Снігова Королева

– Зараз тобі прийде кінець – я тебе втоплю в річці!

Великий Клаус мусив здолати чималенький шлях, щоб дістатись до річки, до того ж Малий Клаус був не найлегшою ношею. Шлях пролягав повз церкву, звідки долинали звуки органа й чудовий спів. Великий Клаус опустив свою торбу на долівку перед церковними дверима й вирішив, що йому не завадить зайти й послухати кілька псалмів. Малому Клаусу все одно не вибратися з торби, а люди були в церкві. Тож Великий Клаус увійшов досередини.

– От лишенько, от халепа! – зітхав Малий Клаус у торбі. Він крутився й вовтузився, але послабити мотузку, якою торба була зав’язана, не вдавалось.

Саме тоді повз нього проходив старий сивий пастух. Він грубою палицею поганяв поперед себе велику череду худоби. Корова перечепилась через торбу, в якій лежав Малий Клаус, і перевернула її.

– От лишенько, – далі зітхав Малий Клаус. – Я ще такий молодий, а вже потраплю на небеса!

– А я, бідна моя голова, – поскаржився пастух, – уже дуже старий, та все ж не можу туди попасти.

– Якщо ти розв’яжеш цю торбу, – вигукнув Малий Клаус, – і залізеш у неї замість мене, то будеш там дуже скоро.

– З превеликою радістю! – відповів пастух і розв’язав торбу, з якої прожогом вискочив Малий Клаус.

– Ти подбаєш про мою худобу? – запитав старий, залізаючи до торби.

– Авжеж, – сказав Малий Клаус, а потім зав’язав торбу й погнав череду в поле.

Вийшовши з церкви, Великий Клаус узяв торбу й завдав її собі на плечі. Вона тепер здавалась легшою, адже старий пастух не важив і половини того, що Малий Клаус.

– Торба тепер здається легшою, – сказав він. – А, напевно, це тому, що я побував у церкві.

Тож він пішов до широкої та глибокої ріки й кинув туди торбу, думаючи, що там Малий Клаус.

– Катюзі по заслузі! – вигукнув він. – Більше ти не знущатимешся з мене!

Коли ж він повертався додому, то на роздоріжжі побачив Малого Клауса, який спокійнісінько гнав череду.

– Як це так? – здивувався Великий Клаус. – Хіба ж не тебе я щойно втопив?

– Мене, – відповів Малий Клаус. – Ти кинув мене у річку десь зо півгодини тому.

– Але звідки в тебе ця худоба? – запитав Великий Клаус.

– Це не просто корови та бички – це морська худоба, – відповів Малий Клаус. – Я розкажу тобі, що зі мною сталось. А ще дуже дякую, що ти мене втопив. Бачиш, я тепер стою перед тобою, та ще багатий, як король. Не сперечаюсь, лежати в торбі було дуже страшно, і вітер так загрозливо свистів у моїх вухах, коли ти кинув мене з моста у воду. Я негайно опустився на дно, але шкоди не зазнав, бо впав просто на м’яку травичку, що росте там. До мене підпливла маленька вродлива русалонька. Вона була вбрана у білі шати, а її коси були прикрашені вінком із зеленого листя. Вона взяла мене за руку й сказала: «Малий Клаусе, ти прибув. Ось худоба для тебе. А через милю на дорозі на тебе чекає ще одна череда – вона теж належатиме тобі». Тоді я побачив, що по річці пролягає великий шлях для людей, що живуть у морі. Дно ріки було встелене чудесними квітами й свіжою травою. Повз мене стрімко пропливали риби, точнісінько як тут повз нас пурхають птахи. А які гарні там люди, а яка доглянута худоба пасеться на пагорбах і долинах!

– Але чому ти повернувся назад, – запитав Великий Клаус, – якщо там, унизу, так добре?

– Ну, – промовив Малий Клаус, – з мого боку найрозумніше було повернутись. Я ж щойно тобі казав, що русалонька мене запевнила: далі на дорозі мене чекала худоба. Звісно, під дорогою вона мала на увазі річку, адже вона не може мандрувати іншим шляхом. Але я добре знаю, яка ця річка покручена – звивається до вправо, то вліво. Тож ця дорога здалась мені надто довгою, і я обрав коротшу. Вибрався на землю, перетнув поле й знову дістався до річки. Так я скоротив собі шлях десь на півмилі й хутчіше отримав свою худобу.

– Оце пощастило! – вигукнув Великий Клаус. – А як ти думаєш, мені перепаде морська худоба, якщо я спущусь на дно ріки?

– Гадаю, так, – сказав Малий Клаус. – Але я не зможу понести тебе в торбі, бо ти надто важкий. Але якщо ти підеш до моста й залізеш у торбу, я скину тебе із превеликим задоволенням.

– Дякую, – промовив Великий Клаус. – Але запам’ятай: якщо я там не знайду морської худоби, то дам тобі добрячого прочухана, коли виберусь!

– Добре, добре, вгамуйся вже! – примирливо буркнув Малий Клаус, і вони попрямували до ріки.

Коли вони наблизились до берега, худоба мерщій спустилась до води, щоб напитись.

– Глянь, як вони поспішають, – сказав Малий Клаус. – Ох і кортить їм знову опинитися на дні!

– Давай, не барись, допоможи мені, – сказав Великий Клаус, – бо відлупцюю.

І заліз у торбу.

– Поклади сюди камінь, – наказав Великий Клаус, – бо я не можу потонути.

– Не бійся за це, – відповів Малий Клаус, але все ж таки поклав великий камінь у торбу, міцно її зав’язав і жбурнув у воду.

– Бульк!

Це Великий Клаус шубовснув у річку й пішов на дно.

– Боюся, худоби він там не знайде, – сказав Малий Клаус і погнав свою череду додому.

Квіти маленької Іди

< image l:href="#" />

– Мої бідолашні квіти зовсім зів’яли, – сказала маленька Іда. – Учора ввечері вони були такі гарні, так тішили око, а тепер кожна пелюсточка засохла і змарніла. Чому так сталось? – спитала вона студента, який сидів на дивані.

Вона дуже любила його, адже він розповідав неймовірно захопливі історії, та ще й вирізав із паперу дивовижні фігурки: серця з танцюючими панночками всередині, різноманітні квіти, палаци з дверцятами, які можна було відчиняти й зачиняти. Одне слово, то був справжнісінький штукар!

– Чому мої квіти сьогодні так кепсько виглядають? – запитала вона знову, показуючи свій зів’ялий букет.

– Знаєш, що з ними сталось? – спитав студент. – Вони вчора цілісіньку ніч гуляли на балу, тож сьогодні їхні голівки схилились і не бажають триматись рівненько.

– Квіти не вміють танцювати, – заперечила маленька Іда.

– Вміють, – наполягав студент. – Щойно стає темно і ми всі засинаємо, вони починають веселитися. Майже кожної ночі проводять бали.