Сонячний промінь
Шрифт:
– Се мене не вдовольняє. Мені хочеться справжнього діла, а не іграшок з вишиванням. А щодо хазяйства, у нас тут стільки слуг, що мені робити нема чого.
– Справжне дівчинине діло - дожидатися, поки її віддадуть заміж і тоді зробитися доброю матір'ю та господинею!
– сказала мати авторитетно.
– Мамо,- відповіла Катерина,- се колись так думали. Тепер думають інакше і роблять інакше.
– І відкіля ти набралася таких поглядів?
– спитала мати, уважно дивлячися на дочку.
– А се, мабуть, од того шибеника Кравченка!
– скрикнув батько.-
– У всякому разі можете бути певні,- відмовила, трохи почервонівши, Катерина, - що не він мене навчив іти вчителькою. Та се й не важно. Річ в тому, що я бажала б бути вчителькою.
– Але ти нею не будеш!
– спокійно казала мати.
– Мамо! Я мушу нею бути!
– знов тихо, але зважливо відповіла Катерина.- Я хотіла б упевнити вас...
– Будь ласкава, не говори і не впевняй,- зимно відмовила мати,- се ні трохи не поможе!
– І вона вийшла з світлиці.
– Що бо ти, Катю, надумала?
– спитався трохи докірливо, трохи жаліючи, батько. Він любив дочку дужче, ніж мати, і тепер і сердивсь, і жaлів її за одним заходом.
– Тату, я вам скажу по правді: мені важко жити отаким порожнім життям. Я змучилась і більше так не можу.
– Та чого ж тобі не стає? Кажи, чого тобі ще треба від нас?
– Мені не стає того, чого ви мені не хочете дати: діяльності.
– Та нащо ж тобі діяльність?
– На те, що я не маю права сидіти без діла, і ще на те, що мені несила без діла сидіти - мене тягне до його.
– Не розберу я!
– розвів руками батько.- Живе в достатку, має змогу вдовольняти свої бажання... Не розумію я тебе... Одначе, нехай іншим разом, а то мені тепер ніколи.
І пан Городинський устав і пішов. Катерина трохи не заплакала. Та й заплакала б, може, якби не прийшли слуги збирати посуд.
Проминув тиждень,- ніхто не нагадував про те, що було. Катерина нудилась дожиданням. Коли одного разу батько, зовсім несподівано, спитавсь у дочки:
– А що, облишила вже своє вчителювання?
– Не облишила, тату, та й не облишу ніколи!
– відмовила Катерина.
Батько аж підскочив на стільці:
– То це ти знов?
– скрикнув.
– Та ти ж знаєш, що то таке школа?
– Знаю.
– Бо колись раз була в нашій! Се ще не значить, що ти знаєш. А школа - се ось що: се праця з ранку до вечора, що після неї й ніг не підволочеш; се - мізерна плата - яких 15-20 рублів на місяць, що їх до того ти по два, по три місяці не одержуватимеш з управи; се - тісна, брудна твоя хатина, що на неї старшина з писарем по місяцю не даватиме дров; се - п'яний старшина або писар будуть ходити до тебе в школу та показувати, що вони твоє начальство; се...
Пан Городинський говорив палко, силкуючись упевнити дочку.
– І ти йдеш у цю школу? І ти все це перетерпиш на собі?
– Адже інші перетерплюють,- чому ж я ні?
– Бо їм нічого їсти,- сказала мати,- а тобі, здається, сього не бракує.
– Але мені бракує діла.
– Про твоє «діло» краще ніколи не говори ти зо мною,- відказала мати.
– Мамо,- промовила зблідши Катерина,-
я буду говорити, бо я хочу мати його! Я ніколи не покину про се думки.В Катерині вже обурювалась гордість, що її мала вона спадщиною від матері, та вкраїнська упертість.
– Думай, про мене, а говорити про се я не бажаю.
І пані Городинська велицно вийшла з світлиці і кілька день не озивалася й словом до Катерини. Одначе знову сама заговорила про те ж.
Через кілька день вона дала Катерині листа і сказала:
– Радила б прочитати уважно,- тут, може, знайдеться таке, що й тобі здасться.
Лист був од Івана Дмитровича. Старий Городинський написав синові про Катеринине бажання. Тепер Іван Дмитрович глузував з сестри та - без сорому казка - радив «владою батьковою та материною прогнати химерні вигадки його сестриці». Катерина віддала матері листа мовчки.
– Що ти скажеш?
– спиталася мати.
– Що брат даремно це написав, а ви даремно дали мені його читати, бо все це ні трохи не відмінить моїх думок. Мати згорнула руки на колінах і пильно подивилася дочці у віці.
– Скажи, будь ласкава,- почала вона, протягаючи кожне слово,- скажи, будь ласкааа, скільки серйозного в усій цій комедії?
Катерина почервоніла.
– Ви мене ображуєте, мамо, звучи комедією те, що мені дороге.
– Так се серйозно?
– Я давно вже се вам кажу, мамо.
– Добре! Відкіль же залізли до тебе такі думки? Од кого ти їх почула?
– питалася мати таким голосом, яким учитель допитує впійманого на шкоді школяра.
– Я сама до їх дійшла, себто: до думки про школу.
– Я цьому не йму віри,- сказала мати і ще пильніше почала дивитися на дочку, ще довше почала тягти слова.
– А ска-а-жи, будь ласкава, ти не-е листуешся з тим... студентом?..
Катерина спалахнула.
– Мамо, ви допитуєте мене, як слідчий злочинця. Я не зробила ніякого злочинства, щоб мене так допитувано.
– Але ти не відмовляєш на моє питання,- тим же тоном тягла мати.
– Я й не відмовлю вам ні єдиного слова, якщо ви будете так зо мною говорити.
– Не в тім річ! Ти відмовляй на питання!
– Я не відмовлю. Якщо ви пообіцяєтеся, що так зо мною не говоритимете,- тоді відмовлю!
– сказала Катерина зважливо і встала, щоб іти.
Пані Городинська очам своїм не йняла віри. Правда, пещена Катерина завсігди не була слухняна і завсігди була недоторкана, але такої зважливості, такої твердості мати в неї ще не бачила.
– То ти так одмовляєш матері?
– спиталась вона, придержуючи дочку за руку.
– Вибачайте, мамо, якщо я вас образила: я не хотіла.
Пані Городинська зрозуміла, що краще вдовольнитися з цієї відмови і почала вже трохи іншим тоном:
– Ось сядь, будь ласкава, та поговоримо гарненько. Ти зовсім даремно спалахнула, і мені се гірко й нелюбо...
– Мамо...- почала трохи збентежена Катерина.
– Добре! Добре!
– перепинила пані Городинська.- Я бачу, що ти не хотіла сього зробити. Але ти все ж не відмовила на моє питання. Я тебе питаюсь не як слідчий, а як мати, що любить свою дочку.