Сонячний промінь

– Дозвольте мені хоч скінчити лекцію,- одмовив Марко понуро.

– Але ж,- зашепотів інспектор,- тепер краще, а то...

– Вибачайте, мені треба докінчити лекцію,- сказав знов Марко і вдався до школярів. Інспектор стиснув плечима і вийшов з доглядачами з класу. Він перечасував у коритарі і, пославши до других учителів загад придержати на який час у класах школярів, увійшов саме на кінець лекції у клас до Марка. Марко мовчки взяв свій журнал і пішов з класу.

– Куди ж ви?
– покликав його інспектор, наздоганяючи.- І вам же треба тут бути.

– Вибачайте! Се діло ви можете й самі зробити!

І він пішов швидко геть, і в його на серці було невимовно тяжко. Він не сподівався, що йому доведеться так близько стрінутися з таким випадком. Другого дня була педагогічна рада. Почав її директор промовою про вчорашній випадок. Він почав ту промову дуже врочисто, надівши золоте пенсне на великий ніс і задерши вгору своє брезкле виголене облицчя.

– Трапилась річ, якої ми не можем терпіти в гімназії,- промовив він,- у одного з школярів знайдено вкраїнські книжки,- приніс у клас, щоб давати своїм товаришам читати. Цей факт... гм... гм... свідчить, що... ну, у всякому разі се небезпечна річ, і ми повинні якнайшвидше запобігти і не дозволити, щоб оця проказа,- він швиргонув на стіл дві вкраїнські книжечки,- розповсюджувалася поміж дітьми.

Марко подививсь на книжечки. Одна була «Сіра кобила», [34] а друга - Шевченкові «Гайдамаки».

– Так як, панове, на вашу думку, що робити з цим учнем?
– спитався директор.- На мою думку треба його вигнати. Всі вчителі мовчали поки, тільки Гайков зараз же обізвавсь:

– Я цілком згоджуюся з цим!
– і він люб'язно, трохи підводячись з стільця, перехилився на хвилину на директорський бік, а потім його швидкі очі забігали по товаришах-учителях.

34

«Сіра кобила» - оповідання-анекдот П. Куліша.

– А ви, панове, як?
– спитавсь у других директор.

– У всякому разі - хохлацьку пропаганду знищити, бо це зло!
– озвавсь Каншін.- Але я не знаю, чи маємо ми право вигонити за се.

– А чому ж не маємо?
– скрикнув Гайков.

– Тому,- відмовив Марко,- що ні в якому законі не сказано, щоб вигонити школяра за те, що він чита вкраїнські книжки. Вибачайте, Олександре Івановичу,- повернувся Марко до директора,- я таки по правді не знаю, з чого повстав увесь цей розрух і нащо се діло з'явилося на педагогічній раді?

– Як нащо?
– спитався директор.- Вкраїнські книжки...

– Цілком розумію, нащо,- додав Каншін,- ми не можемо дозволити хохлацької пропаганди.

– А я, вибачайте, цілком не розумію, яку ви тут бачите пропаганду. Книжки цензура дозволила і продаються вони по книгарнях. Нікому з учнів купувати книжки закон не забороня. Хлопець пішов і купив. Ви могли б хіба покарати його за те, що він приніс ці книжки в клас, бо се заборонено гімназіальними правилами: але се річ така, що її може зробити кожен класовий доглядач, не займаючи педагогічної ради.

– Правда, правда!
– озвались інші вчителі.- Нема ніякоі рації робити з цього діла історію.

– Але ж ми не можемо дозволити, щоб школярі збивалися з пантелику, читаючи ті книжки,- сказав директор,- ще такі, як «Гайдамаки». Дивуюсь, як їх дозволя цензура.

– Не можемо дозволити!
– скрикнув і собі за директором Гайков.

– Нема тут чого ні дозволяти, ні не дозволяти!
– озвавсь старий учитель Загоровський.
– Се не до нашої юрисдикції належить. Я цілком згоджуюся з Марком Петровичем, що ми можемо покарати школяра за те, що він приніс книжки в клас, а не за те, що він їх чита. Нам звелено, щоб ми йому не давали тих чи тих книжок, а що йому дома дають, те не наше діло.

– Оце правдивий погляд!
– сказав Марко.

– То ви самі вкраїнофіл!
– підскочив Гайков до Марка.

Марко глянув на Гайкова. У того очі так і впилися в Маркове обличчя: а що, мов, скаже?

– А вам яке діло?
– спитався Марко.

– Але ж ви вкраїнофіл?
– допитувавсь Гайков.

– Що ви, пане Гайков, узяли на себе ролю слідчого?
– спитався Марко і так подививсь на Гайкова, що той мусив одійти геть.

– Так як же, панове?
– спитався директор.

– А так же,- відмовили вчителі,- покарати учня, щоб не носив книжок у клас, та й годі.

Директор розсердився і нічого не сказав. Зате він потім накинув на того учня, яку тільки міг, велику кару.

А Маркові теж не минулась дурно його оборона та розмова з Гайковим. Через кілька часу його покликано до куратора і зроблено йому догану за те, що ширить небажані урядові думки...

– Нема нічого дивного,- відказав Загоровський, як йому се Марко відповів,- адже Гайков усе доповідає кому треба.

– І він досі в гімназії? І його досі не випхано?

– Випхано! Себе випхаеш, як із ним почнеш змагатися, а його ні. Ех, Марку Петровичу! Не той тепер час! Стережіться, бо вже директор і так на вас оком накинув.

– За що?

– За те, що ви не Гайков, мабуть!
– одказав Загоровський.- Та що тут говорити: час тепер не той!..

І старий пішов геть...

Марко сам бачив, що тепер справді «не той час»...

До сумного враження від гімназії додалося інше,- те, що діялось у товаристві. Досі всіх книжок було видано тільки троє; гроші платились погано, поміж товаришами був нелад, були непорозуміння.

Не в один гуж усі тягнуть - ці слова, казані про всю Україну, можна було прикласти і до сього невеличкого гуртка. Спірки були щоразу, як збиралося товариство. Деякі не платили вже з півроку своїх вкладок. Деякі так замалим не зовсім кинули ходити на товариські сходини.

Але все ж якось тяглося. Прийшло двадцять п'ятого лютого. Тарасів день. [35] Зійшлись, як і звичайно, до старого Овсієнка, зійшлось мало не все товариство. Звичайно в цей день правлено панахиду, а тоді Овсієнко закликав усіх до свого хліба-солї.

Сей день мов дужче поєднав усіх, усі були щиріші один до одного, чуть було товариський дух.

Почалися тости. Семен сказав промову про те, що шкодили ми й шкодимо самі собі, бо ворогуємо та різнимося, і закликав до єднання й праці. Ся промова вподобалась усім, навіть Шкляренкові.

35

Тобто день народження Т. Шевченка.

Потім устав молодий студент Гайденко і почав говорити палко й гостро. Говорив про те, що так далі не може бути. Гонення й утиски безмірні!.. Дихати вже нема змоги!.. Мусимо щось робити...

Але він не скінчив. Ту ж мить до його підскочив Човгань: обличчя бліде, скривлене, сам аж труситься, як крикне:

– Як ви смієте казати се там, де єсть люде, що служать у міністерстві народної просвіти!

Човгань аж трусивсь увесь зо злості. Його невеличка постать з блідим брезгливим обличчям, з невеличкою рудою борідкою здалась би комічною, якби те, що він казав, не було таке гидке.