Сонячний промінь

Треба ще йти поки водою,- Марко бере на руки Катерину і несе її.

– Пусти, я піду!
– каже Катерина, як він виходить на сухе.

Але він пригорта її дужче й дужче і не дума спускати додолу. Вітер розмаяв волосся у неї з голови, прихиленої до Маркової, і волосся обвило їм обом голови, звівши їх докупи.

– Пусти!
– сміється Катерина.

– Не пустю!
– шепоче Марко.- Я тебе донесу, моя пташко, додому.

І він затуля їй губи поцілунком і несе її швидко та легко додому. А на небі вже грюкоче грім, блискавіса роздира чорні хмари.

– О милий мій! Який ти... Страшний грюкіт громовий не дає Маркові почути Катеринині слова. Він ще дужче пригорта їд до себе і, не давши першим важким краплям дощу впасти на неї, уносить у хату. В хаті їм подають телеграму: Семен звінчався з Марусею, і вони вдвох радіють щастю своїх друзів.

* * *

Знов сяє сонце, знов вони вдвох коло моря. Хвиля за хвилею ласкаво плеще в берег. Ласкаво та гарно на душі. Але якась темна смужка пробігла по радісному Катерининому обличчю.

– Марку, і над оцим морем, таким чистим, таким гарним стогнали наші невільники, складаючи свої плачі? І отут лилася наша кров?

– Тут, моя голубко. Та й чи тут тільки? Де вона не лилася?

– Правда... І над пролитою кров'ю літає плач.

– А ми повинні дати своє життя, щоб замісто плачу запанувала радість.

– Еге,- каже Катерина.
– Без надії на будущину хіба можна було б жити? Я вірю, і ніщо в мене не злама цієї віри, бо я бачу тебе і розумію, що такі, як ти... О, як би їх було більше!

– Таких, як я, багато було б, якби більше було таких муз, як ти.

Вона всміхаючись хитає головою.

– Яка я? Що я? Коли в мені є що добре, то хто ж мене зробив такою, як не ти, моє кохання, мій обновителю? Ти і тільки ти, і я не знаю, чим я можу тобі заплатити за твоє кохання і за те, що ти зо мною зробив.

– Ти вже мені заплатила, моя музо, заплатила тим, що зробила мене щасливим навіки своїм коханням. І плата ця більша, ніж...

– Годі, коханий, годі! Не кажи про це!

І їх серця зливаються в одному великому святому почуванні,- тим почуванням держиться все життя на землі, без його не було б нічого, чим живе душа людська, чим квітчається життя наше, бо в йому джерело поезії, і воно зветься коханням. І небо, і море, й земля поміж ними,- все, їм здавалось, на той час злилося в високую пісню, у гімн поетичний, і в йому співалось про одвічне й довічне святеє з'єднання двох серць закоханих, що в ту мить злилися докупи і стали одним...

* * *

– Мила моя, чого ти змарніла так?
– питається Марко в Катерини.
– Ти хвора.

Катерина лежить на канапі. Вона схудла ще дужче, очі в неї позападали, горять якимсь гарячковим огнем, на блідому, аж білому, обличчю нa обох щоках червоні плями. Еге, вона хвора і вже тепер не ховається з своєю хворобою.

– Еге, милий, я хвора, але не будемо про се говорити.

– Як-то не будемо говорити?
– скрикує Марко, страшенно стурбований. Тільки тепер він поміча, як вона хвора. Сп'янілий з кохання, з веселощів та любощів, що ними Катерина повивала його за останні дні, він легко вірив її впевненням, що вона зовсім здорова. І тепер він скрикує:- Ти дуже хвора, треба лікаря!

По Катерининому обличчю пробіга вираз муки. Вона хоче щось сказати, але ту ж мить страшний кашель перепиня їй слова і примушує вхопитися за намучені груди. Довго вона кашля, і той кашель пройма всю душу Маркові. Страшна правда починає неначе виявлятися в його перед очима.

Викашлявшись, вона довго не може сказати й слова. Марко держить у своїх руках її худі похолоділі руки і не хоче вірити цій правді: ще вчора Катерина була весела, радісна, ходила, навіть бігала - зовсім здоровою здавалася; а сьогодні вона вже ледве може встати і лежить нерухомо.

– Коханий мій, не клич лікарів, бо це даремно, Я тобі все скажу, і ти мене зрозумієш. Сядь ближче до мене, дай мені свою руку! Марко слухається, сіда ближче і дає їй руку. Вона важко й швидко диха, груди високо здіймаються. Вона мовчить кілька хвилин, заплющивши очі, і нарешті каже:

– Не нарікай на мене, коханий!.. Може, я помилялась... Може, так не треба було робити, але спокуса була велика, дуже велика... Хоч одна хвилина щастя, але такою дорогою вона здавалася!..

Вона зупинилась на хвилину, щоб передихнути.

– Ти ще не розумієш мене, я бачу. Але зараз...

Знову зупиняється, не може казати...

Марко цілує їй руку і сам не помічає, як на їх пада його сльоза.

– Пам'ятаєш ти мою фантазію, знаєш, ту що ти несподівано почув, повернувшися додому?
– питається вона нарешті.

– Пам'ятаю!
– говорить Марко, і холодний страх пронизує його наскрізь: він згадує, що було казано в тій пісні.

– Еге, я одурила тебе тоді. Прости мене, прости, моє щастя! Не тоді я це склала, як у школі хворою була, а за день до того, як ти почув. І те, що там казано було, те була правда.

Вона відразу встала. Очі їй зазоріли ясно, обличчя зрум'яніло. Голос задзвенів голосніше:

– Еге, мій милий! Як приїхав ти до мене в школу, я відразу мов ожила. Тяжка хвороба, що сиділа у мене в грудях, точила їх, як шашель зерно, вже тоді була. Але я ожила! Почула в собі таку силу, таку дужість, що могла встати і думати, що я справді одужала. Я вірила в це, бо хвороба мов сховалася, я вірила в це всі святки, вірила, як ми вінчалися в церкві, і тільки тоді побачила, що помиляюся, як зробилась твоєю...

– Чому ж ти мені тоді не сказала цього?
– скрикує Марко.

– Чому? Мій дорогий! Це страшна хвилина була, як побачила я, що не одужала, що й не одужаю! Я певна була, що не одужаю, я знала,- розумієш?
– запевне знала, що я вмру. Відкіля довідалась - і сама не можу сказати. Але впевнилась...

Я знала, що помогти мені не можна. Нащо ж я казала б тобі, отруїла б твоє життя моїм передсмертним хирінням, мучила б тебе? Тебе, мого коханого, мого любого, того, що показав мені, хто я і що я, напоїв мою душу таким щастям, таким коханням! Милий мій! Я не могла цього зробити і зважилась зробити так, щоб ти не знав про це, щоб і ти, і я - oбoє були щасливі за той короткий час, що нам судилося прожити ще вкупі. Я сховалася з своєю хворобою. Мені іноді трудно було ховатися, найбільше в останній час... Але скажи, милий мій,- не даремне я це зробила? Був ти щасливий?

– Боже мій! Та що ж се таке, що ж се таке?!
– скрикує Марко як несамовитий. Він кидається з хати, він біжить до лікаря, що живе суміжно з ним, і приводе його до покірної Катерини.

– Сухоти в останньому градусі,- каже лікар.

Але Марко не вірить, не хоче вірити йому. Кидається по інших лікарях, збира всіх, яких тільки може знайти в цьому місті, затяга славетного лікаря, що на той час був там. І Катерина покірно два дні скоряється йому. Але від усіх чує Марко одну відмову: