Історія України-Руси. Том 7

Наливайка розтято „на штуки", але Наливайківщина зістала ся. Гадка, що православні ортодокси й українські патріоти опирають ся, та хочуть оперти ся на зревольтованих козачиною масах — пущена, очевидно, для простого компромітовання їх ворогами, була підхоплена житєм. І не легко в таких випадках буває розріжнити, де кінчить ся угаданнє наслїдків і де починаєть ся суґґестія певної ідеї — яку суґґестіонують так часто власне ті що хочуть її поборювати.

Соціальний протест — з одного боку, культурно-релїґійна і національна боротьба — з другого починають чіпляти ся за козачину, коли вона з репресій і нагінок рострівоженої шляхти підносить ся на ново з новими силами і енерґією. І козачина, шукаючи дальшого розросту, дальших сил, фізичних і моральних, іде на зустріч сим покликам. Під кінець другого десятилїтя се стає вже ясним для польських полїтиків, як ми бачили. Але шляхетське правительство далї підгоняє енерґію мобілїзації сього „майже безплатного" війська, з огляду на услуги, яке віддає воно йому, — з утїхою скупаря, який тїшить ся, що не потрібує купувати палива, бо палить деревом з своєї власної хати.

Примітки

¹) Malo na tym maiac, yz po ten czas wszistek rozlewal krew newinna ludzi... ale ieszcze i do gruntu wszistko pogranicze i. k. m. chcial wywr'oci'c y nas wszistkich wysiec, y z swym woiskiem na to sie sprzisiagl byl, aby z woiski tureckimi i tatarskimi panstwa coronne spustoszyl i do opanowania corony psom poga'nskim pomogl, jako i teraz car krimski swoie woiska mial z nim posla'c, a on mu przysiagl woiwa'c pa'nstwa i. k. m. Na co i kniaziu wielkiemu moskiewskiemu y ze wszistkim woiskiem swym przysiagl y onemu poddal iuz byl wszistko pogranicze wiecey nizli na sto mil granic owych, iakoz i w liscie swym do nich kniaz wielki pisal sie iuz carem zaporozkim, czerkaskim i nizowskim i poslal im za porohi sukna y pieniadze — Listy ч. 17, пор. вище с. 190 про сї московські претензії.

²) Brzydko az i wspomina'c, do czego sie to swowolenstwo bralo, jakie spominanie majestatu w. kr'ol. mci, jakie zamysly o Krakowie, stolicy slawnej w. kr'ol mci, rozbiciu, wytraceniu stanu szlacheckiego — Pisma z'olkiewskiego c. 151.

³) Слова Жолкєвского, що козаки відгрожували ся на короля і на Краків повторяє і Гайденштайн с. 327 (II с. 363-4).

⁴) Архивъ III. І ч. 15 і 16.

⁵) Listy ч. 22, Архивъ III. І ч. 22. Кіев. Старина 1896, X с. 3 пор. вище с. 207-8.

⁶) Див. вище с. 209.

⁷) Гарно, хоч і з иньшого становища, висловив ся з сього приводу пок. Кулїш. „Ото важная потеря для русской исторіи, что украинскіе козаки... оставили по себЂ такъ мало памятниковъ своей дЂятельности. Кровь ихъ пролилась какъ вода на землю и не оставила даже пятна по себЂ. Энергическій духъ ихъ отошелъ въ вЂчность, не заградивши устъ хулителямъ своимъ; а ихъ потомки лишены утЂшенія слышать посмертное слово предковъ, каково бы оно ни было. И вотъ мы разворачиваемъ чуждыя сказанія о нашемъ быломъ, и устами историческихъ враговъ повЂдаемъ миру понимаемыя до сихъ поръ двусмысленно, сбивчиво, часто крайне нелЂпо дЂла героевъ равноправія". (Ист. возсоед. II с. 117).

⁸) В такім дусї писав пок. Кулїш, вважаючи цїлею сих козацьких рухів, як і пізнїйших — заступити право польське правом руським, польсько-шляхетський режім — рівноправністю (Ист. возсоедненія т. II), і за його поглядами пішов і Еварницький (Ист. запорож.козаковъ т. II ).

⁹) Деякі факти, в яких давнїйші історики бачили прояв змагань козачини до перестрою суспільних відносин, мали зовсїм иньше значіннє. Таке напр. нищеннє Косинським документів Острозького в Білій Церкві — се був наслїдок особистого конфлїкту, а не прояв бажання знищити дипльоматичні права панів на українські землї. Більш серіозне значіннє мали браславські подїї (див. с. 207-8): се був рух українського демосу против шляхетського пановання і польського режіму; але був він від козачини незалежний: Наливайківцї відограли в нїм роль помічної сили, а не інїціаторів, і козачина не оборонила сих повстанцїв від репресій.

¹⁰) Chronica gestorum іп Europa singularium, вид. 1648 с. 172.

¹¹) Напр. Костомаров — Богдан Хмельницький вид. 1884 т. I с.. 22 і 24.

¹²) Listy ч. 52.

¹³) Меньше правдоподібно, що козаки на саму шляхту хотїли розтягнути свій присуд і зверхність козацьку.

¹⁴) Див. вище с. 207-9.

¹⁵) Архивъ Ю. З. Р. III І ч. 62-71, Матеріали до гетм. Сагайдачного в кн. XV київ. Чтеній.

¹⁶) Архивъ Ю. З. Р. III І ч. 63, пор. 64, 66, 68.

¹⁷) Ibid. c. 250.

¹⁸) Сї факти пок. Антоновичу і приклонникам його поглядів дали привід намалювати образ перетворення Київської України в козацьку територію, подїлену на полки, вільну від пана — те що стало ся тільки за Хмельницького. „Конашевичъ — читаємо в Антоновичевій біоґрафії Сагайдачного — сталъ причислять къ своему войску цЂлыя области заселенной Украины, по мЂрЂ, какъ жители этихъ областей обращались къ нему, изгнавъ помЂщиковъ и заявивъ о своемь желаніи причислиться къ козацькому войску".

¹⁹) „Реверсал" козацький 1619 р. (Pisma c. 337), обіцюючи, що козаки будуть ходити на Татар з місцевими старостами й підстаростами, додають: lub z atamanem swoim, i комісари мовчки прийняли сей додаток. Значить по королївщинах були отамани козацькі: про таких, а не простих отаманів-старшин сїльських говорить, очевидно, сей додаток. Каманїн в своїх матеріалах до історії козацького землеволодїння (Чтенія київські т. VIII) подав кілька документів, виданих, або потверджених отаманами в рр. 1600 1630, в пізнїйшім стилю (с. 15-8); але сї документи, де атаман чигринскій в 1600 р. прикладає до документів „печать свою мескую чигринскую", виглядають анахронїстично.

VI. Полїтичні обставини перших десятилїть XVII в. і їx вплив на зріст і розвій козачини.

ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: НЕОХОТА КОЗАКІВ, МОТИВИ ЩО ЗМУСИЛИ ЇХ ДО УЧАСТИ В ЛИВОНСЬКІЙ ВІЙНЇ 1602 Р., ТЯЖКІ ОБСТАВИНИ ВІЙНИ, ЗМІНИ ГЕТЬМАНІВ, КОЗАКИ НА БІЛОРУСИ, ПРЕТЕНСІЇ КОЗАКІВ З ПРИВОДУ СВОЄЇ СЛУЖБИ, СПРАВА ЖОВНЇРСЬКИХ ЛЕЖ НА УКРАЇНЇ. КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ І НА МОЛДАВУ. ЗРІСТ КОЗАЧИНИ.

Молдавська кампанїя 1600 р. була першим кільцем в довгім ланцюху воєнних авантур, що заповнили собою сю воєвничу добу польської історії і казали польському правительству неустанно мобілїзувати козацькі сили та запобігати козацької охоти до служби річипосполитій.

Відправляючи козацьке військо з молдавської війни, гетьман Замойский старав ся заручити ся козацькою помічю для ливонської війни й привіз на сойм козацьку обіцянку участи, як мотив певних признань і уступок для козачини. Але перспектива сього далекого походу на зовсїм чужий і незнаний театр війни сама по собі дуже мало вабила козаків. „Не кажуть про Ливонїю, тільки про Швецію і дуже її боять ся, щоб туди не завели їх на погибіль”, доносив кореспондент. З другого боку, ласку показану соймом козаки вважали не задатком за службу в новім походї, як хотїло то трактувати правительство, а нагородою за попередню кампанїю. Тай сойм, як ми бачили, тільки по части сповнив їх домагання. Тому поклики до мобілїзації для нової кампанії приймали ся в козацьких кругах досить холодно, і багато було тої гадки, щоб розібравши ті гроші і сукна, які прийдуть від правительства, між учасників молдавської кампанії, іти собі на Запороже. „Нема згоди між ними”, доносив згаданий кореспондент Замойскому в початках квітня ст. ст. ¹), „Кошка три рази скликав раду, і на тих радах багато було таких, що не годили ся на службу королеви, але побравши сукно і гроші хочуть іти на Запороже. І вже чи будуть сукна чи нї, чекають тільки своїх посланцїв (післаних на сойм); човни вже готові, готують обрік, і борошно набивають в бочки — багато вже понабивали. І чи сукно прийшло б на чотири тисячі чи на шість, і так само якісь гроші, то хочуть розібрати між собою ті що були в волоськім походї, а иньшим дати не хочуть; кажуть так: „ми се заслужили, а иньші нехай собі заслугують”. Так була й Кощина мова на радї: „обіцяно гроші й сукно з початку на чотири тисячі, а тепер на шість — тим лїпш, довшиї сукнї мати будемо” ²).

Та хоч як непривабна була для козачини перспектива „шведскої війни”, інтереси козацькі не позволяли їй відтягнути ся. Як ми бачили, свої уступки козачинї сойм 1601 р. починив в формі умовній — коли козаки візьмуть участь в ливонській війнї; спеціально що до знесення баннїції се було зазначено виразно, а воно було найголовнїйшим дезідератом козачини. Але се була тільки одна половина справи; другу половину своїх дезідерат, не санкціоновану ще соймом, козачина опирала і реалїзувала на практицї як активне військо на службі річипосполитій (сюди належать претенсії на приставства і лежі, на контрібуції з „волости”, і навіть свій імунїтет козацький, не признаний соймом, приходило ся, певно, опирати на фактї служби королеви і річипосполитій). Тому вирікати ся сеї служби і відмовляти ся від участи в походї, визначенім правительством, козачинї нїяк не можна було. І кінець кінцем, покричавши на тих радах, козачина таки рушила в ливонський похід під проводом все тогож Кішки, що очевидно — твердо держав ся опортунїстичної полїтики. Було їх дві тисячі офіціально — на стільки визначена була платня; дїйсне число не звісне докладно. Білоруський лїтописець, оповідаючи про їх похід через Білорусь з кампанїї, каже, що козаків було чотири тисячі, але се може й побільшеннє ³).