Таємниця гірського озера

– Літери?… Дай гляну! Справді… Що це може бути?

– Залиш камінь у мене. Я покажу Араму Михайловичу, він скаже, що це таке.

Дівчинка неохоче погодилась.

Вдома Армен роздивився камінь в лупу і підскочив з радості. Оце відкриття! На камені були вирізьблені орел і дрібний підпис під ним. Одне слово Армен розібрав: «Артак». По краях каменя були крихітні заглибини – він, очевидно, був раніше прикріплений до чогось.

Затиснувши камінь в кулак, Армен побіг до вчителя.

– Перстень-печатка, якою полководець Артак багато віків тому скріплював свої укази! Це важлива для науки знахідка. Де ти взяв цей камінь?

– Дід Асатур подарував Асмік.

– Дід – мисливець. Він, мабуть, знайшов його де-небудь у горах.

Армен побіг до старого:

– Дідусю, де ти взяв цей камінь?

– Під порожніми сотами знайшов, у карасі.

– І нічого іншого там не було? – запитав Армен.

– Нічого. Віддав би, якби щось знайшов.

Пізніше, зустрівши Камо, Армен розповів йому про знахідку діда.

– У печерах Чанчакару, безумовно, ховався полководець Артак із своїми людьми. Бо як же міг потрапити туди цей камінь? Це його печатка, і вона не могла бути в чужих руках, – висловив свій здогад Камо.

– З такими перснями люди не розлучаються до самої смерті, – сказав Армен. – Ми, мабуть, не все там знайшли.

– Так, але всі речі, які ми знайшли, могли належати тільки простим людям. У всякому разі, ми не знайшли в печерах жодного предмета, який міг би належати полководцю, – заперечив Камо.

– Ти говориш про речі, але хіба в них справа? Якщо перстень з печаткою був там – виходить, що там був і Артак. Ось що я думаю.

– Давай, Армене, ще раз обшукаємо всі печери Можливо, знайдемо ще якусь річ, – запропонував Камо.

Нічого не сказавши вчителеві, хлопці пішли на Чанчакар без нього. В їхніх серцях, як і в кожному юному серці, горіло бажання самим зробити таке відкриття, яке могло б здивувати всіх.

ЗНАХІДКА В КРУГЛОМУ ГРОТІ

Наступного дня рано-вранці Армен, Грикор і Камо стояли на вершині Чанчакару. Біля розорених гнізд ще літали бджоли. Хлопці з великими труднощами спустилися по мотузяній драбині в найбільшу печеру.

Цього разу вони вирішили оглянути все уважніше. Коли проходили вузьким коридором, що вів до «Печери постелей», Грикор зупинив Камо:

– Подивись, тут ліворуч є дірка, наче борсукова нора.

При блідому світлі кишенькового ліхтарика вони побачили вузенький прохід. На стінах його залишилися сліди лома, яким колись гут пробивали шлях жителі печери.

Камо слизнув у цю щілину.

– За мною, хлопці! – скомандував він. – Тільки плазом.

Вони ще не встигли влізти в прохід, як почувся стогін Грикора:

– Ой, цей проклятий камінь! Сліпий він, чи що? Не бачить, що людина йде!…

– Що таке? Стукнувся лобом?

– Еге ж. Та який ще міцний камінь, будь він тричі неладний!

Камо і Армен розсміялися. Дивний хлопець цей Грикор: боляче йому, а він усе жартує! Вони не знали, правда, що в Грикора зараз з очей течуть сльози, а на лобі набігла велика гуля. Які тут жарти! Але гумор у Грикора був від природи, і без жарту він розмовляти не міг.

Пройшовши кілька метрів, хлопці вийшли вузьким коридором до невеликого грота. Висічені в скелі східці вели в іншу, велику, печеру. Вона була круглої форми і з куполоподібним склепінням. Фантастичні, наче ліплені фігури на стелі і на стінах печери надавали їй казкового вигляду. Кольорові, прозорі, їх, здавалося, створив якийсь геніальний художник.

Хлопці, мов зачаровані, дивилися на це чудове природне ліплення.

– Вони, мабуть, з вапняку та різних мінеральних солей. Їх розчиняла вода, і розчин стікав на стіни, а потім застигав. Так і утворилися ці химерні фігури – сталактити, – сказав Армен.

Несподівано Грикор скрикнув і, не маючи сили вимовити й слова, показав у куток.

Хлопці глянули, і жах охопив їх: вони побачили там два кістяки, що сиділи пліч-о-пліч. На черепі в одного з них був шолом, що сліпуче виблискував дорогоцінними каменями. Під шоломом замість очей зяяли западини, страшним оскалом зубів шкірилась щелепа.

Перший опам’ятався Камо.

– Не бійтеся, це людські кістяки, – сказав Камо. – Ось ми й знайшли хазяїна персня – Артака, – показав Камо на кістяк у блискучому шоломі. – А це – дружина полководця.

Камо доторкнувся до коштовного намиста на шиї другого, меншого кістяка. Воно яскраво блиснуло в сутінках печери.

Уважно оглянувши кістяки, Камо знайшов тонкий, вузький кинджал, що стирчав між ребрами кістяка чоловіка і руків’я якого було всипане дорогоцінним камінням.

– Артак з розпачу кінчив життя самогубством, – сказав він.

– Так, Артак заколовся, – підтвердив Армен, – тільки не із страху. Він не хотів потрапити в полон до ворога. Оце смерть!… Ти поглянь на його руки: це був могутній чоловік. Уяви собі лише, яке велике серце було у цього полководця! Я читав про нього. Він керував повстанням селян севанського краю проти чужоземних загарбників. Але який був його кінець!

Завжди тихий і скромний, Армен змінився його ніжне обличчя зблідло, темні очі блищали.

Хлопчики уявили собі трагедію, що відбулася в цій печері Похмура картина далекого минулого розгорнулася перед ними.

– А ця печера схожа на храм, – сказав Камо. – Погляньте: зі стелі ніби лампади звисають, на стінах факели, свічки… Ліплення якесь. Як усе тут сяє, переливається барвами!

– Дивіться: меч, меч Артака! Який красивий, увесь у дорогоцінному камінні!… І який важкий – не підняти. Щоб битися з таким мечем в руках, треба бути величезним і сильним. Як ти думаєш, Камо? – запитав Армен.

– Артак і був саме таким. Глянь на кістяк – який гігант! Що з тобою, Грикоре, на тебе, здається, страх напав?

– А то не нападе!… Дивись!

Недалеко від перших двох хлопці побачили ще кілька кістяків. Поряд з кістками лежали щити, сагайдаки з стрілами, луки, списи, мідні шоломи і бронзові лати.

– Ось і воїни Артака, – промовив Армен, – наші предки, захисники нашої країни… Знаєте що? Ми нічого не братимемо. Ми не знаємо, як треба поводитися з такими старожитностями. Нехай по них Арам Михайлович прийде або приїдуть з Єревана. Ми візьмемо лише ці речі. – Армен вручив Грикорові сагайдак і бронзовий щит. – Я беру кинджал і намисто, а меч візьме Камо – він найсильніший.