Таємниця гірського озера

– От як стріляти треба! – хвалився дід, самовдоволено погладжуючи прикріпленні до архалука значок відмінного стрільця. – Чи ж дарма мене, мисливця Асатура, під час війни район командиром ополчення в селі Лчаван призначив? Так, дарма, навмання?… І в районі знають, який стрілець дід Асатур!

Звірятко було красиве – камінна куниця-білодушка. Її м’яка шкурка була темно-каштанового кольору, на черевці – світлішого відтінку, на шиї – велика біла пляма, хвіст пухнастий. Але в міру того як життя покидало куницю, хутро її втрачало ту красу, яка властива тільки живій істоті.

– Гляньте, в неї вся мордочка в меду, та й на голові скільки прилипло! Дай оближу, – жартував Грикор.

– Досить з тебе! Хто тебе не знає, подумає, що ти й справді ненажера! – обурювався Камо.

– Ну, якщо мені не даєте, дайте Чамбарові, нехай поласує, – запропонував Грикор.

Почувши своє ім’я, Чамбар почав скімлити. Було видно, що пропозиція Грикора припала йому до серця.

– Це можна, – погодився старий і вийняв ніж.

Він не розрізав шкуру, а витяг з неї все тільце звірятка через пащу і віддав Чамбарові. Шкурка залишилася цілісінькою, І, коли дід набив її сухим дубовим листям, куниця, здавалося, ожила.

Дорогою в село Камо запитав діда:

– Дідусю, а що ти зробиш із шкуркою?

– Ви що, гадаєте, відняли у моєї внучки камінь на перстень, відправили в Єреван – то я так це й залишу?

Дідова відповідь порадувала хлопчиків: усі вони, коли думали про шкурку, мали на увазі Асмік.

Коли вони прийшли в село і зупинилися біля хати, де жила Асмік, дід викликав дівчинку і накинув їй куницю на шию:

– Візьми, доню, одягнеш в день весілля і згадаєш старого мисливця Асатура.

Асмік почервоніла, але хутру – шовковистому, ніжному – вона була надзвичайно рада. Тулила його до обличчя і все повторювала:

– Яке ж воно гарне, м’яке…

Камо ладен був віддати півжиття, аби тільки це хутро подарував дівчинці він, а не дід.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

«НЕБО ВИСОХЛО»

З пролісками, фіалками, зграями птахів прийшла з півдня і через долину Аракс піднялася до вершин Далі-Дагу нова весна. Після зимового сну природа проснулася знову, скинула біле покривало і одягла барвисте вбрання. В очеретах озера Гіллі знову закопошились, зашуміли, загомоніли на всі лади птахи.

З приходом весни наші юні натуралісти впорядкували інкубатори, дістали акумулятори. За зиму все тут змінилося до невпізнання: маленький, зроблений дитячими руками пташник за допомогою колгоспників перетворився на велику ферму. Птиця була розмішена по нових клітках і корм одержувала за особливими раціонами: за одним – несучки, за другим – пташенята, за третім – селезні і півні водяної курочки.

Одного сонячного дня Асмік широко розчинила ворота ферми, і її вихованці – водяні птахи різних порід і кольорів – нестримно сунули до ставка. Поважно перевалюючись з боку на бік, ішли гуси й качки. Пір’я в них блищало так, як це й повинно бути в здорових і гладких птахів.

Асмік не могла натішитись, дивлячись на своїх вихованців.

– Ви тільки подивіться, як вони вже виросли!… І птах у птаха: недаремно в один день народилися! – радісно повторювала вона.

– Так, усі від однієї залізної матері, – як завжди з сміхом в очах сказав Грикор. – Всі виросли… Адже ж і ти виросла, Асмік. Джейран ти, а не дівчина!

Асмік боляче скубнула Грикора за чуба.

– Ні, ні, – кричав Грикор, – не виросла, не виросла! Пусти, боляче!

Але Грикор сказав правду: Асмік за рік розцвіла. Не відстали од неї і товариші. Камо ще більше змужнів. На верхній губі у нього засіялися вуса, голос зміцнів. Армен теж виріс, але потоншав і став соромливішим. Тільки Грикор залишився ніби таким самим: таке ж по-дитячому наївне обличчя, такий же рухливий, меткий, з такими ж смішинками в чорних очах…

Дикі птахи на фермі почали нестися. А тому що несучок було близько ста двадцяти, хлопцям не було більше потреби збирати яєчка для інкубаторів на озері.

З відділу, де перебували лиски, вибігла радісна Асмік. У неї в руках було довгасте у дрібних цяточках яєчко.

– Перше яйце! – вигукнула вона. – Перше яйце свійської лиски! Подивіться, яке гарне!

– Ану, дай мені… Дай на зубах спробую. Ти знаєш, які міцні перші яєчка молоденької курки! – і Грикор простяг руку.

– Не дам! – злякалась Асмік. – Роздушиш. – Вона ніжно притулила яйце до щоки.

– Давайте зважимо, – запропонував Армен.

Грикор приніс маленькі аптечні ваги, що висіли на цвяху в одному з кутків ферми.

– Ну, таке ж, як і куряче, – сказав Армен, зваживши яйце. – Тридцять сім грамів. А через рік, через два, коли птахи підростуть, вони і яйця нестимуть більші. Нам тепер треба одержати помісь між дикими і свійськими птахами, розумієш, Асмік?

– Але ж у нас ні гусей, ні качок свійських нема.

– Давай обміняємо частину наших диких на свійських, – запропонував Камо.

За розпорядженням Баграта, хлопцям дозволили взяти з колгоспної ферми десять птахів – п’ять качок і п’ять гусок.

– А в обмін не візьмете наших? – запитав Камо.

– Такого розпорядження голова колгоспу мені не давав, – сказав завідуючий фермою.

***

Запаси хліба в селі в минулому завжди залежали від дощів. Тепер колгосп влітку глибоко оре і на зиму збирає в землі вологу. Крім того, колгосп засіває поля восени засухостійким насінням. І в районі Севану врожай підвищився. Але посуха і тепер ще найстрашніший ворог цього краю, позбавленого лісів і вологи.

– Глянь, от в чому наше нещастя, – сказав Армен Асмік, показуючи на оголені гірські схили. – Ми оточені з усіх боків горами. З Чорного моря до нас пливуть хмари, але натрапляють на ці гори і весь свій вантаж – дощі – скидають по той бік, не донісши до нас.

– А наше «море»? – запитала Асмік.

– Наш Севан не такий великий, він створює мало хмар, та й ті відносить вітер в чужі краї…

Весною сталося те, чого найбільше боялися у Лчавані: скільки не чекали люди дощу, його все не було.

На полях пробились паростки, піднялись на п’ядь і почали в’янути без вологи. Річка, що протікала поблизу села, обміліла, і колгоспники ходили тепер по воду до озера Гіллі.

Завмерли бджоли на пасіці, на полях, на лугах почали в’янути квіти. Особливо страждали водяні птахи на фермі. Вони бродили в’ялі, худі, запаршивілі. Два – три рази Асмік водила їх до озера Гіллі.

Жалюгідний вигляд пташенят, їхнє брудне пір’я завдавали Асмік страждань.

– Ти бачиш, як потріскалося дно нашого ставка? – питала вона Грикора.