ТАРС уповноважений заявити…

— Гірше, коли лають поза очі.

— Краще. Коли хвалять в очі, почуваєш себе зовсім дурною, не знаєш, як поводитись.

— А ви кажіть, що він — дурний чоловік. Ви, звісна річ, збентежені, отже, поводитесь неприродно, а коли людина змушена поводитись неприродно, вона й говорить не те, і робить не так.

— Гаразд, бог з ним, з цим Глеббом… Запишіть телефон… Я поговорю з моїм другом, може, він погодиться розповісти вам дещо.

Повернувшись до себе, Константинов зразу ж узяв папку з кореспонденцією. Телеграма від Славіна була з позначкою: «особливо термінова».

«Чи є відомості про Белью, можливо, росіянина за походженням, працює вантажником в електромережі готелю «Хілтон», приблизно років шістдесяти. Чи є відомості про Джона Грегорі Глебба, родом з Цінцінатті, воював у В'єтнамі, до цього працював у Гонконзі, звідки його відкликали після скандалу з транспортуванням наркотиків».

Константинов запитав у секретаря:

— Відповідь до Луїсбургу вже надіслали.

— По першій позиції негативна, Костянтине Івановичу.

— Зовсім нічого?

— Абсолютно.

— Белью, Белью… Треба подивитися на Беллоу; Белоф, коли думати, що російський німець, Беля, це коли він українського походження, Бєлов, нарешті. Так — широко — дивились?

— Так — не дивились.

— Нехай подивляться. Негайно. А що з другою позицією?

— У нас проходять чотири Глебби, зв'язані з ЦРУ. Річард Пол, тридцять сьомого року народження, але він не працював у Гонконзі, потім…

— Славіна цікавлять ті Глебби, що працювали в Гонконзі.

— Таких двое: Джон і Пітер. Але Пітер не воював у В'єтнамі. Отже, лишається Джон Глебб. Щодо скандалу, до якого він був причетний, то є тільки посилання на «Чайша аналісіз» і «Фар істерн ікономік ревю». Якийсь Глебб був затриманий поліцією в авіапорту в 1966 році, коли британська поліція арештувала людей Лао з чемоданом героїну, оціненого в мільйон доларів.

— Чемодан — як мінімум, три мільйони… Далі?

— Це було в першому повідомленні. Потім ім'я Глебба не згадувалось жодного разу.

— Коли він потрапив до В'єтнаму?

— На початку шістдесят сьомого. Константинов посміхнувся.

— В'єтнам для нього був наче Східний фронт для тих німців, що проштрафились. По-моєму, все сходиться, чи не так? Надіслали матеріали в Луїсбург?

— Чекали вас, Костянтине Івановичу.

— Даремно. Нехай зразу ж відправлять. Яка в нас різниця з Луїсбургом? Три години? Отже, зараз там сьома?

Константинов помилився. Різниця в часі з Луїсбургом була інша.

Глебб

… Глебб прокинувся, наче хтось ударив його. Він ще не збагнув, чому прокинувся, весь облитий холодним потом, пройнятий почуттям якогось липкого страху. Він заплющив очі, мало яка дурниця приверзеться в таку спеку, але в ту ж мить, як тільки заплющив очі, з'явилися чорні, хисткі цифри «шість», «нуль», «сім». Він побачив їх так виразно й так близько, що мимоволі потер пальцями повіки. Розплющив очі, поглянув на годинник — за десять шоста. Він викинувся своїм натренованим тілом з ліжка, прочовгав спітнілими п'ятками по кахляній підлозі, зняв трубку, набрав номер, відчуваючи, як тремтять пальці, діждався, поки на другому кінці проводу зняли трубку, шепнув зовсім тихо:

— Роберт, приїздіть у басейн зараз же. Ні, не можу, я хочу саме зараз поплавати, негайно. Ви розумієте мене? Негайно.

Він поклав трубку, поглянув на годинник: було сім хвилин на сьому. Глебб одягся, похапцем умився й побіг до машини. За десять хвилин він був уже в «Хілтоні», в басейні.

Роберт Лоренс, регіональний резидент ЦРУ, сидів у шезлонзі сонний; обличчя пом'яте, повіки брезклі, синюваті, як у кожного, хто страждає на хронічну ниркову недугу.

— Що трапилося? — запитав стомлено Лоренс. — Я працював до ранку. Що скоїлось?

— Не знаю. Може, поки що й не скоїлось. Я вчора був з Полем, зустріч з росіянином, про якого повідомив Стау, відбулася нормально. Але зараз я раптом подумав: а чому він оселився в шістсот сьомому номері?

— Тому що інших не було… Почався сезон, люди прилітають купатися.

— Чому він найняв саме той номер, у якому ми вербували Розумного? — присунувшись до Лоренса, тихо спитав Глебб.

— Тому що цей номер обладнаний спеціально для росіян… Заради цього ти мене розбудив?

— Не тільки заради цього, бос. Хто нас тоді годував? Хто приносив їжу? Адже тоді страйкували макаки! Нас годував білий, нікому невідомий офіціант. І він був безпалий! А росіяни розшукують безпалого, який працює в «Хілтоні».

— Ви з глузду з'їхали.

— Ні, я при своєму розумі. Я дуже злякався, бос. Цей Славін, у нього диявольські очі, він страшенно розумний!

— А всі інші росіяни, по-вашому, ідіоти?

— Ви ж розумієте, що мене тривожить.

— Ну, припустімо, що він з їхньої контррозвідки. Припустімо. То й що? Коли б Розумного вони викрили, центр давно вже відчув би гру. Його ж у Москві наші люди бачать повсякчас. Зв'язаний з КДБ? Але Розумний передає вам таку інформацію, яка йде з першоджерела, вона — достовірна, тому наші так з ним і панькаються.

— Бос, ви хочете, щоб я зараз з'ясував, хто обслуговував нас у шістсот сьомому номері? Ви мене лаєте за те, що я нічого не тямлю в мистецтві і по-французьки не вмію, але ж я вмію відчувати, як жінка. Я відчуваю, бос, я відчуваю.

— У кого ви дізнаєтесь, хто накривав тоді стіл?

— Дізнаюсь. Я дізнаюсь про це зразу ж, вони, пригадуєте, просили нас довідатися про лідерів страйку?

— Цього я вже не пригадую.

— А я пригадую.

Глебб кинувся до портьє, попросив номер телефону шефа ресторану, той послав його до наглядача підвалу; за десять хвилин Глебб повернувся в басейн. Лоренс плавав у зеленій воді; рухи його були обережні, плавні, немов у жінки.

— Вилазьте, бос! — сказав Глебб, стоячи на бордюрі. — Та швидше. Стіл накривав Айвен Белью, переміщена особа із Львова, без двох пальців на лівій руці, його розшукує Славін.

Лоренс — несподівано для його комплекції — спритно вихопився з басейну, накинув халат і сказав занепокоєно:

— У кого лежать дані на переміщених осіб? Чому француз із паспортом переміщеного? Це якась плутанина, вам не здається?

— Я був би дуже радий, коли б це було так, бос.

Вони піднялись на п'ятнадцятий поверх, в апартамент тисяча п'ятсот, який займало ЦРУ ось уже два роки, розбудили Ульца, що відповідав за роботу на пункті допиту; той, навіть не вмившись, швидко розшукав у своїй картотеці: Айвен Белью, він же Іван Білий, 1925 року народження, українець із Житомира, втік з німцями, після війни залишився в Бельгії, під час інфляції переїхав до Тунісу, де працював вантажником у порту, а звідти перебрався в Луїсбург. У Житомирі має родичів, але з ними не листується, боячись завдати їм прикрощів. Висловлюється гостро, каже, що життя пропало, в усьому звинувачує американців, які не радили йому повертатися до Росії. Зв'язків з російським посольством за ним не помічено. П'є.