ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— А коли я попрошу офіцера, щоб він зараз поговорив зі мною, — запитав Славін, — він не розсердиться на мене?
— Він на вас не розсердиться, бо лікар все одно обідає.
— Мені лікар не потрібен, я ж не був у аварії.
— Лікар потрібен усім, сер, хто потрапляє до нас. Лікар повинен доповісти, чи не п'яні ви, чи добре бачите, чи не приймали снотворних таблеток напередодні…
Лікарем виявилась молоденька африканка; ходила вона швидко, і водночас ніби пританцьовуючи, мовби тіло її було на шарнірах, від чого кожен її жест здавався задано пластичним навіть тоді, коли вона вказала Славіну на стілець у кутку медичного кабінету, де панувала ще більша задуха, бо два невеличкі віконця були зашторені цупкою чорною матерією.
— Пили алкоголь? — спитала лікарка. — Скільки? Коли?
— Вчора пив віскі.
— Коли саме?
— Вдень.
Лікарка подивилась на годинник:
— Якщо о другій, то аналіз крові покаже сліди сп'яніння, і я буду змушена забрати вашу ліцензію.
— Ви чи офіцер поліції?
— Ми нероздільні, сер.
— А ще за що ви можете позбавити мене ліцензії?
— За вживання наркотиків, за атеросклероз сітківки, за косоокість… Дайте поки що палець…
Лікарка повернулася з лабораторії через п'ять хвилин, скрушно похитала головою:
— Ви таки пили віскі до двох годин, слідів алкоголю нема. Сідайте в куток, заплющіть ліве око, називайте літери на щиті, будь ласка.
— Без окулярів не бачу.
— Яке ж ви мали право
— Не гнівайтесь.
— Закон не гнівається, — відрубала лікарка, і слова її дисонували з тією лагідною плавністю рухів, якими так милувався Славін. — Закон неупереджений, хоча служителі його теж мають серце.
«Скільки ж вони взяли з Парамонова, якщо мій здогад правильний? — подумав Славін. — Він міг злякатися, що в нього відберуть права, і гасав по нічному Луїсбургу, щоб позичити грошей. Все начебто збігається, дай боже, щоб збіглося, — у Нікішкіна він тієї ночі позичив п'ятдесят доларів, а у Проклова — сімдесят п'ять. Та в нього було двадцять п'ять — півтораста доларів могли-таки пом'якшити серця неупереджених служителів закону з людськими серцями…»
«Центр.
Прошу з'ясувати, який зір у Парамонова? Чи не хворів на астигматизм? Чи носить окуляри? Якщо носить, то яка ступінь ураження зору? Хроніків тут позбавляють прав судом.
Славін».
«Славіну.
Ваша версія правильна. Парамонов відпав.
Центр».
«Мій дорогий!
Твої міркування про те, що розлуки конче потрібні, що вони є тими паузами в коханні, які дають нам змогу плекати ніжність, заново радіти зустрічі, ждати її, чим далі, тим менше здаються мені істиною в останній інстанції. Це прикро, бо будь-який відступ від кохання — та мікротріщина, в яку попадає вода, а взимку ж ударить мороз, і вода замерзне, стане кригою, яка підриває моноліт — рано чи пізно.
Це не означає, звісно, що я хочу покинути тебе, а втім, коли дотримуватись букви, то мені нема чого кидати, бо кохання — це не шлюб, його не треба розривати, воно кінчається само по собі.
Отак.
Я пишу і розумію, що не можна так писати, що жорстоко це, але знаходжу для себе виправдання — яке там виправдання, щит! — в тому, що правда тобі до вподоби, ти завжди казав про це, і мені нічого приховувати від тебе, що я думаю.
Вчора я їздила на Москву-ріку. Боже мій, як там багато людей! Та все молоді, гарні, з довгими ногами, так, здається, писав Ільф. По-моєму, так. «Хочу бути молодим, струнким і кататись на велосипеді». Взагалі, треба писати так, як він, — перед смертю, а не так, як я, — після пляжу. Але мені там стало страшно, я побачила там час. Дівчата й хлопці років по двадцять — скільки ж їх і які ж гарні вони, і мені здалося, що я в свої тридцять два вже стара жінка, але я не зразу злякалася цього, я цього злякалася, коли знайшла місцину поруч з огрядною сорокалітньою молодицею, а біля неї лежали діти, дві дівчинки й хлопчик, і вона не почувала себе старою, вона була матроною, вона не боялась ні зморщок, ні живота, нічого вона не боялась — біля неї діти.
Отак.
Залицяється нинішня молодь «по-чорному», зразу ж запрошують на «хазу» слухати музику. Не ображаються, коли відмовляєш. Один, правда, став читати Гумильова. Читав добре, але в нього страшенно тонкі пальці, я такі щодня бачу під рентгеном, чомусь у нас тепер хворіють на кістковий туберкульоз, дуже дивно.
Щодня я прокидаюся з думкою, що ти вже пішов бігати, і перше, що мені хочеться зробити, — кинутись на кухню. Але потім я пригадую… Ні, я не пригадую… Потім мене ніби щось ударяє… І знову неправда. Нічого мене не вдаряє. Мене просто пригнічує те, що тебе немає поруч зі мною, і я спокійно — тебе ж немає — закурюю і згадую Олексія Толстого: «Затяжка натщесерце — чисто російська звичка». Тільки великі лікарі й письменники вміють ставити діагноз в одному рядку.
Я дуже швидко одвикаю від тебе. Звичка — друга натура? Чому друга? Натура — це набір звичок. Друга натура, якщо тільки вона існує, — це дисципліна.
Мало не забула, я ж дивилась чудовий ансамбль. Молоді люди в модних чорних оксамитових костюмах співали старовинні російські пісні. Я зарюмсала. Кокошник, звичайно, прекрасно, але це вже з сфери декорацій, а може, й не декорацій, а музейних експонатів. І нічого з цим не вдієш. А співати російське багатоголосся в сучасних елегантних костюмах — це значить зберегти старовинну пісню для нашого покоління.
Учора подзвонив Костянтин Іванович, сказав, що в тебе все гаразд і що скоро ти повернешся. Я відповіла, що по голосу чую — він говорить неправду, не все в тебе гаразд, і повернешся ти не скоро. Він дуже сміявся, і тоді я подумала, що я просто сама себе накручую. Всі жінки такі. Істерички чортові. Тож не надумай мене покинути через те, що я пишу тобі такі нудні листи, — кращої не знайдеш, ми всі абсолютно однакові, тільки деякі вміють довше прикидатись.
А ви, чоловіки, дуже різні. Не просто різні, у вас у кожного своя злість, і своя доброта, і своя заздрість. Ми так не вміємо.
Зустріла Надю Степанову. Ти не знаєш, вони розлучились? Дивна жінка. Не можна називати мужчину своїм чоловіком і так говорити про нього. Це ж себе принижувати насамперед, а не його; Степанова вже не принизиш, він книжки пише, а людина мистецтва непідвладна суду людському, це тільки ми, грішні, а він звітує за іншими критеріями, правда ж?
Знаєш, я часто згадую, як ми з тобою зустрілись. Мені страшенно сподобалось, що ти не знав, як підійти до мене. Я бачила, як ти лютував, коли до мене залицялись курортники, — чоловіки, звичайно, і просили дати сірника чи відповісти, скільки зараз годин. «Скільки годин» — жахлива фраза, еге ж? Ми так пишемо в історії хвороби, ось де калічать мову! Я пам'ятаю, як ти гарно засміявся, коли я тебе спитала: «Вам нарешті потрібні сірники?» Знаєш, як дівчата закохуються?] Куди вам! Хоч усі ми знаємо пушкінське «чем меньше женщину мы любим, тем легче нравимся мы ей», але все одно, варто лише вам поговорити на пляжі з іншою, як ми негайно починаємо лізти в пузир. Але ми хитріші за вас, наївно, звісно, хитріші, й тому починаємо страшенно фліртувати з яким-небудь йолопом, і ви тоді — я маю на увазі розумних — втрачаєте до нас інтерес. І про це ми теж знаємо, але все одно робимо дурниці. І через цю нашу безсилу хитрість до нас ставляться як до шльондр.
Знаєш, я зараз подумала — як добре у нас з тобою, як чудово! Ніяких тобі зобов'язань, крім одного: кохати одне одного. Дорогий товаришу Славін, ваша подруга Ірина вас кохає, знаєте, як? Ви не знаєте, дорогий товаришу Славін, як вона вас кохає. Тому вона зараз порве цього листа — не той початок — і напише нового, казенного, де все буде «тіп-топ». Чи не треба?
Цілую тебе, моя любов! Ти старший за мене на двадцять два роки, і я плекаю думку, що через вісім років, коли ти вийдеш на пенсію (чи у вас це зветься відставка? Теж названнячко не мед), ми завжди будемо разом. Правда, це не зовсім так. Не посаджу ж я тебе в рентгенівський кабінет біля себе? Тож «завжди» не вийде. Але вранці і ввечері — неодмінно.
Отак.
Але ти тоді покинеш мене. Через п'ять місяців. Бо ти, мабуть, і справді не можеш жити без розлук, які дають мені таке напрочуд ніжне чекання щастя — тієї хвилини, коли ти повернешся.
Ірина Прохорова, яка любить
Віталія Всеволодовича Славіна».
«Центр.
Після того, як убили Белью, з Луїсбургу зник Хрєнов. Я роздобув його адресу, хазяйка готелю сказала, що він забрав усі речі й купив квиток на літак. Куди — невідомо. Очевидно, він утік, боячись розправи ЦРУ.
Славін».
«Славіну.
Чи є у вас можливість з'ясувати долю транспорту № 642, який відправлено наземним шляхом з Луїсбургу до Нагонії? Всі строки минули, а транспорт досі не прибув.
Центр».
«Центр.
За відомостями, що надійшли від кіл, близьких до прес-служби Огано, транспорт № 642 захоплено наприкінці минулого тижня його військами. Огано натякнув, що йому було відомо, коли саме вийдуть вантажні машини з Луїсбургу. Він заявив, що віднині всі каравани з вантажами для Нагонії перехоплюватимуть його «зелені берети». Від кого він дізнався про це, невідомо, але яким шляхом ітимуть каравани і про час відправлення їх луїсбурзькі власті знали, це входить у прерогативу наших транспортників, згідно з угодою, підписаною з тутешнім міністерством транспорту.
Славін».
«Славіну.
Хто з наших відповідав за маршрути й строки транспортування вантажів до Нагонії?
Центр».
«Центр.
За строки транспортування відповідає Зотов. Маршрути обговорював співробітник зовнішньоторговельного об'єднання Шаргін, коли був у відрядженні в Луїсбурзі у квітні цього року.
Славін».
«Славіну.
Шаргіним ми зацікавились. Що можете повідомити про нього додатково?
Центр».
«Центр.
Шаргіна характеризують позитивно. Але при цьому відзначають пристрасть до випивки. Помічено, що його аж надто цікавлять зустрічі з жінками. Що стосується моделі надпотужного радіоприймача «Панасонік», то Шаргін купив його безпосередньо у фірмача Грегоріо Амарала за 512 доларів. Однак, від'їжджаючи з Луїсбургу, Шаргін декларував на митниці також фотоапарат «Мінокс» останнього випуску, найменший апарат з відомих тут нині, і диктофон марки «Гертон» вартістю 125 доларів. За даними бухгалтерії торгпредства, Шаргіну було видано 650 доларів добових, квартиру оплачувало його об'єднання.
Славін».
«Славіну.
З'ясуйте, чи був у Луїсбурзі водночас з Шаргіним комерсант з «Трейд корпорейшн» Ван Зегер?
Центр».
«Центр.
Комерсант Ван Зегер до Луїсбургу ніколи не приїздив.
Славін».
«Славіну.
З'ясуйте, чи є в Луїсбурзі представництво «Трейд корпорейшн».
Центр».
«Центр.
Представництва «Трейд корпорейшн» у Луїсбурзі немає.
Славін».
ПОШУК — II
(Жванов, Гмиря)
Коли молодший лейтенант Жванов «прийняв» Парамонова, той уже встиг перевіритись, подивився на вітрини продмагу, чи немає кого, хто міг би йти за ним слідом, і шмигнув до Цизіна, в «Мінеральні води».
Жванов знав уже, що Парамонов не затримується біля прилавка, він увійшов зразу ж за ним і побачив, що Цизін наливає в склянку з пляшки воду «Вітаутас», але, наливши, не поставив її коло себе, а сховав у холодильник.
Парамонов випив воду одним духом, обличчя його на якусь мить завмерло, потім густо почервоніло, і, поклавши на тарілку п'ять копійок, він вийшов з крамниці.
Жванов встиг схопити склянку, хоч Цизін намагався забрати її перший, понюхав — тхнуло сивухою.
— Дай пляшку, — сказав Жванов. — Дай, не гріши.
Цизін вийняв з кишені п'ятдесят карбованців, простяг Жванову:
— Не занапащай життя мого, іроде.
— Ти чого мені тичеш?! Ти чого тичеш мені?! — розлютився Жванов. — Ти мені налий, я тобі — що, гад продажний?!
— Та підожди ти, не репетуй, — зашепотів Цизін. — Буквально, я ж думав, що ти звідти… Зараз наллю, керя, від душі наллю…
Він дістав пляшку з холодильника, та, коли відкоркував її, пляшка вислизнула в нього з рук і розбилась, він зразу ж узяв другу, але й цю завбачливо розбив над мийкою і тут же перейшов у атаку:
— Що тобі треба?! Що налити?! Ти думав, я горілкою торгую, еге?! Ану докажи! За наклеп, знаєш, як припечу!
Цизін, не вгаваючи, кричав, коли до крамниці ввійшли три бабусі.
— Гроші вимагав! Говорив, буквально, горілки налий, а де в мене горілка! Провокувати себе не дозволю! За новою конституцією за це під суд віддають! Ач, як вирядився, ще й бороду відпустив, цинік!
Дружина Парамонова, коли до неї приїхав полковник Гмиря, вислухала його, зітхнула й відповіла тихо, ледве чутно:
— Я вас не зовсім розумію. З ним трапилося щось?
— Ні, з ним нічого не трапилось, але краще буде — і для нього, й для вас, — якщо ви розкажете правду.
— Ну, буває, вип'є чарку, — ще тихше мовила жінка, і якась дивна гримаса скривила її брезкле, хворобливе обличчя, — на свято чи в день народження…
Гмиря відкинувся на спинку стільця, оглянув кімнату, аскетично-чисту, стіл відполіровано до блиску, диван-ліжко застелено білим покривалом, яскраві герані на підвіконні, він зітхнув, згадавши про щось своє, і сказав:
— Ви пробачте, але неправди мені не кажіть. Це ви даремно. Бо алкоголік не той, що на лаві спить, а той, хто щодня перед обідом і перед вечерею бере склянку горілки. А згодом починає пити й перед сніданком. А нещасній жінці, особливо коли доводилось працювати за кордоном, треба із шкури лізти, годувати сім'ю макаронами, пухнути самій, аби тільки ніхто не дізнався про горе, тільки б скандалу не було. Де система «Соні», яку ви привезли? Він же її продав, за дві тисячі продав, бо на горілку не вистачає. Де кіноапарат? Теж у комісійний відніс. Теж на горілку, Клав-діє Микитівно, хіба це неправда? Де гроші на «Жигулі»? Він їх за півроку протринькав: акуратно, без скандалів, посімейному: півлітра щодня, а це — п'ять карбованців, а в суботу і в неділю — десять, а зарплата — сто вісімдесят, і дружина не працює, та ще й дочці треба допомагати пай виплачувати, — хіба не так?
І жінка заплакала. Вона плакала беззвучно, жалібно, якась невідповідність була у її огрядній постаті й дитячих невтішних сльозах, які вона навіть не витирала, — мабуть, звикла вже плакати.
— Жлоб проклятий, — шепотіла вона, — алкаш, щоб він подавився своєю горілкою, нема на нього погибелі! Кожного дня, кожного божого дня… Якби тільки п'ять карбованців! Ми могли б машину купити, а як мріяли на південь усією родиною поїхати, коли Мариночка з нами жила, через нього й замін; вийшла, дівчинка ще зовсім, а тепер поневіряється в чужій сім'ї. П'ять карбованців він удень пропиває, та ввечері ще стільки ж, а в суботу та в неділю, коли не йде на халтуру, то й двадцятку, з раннього ранку, а я — мовчу… Казала ж йому, деспотові, все одно дізнаються, до добра не доп'єшся, нікуди більше не випустять. А що ж сталося?