ТАРС уповноважений заявити…

— Думаю, що вам потрібно негайно, на кілька днів, не більше, вилетіти до Нагонії, — сказав Федоров, вислухавши рано-вранці повідомлення Константинова. — Але я трохи переакцентую ваше завдання: по-перше, треба ближче самому досконально дослідити, чи є змога ремонтажувати площадки для балістичних ракет, націлених на нас, — я кажу про ті, які там мали американці, коли правили колонізатори? А по-друге, поговоріть з Степановим — треба до кінця збагнути Глебба, включаючи, звичайно, «гонконзький вузол».

… До Нагонії Константинов вилетів нічним рейсом; прилетів туди на світанку; з Степановим зустрівся вдень. Напад узяв квитка на дев'яту годину вечора.

Константинов виклав Степанову суть проблеми стисло, карбуючи слова; закінчив він так:

— Глебб, Лао. Вузол Гонконгу. Наркотики, ЦРУ, гонконзька таємна служба. Чи не змогли б ви допомогти нам розплутати все це?

— Лао — людина містера Ліма?

— Мабуть.

— Це не відповідь, Костянтине Івановичу. Точніше, «так» чи «не так».

— А ми не знаємо. Тому я й прилетів до вас, Дмитре Юрійовичу, саме з цього приводу. Але зараз найбільше пас цікавить Глебб.

— Якою мірою він небезпечний для інтересів нашої країни тут, у Нагонії?

— Значною. У нас є деякі підстави вважати, що він — ланка в ланцюгу, котрий зв'язує ЦРУ з їхнім агентом у Москві.

— Шпигун у Москві? Росіянин?

— Ми не знаємо. Поки що принаймні не знаємо.

— Тема зрадництва мене цікавить, — сказав Степанов. — Що це воно таке, до речі, як гадаєте?

— Аномалія, — впевнено відповів Константинов. — Більше того, мені здається, що зрада — взагалі категорія патологічна, невластива нормальній людині.

— Чи не полегшуєте пояснення проблеми, Костянтине Івановичу?

— Навпаки. Ускладнюю, Дмитре Юрійовичу. Але я висловлюю свій власний погляд, чи варто підстроюватись під інші?

— Тільки я не дуже вмію знімати прихованою камерою і бігати по дахах, — усміхнувся Степанов.

— У вас любительське уявлення про роботу контррозвідки, — Константинов теж усміхнувся. — Державна безпека займається питаннями державними, а якщо так, то основний інструмент наш — голова, а не акробатичний хист…

— Як і чим саме я можу допомогти?

— Діло це, звісно, ризиковане, Дмитре Юрійовичу, а ми до вас, пробачте, ставимось по-хазяйськи — ваші книги й фільми потрібні країні. Тому будьте обережні, гаразд? Річ у тому, що тут, у Нагонії, працює американський журналіст Дональд Гі…

ТЕМП

«Центральне розвідувальне управління.

Цілком секретно.

«Операція «Факел» вступила в останню стадію. Всю підготовку закінчено. Необхідно погодити з Пентагоном проблему поставки вертольотів для групи Огано найближчим часом.

Стадії плану:

У день X (субота чи неділя, в ці дні майже неможливо звернутися в ООН) три роти десантників з групи Огано, одягнені в форму народної міліції Нагонії, висаджуються з вертольотів у передмісті Савейро, де на них чекатимуть двадцять бронетранспортерів і п'ятнадцять легких танків, передислокованих з джунглів (пункт В вже обладнано для зберігання палива).

Танки й бронетранспортери з десантниками займуть президентський палац і, якщо Грісо відмовиться добровільно передати владу демократичній більшості, тоді розпочнуть дії, обумовлені бойовою ситуацією.

Палац повинні захопити о 8.30, тобто за тридцять хвилин до того, як почне працювати телебачення Нагонії.

О 9.00 група парашутистів викидається в телерадіоцентр і плівка з підготовленим зверненням до нації генерала Огано вийде в ефір і на екран.

Текст звернення Огано додається.

Резидент ЦРУ Роберт Лоренс».

Цілком секретно.

Текст звернення генерала Огано до народу Нагонії, підготовлений заступником резидента Глеббом.

«Дорогі співвітчизники! Брати й сестри! Діти й старики!

В ці хвилини я звертаюсь до вас із словами поваги, гордості й любові!

Я поздоровляю вас з визволенням з-під іноземного ярма, я пишаюся тим, що ви знайшли в собі сили розірвати кайдани й сказати «ні» новому рабству, нав'язаному вам клікою продажного авантюриста Джорджа Грісо, якого розтерзав натовп обурених громадян у його розкішному палаці.

Введений у країні стан облоги буде знято зразу ж, як тільки ми покінчимо з економічним хаосом, розрухою і терором. Ми заявляємо з усією пристрасною революційною рішучістю: нація знищуватиме тих, хто виступає проти свободи й незалежності, хто намагається чинити опір волі більшості.

Я беру на себе відповідальність за розстріл на місці без суду всіх тих, хто підніме руку на святу справу національної свободи.

Я заявляю — від імені Надзвичайної Асамблеї нації, яку створено сьогодні вночі і яка взяла на себе функції позбавленого влади уряду зрадників, — що всі договори, укладені клікою Грісо, вважаються з цієї хвилини недійсними.

Я звертаюся — від імені Надзвичайної Асамблеї нації — по негайну воєнну й економічну допомогу до всіх тих, кому дорога ідея миру, незалежності й свободи.

Дякую за увагу».

«Резидентові ЦРУ Роберту Лоренсу.

Директор, ознайомившись з матеріалами, підготовленими у відділі стратегічного планування, висловив ряд критичних зауважень, які ви повинні врахувати, коли готуватимете остаточний план для затвердження вищими керівниками.

Директор вважає, що всі необхідні корективи треба внести протягом найближчих трьох-чотирьох днів, бо — цілком можливо, — що день початку операції «Факел» буде перенесено; мабуть друга неділя цього місяця.

Зауваження директора знищити зразу ж після прочитання.

Заступник директора ЦРУ Майкл Велш».

«Резидентурі — Роберту Лоренсу, Джону Глеббу

(копія в Міністерство оборони, Центагон).

Цілком секретно, після прочитання знищити.

Передаємо інформацію з Москви від Розумного, яку одержали через останню тайникову операцію в об'єкті «Парк».

«На червень-липень планується відправка суден, приписаних до порту Одеса. Судна виходять з Мурманська через добу, по чотири в кожному каравані, починаючи з п'ятниці. Військового прикриття суден не передбачено.

Заступник директора ЦРУ Майкл Велш».

Константинов

На аеродромі, біля трапа літака, що прибув з Нагонії, Константинова зустрів полковник Коновалов.

— Ми знайшли за цю добу Вінтер, Костянтине Івановичу, — сказав він. — Тільки мертву. Її ховають сьогодні.

Константинов не зразу збагнув:

— Кого ховають? Вінтер? Що таке?…

За півгодини його вже чекали в кабінеті.

— Запалення легенів, — доповідав Проскурін. — Покашлювала останнім часом, але все одно їздила на корт. Температурила, приймала багато аспірину, хотіла подолати хворобу, думала, дрібниці. Звалилася в Дубова. Звідти її й одвезли до лікарні.

— Хто такий Дубов?

— Її приятель, кандидат наук…

— Що ви про нього знаєте?

— Ми ще про нього нічого не з'ясували.

— Оце так?! Диво яке! Квітуча жінка, тридцяти років… А чому вчора на роботі в неї нічого про це по знали?

— Дубов увечері подзвонив, сьогодні поминки, він усіх її друзів збирає…

— Зможете послати туди когось?

— Навіщо?

— Вас не дивує її смерть?

— Ні. Тепер шаленіє якась легенева епідемія, капітан Стрельцов довідався про це в інституті удосконалення лікарів…

Увечері Проскурін доповів, що на поминках був його співробітник, який колись учився разом з Глібом Грачовим, приятелем Вінтер, отже, підхід знайшли, Грачов сам запросив його, подзвонивши попередньо Дубову.

Той відповів, що приходити можуть усі, хто «хоче пом'янути Олечку, двері квартири відчинені для всіх».

— Ну й що там було? — спитав Константинов.

— Батько ледве живий, побув хвилин з тридцять, а потім Дубов викликав «швидку допомогу», відвезли старого — єдина ж донька… Говорили про неї всі дуже добре, щиро говорили… Дубов плакав: «Тепер я маю право відверто сказати, що ховаю найдорожчу мені людину, немає дорожчої за неї і не буде». Обручальний перстень надів їй на палець — уже на кладовищі…

— Зотову телеграму дали?

— По-моєму, ні.

— Чому?

— Вони ж фактично розлучені…

— Коли вона захворіла?

— Сусід Дубова розповів, що ввечері їй стало дуже погано, Дубов їй гірчичники ставив, робив гірчичну ванну — ноги парив; розгубився, каже старий, але робив усе, що міг.

А вранці викликали «швидку допомогу», та вже було пізно, не могли її врятувати…

— Нічого не розумію, — повторив Константинов. — Абсолютно нічого. До сусіда, до Дубова — до всіх придивіться, будь ласка.

Панов доповів, що останні три дні — тобто після смерті Вінтер — радіограм з розвідцентру ЦРУ не надходило.

— Значить, вона їх приймала? — задумливо спитав Константинов, глянувши на Проскуріна.

— Більше нікому.

— Невже? — Константинов похитав головою, дістав сигарету, не кваплячись зняв з неї целофан. — Збирайте людей, обговоримо становище.

… Але вранці, о 7.15, як і досі, афінський розвідцентр надіслав своєму агентові в Москву коротку радіограму [5] .

5

В тексті нерозшифрованої телеграми ЦРУ було сказано: «Сьогодні ми прочитали ваш контрольний сигнал. Зустріч відбудеться в умовленому місці, як завжди. Ваші друзі Д. і Л. (Примітка автора.)

— Отже, не Вінтер? — спитав Константинов, запросивши до себе Проскуріна й Панова.

— А може, вони ще не знають, що вона померла, — заперечив Проскурін.

— Може, й не знають… А що Вінтер робила останніми днями? З ким зустрічалась? Про що говорила?

— Раїса Ніязметова сказала, що Вінтер була в неї перед самою смертю, звичайна собі зустріч подруг, нічого важливого, балачки, та й годі.

— Ви щось розумієте? — спитав Константинов Панова. — Я — нічого, зовсім нічого не розумію. Знаєте що, — він обернувся до Проскуріна, — я сам поїду до Ніязметової, все-таки з Вінтер я був знайомий, розмова може виявитися предметнішою. Попередьте її, будь ласка, про мій візит — чим скоріш, тим краще…