Темна вежа. Темна вежа VII

З очевидним полегшенням Меріан віддала його Роландові, немовби рада була спекатися його смертоносної ваги, і стрілець знову поклав його в кобуру.

— Заходьте, — запросила вона. — Часу в нас небагато, але ми проведемо його настільки весело, наскільки дозволить нам ваше горе.

— Амінь! — Старий поплескав Роланда по плечі. — Вона й досі жива, моя Одетта… та, яку ти звеш Сюзанною. Отак. Я подумав, що ти зрадієш, про це почувши, сер.

Роланд справді зрадів і кивнув на знак подяки.

— Ходімо, Роланде, — сказала Меріан Карвер. — Ласкаво просимо до нашого дому, адже це і ваш дім також. Ми знаємо, може статися так, що ви більше ніколи сюди не завітаєте.

Десять

Кабінет Меріан Карвер був розташований на північно-західному розі дев’яносто дев’ятого поверху. Стіни тут були з суцільного скла, без жодної перекладини, і від краєвиду, що відкривався звідти, у стрільця перехопило подих. Він немовби завис у повітрі, а місто, що розкинулося перед його очима, було казковішим за будь-яке уявне. Втім, він уже бачив його, бо впізнав висячий міст, а також деякі високі будівлі на цьому боці мосту. Той міст він не міг не впізнати, адже в іншому світі вони мало на ньому не загинули. Джейка тоді викрав Ґешер і забрав до Цок-Цока. Роланд бачив перед собою місто Лад, яким воно було в часи розквіту.

— Ви називаєте це місто Нью-Йорком? — запитав він. — Адже так?

— Так, — відповіла Ненсі Діпно.

— А той міст як?

— Міст Джорджа Вашингтона, — сказала Меріан Карвер. — Для тутешніх просто Ем-Де-Ве.

Отже, там лежав міст, який не лише привів їх до Лада. Саме його перейшов панотець Каллаген, коли вирушив у мандри з Нью-Йорка. Це врізалося Роланду в пам’ять з його розповіді.

— Не хочете щось випити? — запропонувала Ненсі.

Він хотів було відмовитись, але, відчуваючи, що все пливе перед очима, передумав. Що-небудь, так, але суто для підбадьорення.

— Чаю, якщо у вас є, — сказав він. — Гарячого міцного чаю з цукром чи медом. Можете зробити?

— Можемо. — Меріан натиснула на кнопку в себе на столі. Вона поговорила з кимось не видимим для Роланда, і зненацька він збагнув, що робила жінка в приймальні — та, яка нібито балакала сама з собою.

Меріан замовила гарячі напої й сандвічі (брутерботи, як незмінно називав їх про себе Роланд), нахилилася над столом і пильно поглянула стрільцеві у вічі.

— Добре, що ми познайомились тут, у Нью-Йорку, Роланде, принаймні я на це сподіваюсь, але наш час тут… не життєво важливий. Я підозрюю, ви розумієте чому.

Обміркувавши це, стрілець кивнув. Обережно кивнув, але просто тому, що задовгі роки звичка бути обережним стала невід’ємною рисою його характеру. У його друзів — Алана Джонса, Джеймі Декері — обережність була в крові, але з Роландом усе було інакше: він, як правило, спершу стріляв, а потім уже ставив питання.

— Ненсі просила вас прочитати дощечку в Садку Променя, — сказала Меріан. — Ви…

— Садку Променя, хвалімо Всевишнього! — вставив Мозес Карвер. Дорогою до доччиного кабінету він витяг ціпка з підставки у вигляді слонячої ноги, що стояла в коридорі, й тепер для підкреслення вагомості цих слів постукав ним по дорогому килимі. Меріан терпляче чекала. — Кажу «Бооог-Бомба»!

— Мій батько останнім часом товаришує з преподобним Гаррігеном, який збирає своїх послідовників унизу. Не скажу, що я від цього в захваті, — зітхнула Меріан. — Але до справи. Роланде, ви прочитали дощечку?

Стрілець кивнув. Ненсі Діпно назвала цю річ якось інакше, знаком чи сіґулом, але він розумів, що це те саме.

— Літери перемінилися на букви Високої мови, і я прочитав усе до останнього слова.

— І що там було написано?

— ВІД КОРПОРАЦІЇ «ТЕТ» НА ЧЕСТЬ ЕДВАРДА КАНТОРА ДІНА І ДЖОНА «ДЖЕЙКА» ЧЕМБЕРЗА. — Він трохи помовчав. — А далі було: «Кам-а-ка-мал, Пріа-тої, Ґан дела», що по-вашому може означати: «БІЛІСТЬ ПОНАД ЧЕРВОНЕ, ВОЛЯ ҐАНА НЕПОРУШНА».

— А нам табличка каже: «ДОБРО ПОНАД ЗЛО, ТАКА ВОЛЯ ГОСПОДНЯ», — сказала Меріан.

— Хвалімо Всевишнього! — знову постукав ціпком Мозес Карвер. — Хай підніметься Прим!

У двері для проформи постукали, і зайшла жінка з приймальні, несучи срібну тацю. Роланд з подивом помітив у неї біля губ маленьку чорну штучку і вузький чорний каркас, що зникав десь у волоссі. Напевно, якийсь прилад для розмов на віддалі. Ненсі Діпно і Меріан Карвер допомогли їй поставити на стіл чашки з чаєм і кавою, слоїки з медом і цукром, глечик вершків. Також жінка принесла тарілку з сандвічами. У Роланда забурчало в животі. Він подумав про своїх друзів, що лежали в землі, — для них брутерботів не буде більше ніколи, — і про Айрін Тасенбаум, яка терпляче чекала на нього в маленькому парку через дорогу. Кожної з цих думок вистачило б, щоб у Роланда зник апетит, але шлунок знову став безсоромними звуками вимагати їжі. Певні частини тіла людини позбавлені свідомості — він знав це ще з дитинства. Роланд узяв брутербот, укинув у чашку ложку цукру з горою і додав для певності меду. Він хотів якнайшвидше закінчити цю зустріч і повернутись до Айрін, але поки що…

— Хай вам смакує, сер, — сказав Мозес Карвер і подмухав на свою каву. — Їжте й пийте на здоров’я!

— У нас із татом будинок на Монток-Пойнт, — сказала Меріан, наливаючи собі у каву вершки. — У минулі вихідні ми були там. Близько п’ятої п’ятнадцять вечора мені подзвонив наш тутешній охоронець. Служба охорони працює на асоціацію «Хаммаршольд», але корпорація «Тет» їм приплачує, щоб нам доповідали… скажімо так, про певні події, які нас цікавлять… одразу, як щось станеться. З наближенням дев’ятнадцятого червня ми з величезною цікавістю спостерігали за тією табличкою у вестибюлі. Ви здивуєтесь, якщо я вам скажу, що, поки не настала за чверть п’ята година того дня, на табличці було написано «ДАРУНОК КОРПОРАЦІЇ „ТЕТ“ НА ЧЕСТЬ РОДИНИ ПРОМЕНЯ ТА В ПАМ’ЯТЬ ПРО ҐІЛЕАД»?

Посьорбуючи чай (гарячий, міцний, смачний), Роланд поміркував над цим і зрештою похитав головою.

— Ні.

Меріан нахилилася вперед. Її очі блищали.

— А чому?

— Бо до суботнього вечора між четвертою і п’ятою годиною не було нічого певного. Навіть попри те, що Руйначі припинили свою роботу, не могло бути нічого певного, поки не минулася загроза для Стівена Кінга. — Він обвів поглядом усіх присутніх. — Ви ж знаєте про Руйначів?

Меріан кивнула.

— Подробиці нам не відомі, але ми знаємо, що Промінь, який вони хотіли знищити, тепер у безпеці й що він не настільки пошкоджений та зможе відновитись. — Повагавшись, вона додала: — Ми знаємо про вашу втрату. Про дві ваші втрати. Ми дуже вам співчуваємо, Роланде.

— Хлопцям тепер добре, Ісус прийняв їх у свої обійми, — вставив батько Меріан. — А якщо й ні, то вони разом на галявині.

Роландові хотілося в це вірити, тож він кивнув і подякував. А потім повернувся до Меріан.

— Письменник міг загинути. У нього важкі травми. Джейк помер, рятуючи його. Він затулив Кінга своїм тілом від фургономобіля, який міг забрати в нього життя.

— Кінг житиме, — сказала Меріан. — І знову буде писати. Ми знаємо про це з дуже надійного джерела.

— Якого?

Меріан нахилилася вперед.

— Про це трошки пізніше. Головне, Роланде, що ми в це віримо, ми в цьому впевнені, і те, що наступні кілька років Кінгу нічого не загрожуватиме, означає, що вашу працю в справі Променя завершено: Вес’-Ка Ґан.

Роланд кивнув. Пісня триватиме.

— Попереду в нас ще чимало роботи, — вела далі Меріан, — щонайменше тридцять років, за нашими підрахунками, але…

— Але це наша робота, не ваша, — закінчила Ненсі.

— Це вам теж стало відомо з того самого «дуже надійного джерела»? — спитав Роланд, посьорбуючи чай. Половина великого кухля чаю, хоч який він був гарячий, уже плюскотіла в нього в шлунку.