Темна вежа. Темна вежа VII

Він роззирнувся навколо, щасливий, як Ібензер Скрудж, котрий побачив, що зробили духи за одну ніч, і побіг до дверей. Під капцями хрускотіли уламки скла. Одна гостра скалка прохромила йому ногу (несучи на своєму вістрі смерть, хоч він цього й не знав, о горе, о Дискордія), але в ейфорії він навіть не помітив цього. Він вискочив у коридор, а звідти — сходами вниз.

На сходовому майданчику другого поверху Шимі здибав немолоду вже Руйнівницю, Беллу О’Рурк. Він ухопив її в обійми й струсонув.

— ПРОМІНЬ КАЖЕ СПАСИБІ! — закричав він їй в обличчя. Приголомшена, вона нічого не розуміла. — ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩО ВСЕ ЩЕ МОЖЕ БУТИ ДОБРЕ! ЩЕ НЕ ПІЗНО! ЯКРАЗ ВЧАСНО!

Він помчав далі, щоб ширити радісну звістку (принаймні для нього вона була радісна), і…

На Головній вулиці Роланд подивився на Едді Діна й перевів погляд на Джейка Чемберза.

— Вони йдуть, і саме тут ми їх і зустрінемо. Чекайте моєї команди, а тоді стійте й будьте непохитні.

Вісімнадцять

Першими з’явилися троє Руйначів: вони бігли щодуху з піднятими руками. Перетнули Головну вулицю, не помітивши ні Едді (котрий сховався в квитковій касі «Перлини», вибивши скло в усіх трьох віконцях сандаловим руків’ям револьвера, що колись належав Роландові), ні Джейка (який сидів у салоні старого позбавленого двигуна «форда-седану», припаркованого перед «Плезантвільською пекарнею»), ні самого Роланда (за манекеном у вітрині «Моди веселого Парижа»).

Вони перебігли з одного боку на інший і розгублено озирнулися.

«Геть, — подумки наказав їм Роланд. — Забирайтеся звідси, пірніть у провулок, тікайте, поки ще є змога».

— Сюди! — закричав один з них, і вони припустили у провулок між аптекою і книгарнею. Потім з’явився ще один Руйнач, потім ще двоє, потім перший з охоронців, г’юм з пістолетом, піднятим до рівня переляканих, широко розплющених очей. Роланд узяв його на приціл… але стріляти не став.

Бічними вуличками на Головну стікалося все більше працівників Девару. Вони розосередилися та, як і сподівався й очікував Роланд, намагалися оточити своїх підопічних, сформувати з них потік, щоб втеча відбувалася організованіше.

— Шикуйсь у два ряди! — горлав тахін з головою крука своїм дзизкучим, наче захеканим голосом. — Шикуйсь у два ряди, щоб вони були між вами!

Інший тахін, рудоголовий, розхристаний (низ сорочки виліз зі штанів), закричав:

— А як же огорожа, Джеклі? А якщо вони налетять на огорожу?

— Нічого тут не вдієш, Кеґ, просто…

Не встиг крук договорити, як повз нього з криком пробіг Руйнач. Та Джеклі дав йому такого стусана, що бідолаха розпластався посеред вулиці.

— Тримайтеся купи, хробаки! — прогарчав крук. — Хочете бігти — біжіть, але зберігайте, бля, порядок!

Неначе в такому гармидері можна було дотримуватися порядку, не без утіхи подумав Роланд. Потім той, кого звали Джеклі, прокричав рудоголовому:

— Нехай один-двоє підсмажаться, решта самі зупиняться!

Якби Едді чи Джейк розпочали тієї миті стрілянину, вона б усе ускладнила. Але жоден з них цього не зробив. Троє стрільців спостерігали зі своїх сховків, як із хаосу й паніки поставав сякий-такий порядок. Приспіли інші охоронці. Джеклі й рудий вишикували їх двома рядами, утворивши коридор, що перетинав вулицю. Поки коридор не сформувався остаточно, між них зуміли проскочити декілька Руйначів, але всього-на-всього декілька.

З’явився інший тахін, з головою горностая, і взяв керівництво на себе, підмінивши Джеклі. Він вгатив кількох Руйначів кулаком у спини, щоб вони швидше просувалися.

З південного кінця Головної вулиці долинув розпачливий зойк:

— Хтось перерізав огорожу!

І наступний:

— Вартові, здається, мертві!

Слідом за останнім криком пролунав вереск жаху, і Роланд чітко зрозумів, неначе побачив на власні очі: якийсь бідака-Руйнач натрапив на відітнуту голову вартового в траві.

Нажахане бурмотіння ще не стихло, коли з провулка між пекарнею і магазином взуття виринули Дінкі Ерншо і Тед Бротіґен, так близько біля Джейкового сховку, що він міг простягнути руку з вікна машини й торкнутися їх. Теда поранили в руку. Його правий рукав від ліктя до зап’ястя був червоний, але бігти Тед ще міг — за допомогою Дінкі, котрий підтримував його рукою. Коли вони вдвох пробігали крізь стрій охоронців, Бротіґен озирнувся і глянув просто туди, де ховався Роланд. Потім вони з Ерншо ступили в провулок і зникли з поля зору.

Таким чином вони опинилися в безпеці, принаймні поки що, і це було добре. Але де ж велике цабе? Де був Прентис, начальник цієї мерзенної тюрми? Роланд хотів розправитися з ними обома — з Прентисом і тим горностаєголовим тахіном, що зараз командував охоронцями. Відітни змії голову — і змія сконає. Але чекати довше вони не могли. Потік Руйначів уже вичахав. Стрілець сумнівався, що сей Горностай чекатиме на тих, хто відставав, — він боятиметься, що його дорогоцінні підопічні проскочать крізь дірку в загорожі. Він мав розуміти, що в цій похмурій голій місцевості далеко вони не втечуть, але також розумів, що коли поселення атакували з півночі, то рятівники можуть чекати…

Але, слава богам і Ґану, сей Пімлі Прентис був неподалік — він хитався, задихався і вочевидь був шокований. Кобура з револьвером гойдалася під м’ясистою пахвою. З ніздрі й кутика ока текла кров, неначе від усієї колотнечі у нього в голові розірвалася кровоносна судина. Він пішов до Горностая, похитуючись із боку в бік (саме це п’яне погойдування Роланд звинувачуватиме пізніше в душі за результат вранішнього бою), напевно, збирався перебрати на себе командування операцією. Їхні короткі, але міцні обійми, в яких обидва шукали заспокоєння, розповіли стрільцеві все, що йому потрібно було знати про близькість їхніх взаємин.

Він націлив револьвер на потилицю Прентиса, натиснув на гашетку і побачив, як бризнула кров і полетіло волосся. Начальник Прентис розкинув руки з розчепіреними пальцями на тлі темного неба й повалився просто під ноги ошелешеному Горностаю.

І тієї ж миті спалахнуло атомне сонце, заливаючи світ сліпучим світлом.

— Хайл, стрільці, вбивайте усіх! — закричав Роланд, долонею правої руки одводячи курок свого револьвера, прадавньої машини смерті. Четверо полягло від його пострілів, перш ніж до охоронців, вишикуваних в ряд, як глиняні качечки у тирі, дійшло, що стріляють, не кажучи вже про те, щоб вони встигли належним чином зреагувати. — За Ґілеад, за Нью-Йорк, за Промінь, за ваших батьків! Слухайте мене, слухайте! Не залишайте живими нікого! ВБИВАЙТЕ ВСІХ!