Тернистий шлях кубанця Проходи

Більшість вважали, що Росія обов'язково переможе у Світовій війні, «а потім притягне до відповідальності всіх тих, хто брав навіть пасивну участь в українській роботі в таборах», бо бути українцем означало «бути антидержавником» [129, с. 25, 26].

Та сміливі завжди є. Кедриновського, вже старшого віку прапорщика, обрали головою гуртка, Василя Проходу — секретарем, а Костя Курила — бібліотекарем. Членський внесок становив 3 австрійські крони. На ці кошти купували нові книжки.

Разом з Костем Курилом, Василем Гавриленком, Семеном Зубчуком, Сергієм Калитенком та М. Костенком кубанець став одним з «най-енергійніших діячів терезієнштадтського гуртка». Всі вони опинилися на сторінках «чорної книги» російських шовіністів [74, с. 7].

Ще на початку діяльності гуртківці визнали часопис «Боротьба» Лева Юркевича шкідливим. Кость Курило та Василь Прохода від імені товаришів написали Юркевичу, що «своїми безпідставними наклепами на діячів СВУ він лише шкодить українському визвольному рухові», а сам ступив на шлях національного самозаперечення [111, с. 4]. Натомість дороговказом став «Вістник Союзу Визволення України».

Якось Кость Курило одержав від члена президії СВУ Андрія Жука вістку про українізацію табору для солдатів у Фрайштадті в Горішній Австрії та фрайштадтську газету «Розвага», яка інформувала про національно-культурне життя полонених. Успішна діяльність козаків-українців у Фрайштадті зумовила рішучість старшин-українців у Терезині. Членів гуртка української бібліотеки збільшилося до півсотні [93, с. 2].

З часом вороже ставлення до них уляглося, більше того, й поляки, беручи приклад з українців, заснували свій гурток. Ніхто так і не довідався, «чи мали вони свій статут і чи затвердив його їхній земляк полковник Гавронський» [96, с. 198].

Серед інших активно творили українське життя брати Калитенки з Києва. Старший, Сергій, до війни працював диригентом. Обидва чудово співали на зборах бібліотечного товариства. Зокрема, виконували пісні в обробці Миколи Лисенка. Коли ж Кость Курило виписав з Відня збірник українських пісень, Калитенки захопилися ідеєю створити «Малоруський хор», запросивши до нього співаків-українців з російського хору, де вони складали більшість [96, с. 198].

Справа пішла жваво — український хор зростав кількісно і якісно, а перший його концерт викликав величезний резонанс. Оскільки в казематі, пристосованому до театрального приміщення, всі охочі вміститися не могли, хор мусив виступати тричі. Авторитет українців зростав. Москалі перестали глузувати.

Членом бібліотечного гуртка став і колишній артист київської (чи харківської) «малоросійської» трупи М. Костенко. Побачивши, який фурор викликав український хор, він вирішив створити драматичний театр і попрохав Костя Курила виписати з Відня українські п'єси. Невдовзі Малоросійську драматичну трупу було створено. Знайшовся й художник-декоратор, а комендатура дозволила придбати реквізит і цивільне вбрання — чоловіче і жіноче. До трупи увійшли два полтавчани з подібними прізвищами — Дорошко і Горошко. Вони грали жіночі ролі. Костенко так їх вишколив, що на сцені артисти поводилися як справжні дівчата — і ходою, і манерами. Сила перевтілення була такою великою, що присутні на виставах австрійські офіцери комендатури йшли за лаштунки з перевіркою — мусили переконатися, що це справді хлопці, а не дівчата, які незаконно пробралися до табору.

Першою поставили «Сватання на Гончарівці». Комедія мала великий успіх. На вимогу тих, хто не зміг потрапити на прем'єру, її повторили. Популярність здобули й інші п'єси: «Степовий гість», «Невольник», «Мартин Боруля», «Суєта». Завзяття аматорів було настільки велике, що вони спромоглися поставити навіть опери — «Наталку Полтавку» та «Запорожця за Дунаєм». Звісно, що не обійшлося тут без допомоги братів Калитенків і співаків їхнього хору.

До нашого кола пристав і поручник Фабріціус — фін за національністю, який, проживаючи свого часу в Україні, оволодів українською мовою. Це був щирий чоловік, справжній товариш. Його захоплювало все українське. Він навіть написав історичну драму «Запорозький скарб», постановка якої мала в таборі Терезин великий успіх.

Москвинів злостило те, що «малороси» ставлять свої вистави двічі, а то й тричі, а їхній гурток змушений був обходитися лише прем'єрою. Доводилося втішатися тим, що «хохли», мовляв, «майстри танцювати, співати та грати комедії, а тому хай собі бавлять інших» [96, с. 200]. Не розуміли вони, що кожний успіх українського театру і хору сприяв національному пробудженню «малоросів» та викликав досі незнайоме почуття гордості за свій народ.

Союз визволення України

До Першої світової Наддніпрянська Україна називалась Малоросією. Був це край, де, як говорили москалі, «всьо обільєм дишит». Матеріально люди жили непогано: хто працював, той мав що їсти і вдягти. Та, приспані «своїми» і чужими, народні маси мертвіли в байдужості до українських інтересів.

Справу української державності зробила актуальною Світова війна. Минуло не так багато часу, і стало зрозуміло, що Росія вступила у війну, не тільки з метою захистити сербів, а щоб знищити український рух у Галичині та на інших західних землях. Петербург страшенно боявся, щоб «українська зараза» не перекинулася з Галичини до «Малоросії».

Зрозумівши, що перемога Росії була би смертельним ударом по українству, галицька інтелігенція спільно з наддніпрянськими емігрантами стала на бік Австро-Угорщини і Німеччини. Внаслідок цього виникли дві формації: військова (Українські січові стрільці) та політична (Союз визволення України).

Найактивнішими пропагандистами української самостійності виявилися ті, хто 10 років тому зійшов на російські манівці, під час розколу РУП заклавши Спілку російської соціал-демократичної робітничої партії. Мова про Мар'яна-Юлія Меленевського та Олександра Скорописа-Йолтуховського. Тобто тих, хто рішуче виступив проти тези Миколи Міхновського про самостійність України. Співпраця з росіянами показала, що всі вони — і монархісти, і демократи — категорично проти національного визволення українців.

Заснували Союз визволення України у Львові 4 серпня 1914 року. Фундаторами СВУ також стали Дмитро Донцов (перший голова), Володимир Дорошенко, Андрій Жук і Микола Залізняк. Вони сподівалися за допомогою західних українців добитися створення самостійної Української держави. СВУ розгорнув жваву діяльність, насамперед у ділянці інформації про українську справу різними мовами.

Першим виявом діяльності СВУ була відозва «An die offentliche Meinung Europas», видана 25 серпня за підписами Мар'яна Меленевського, Олександра Скорописа-Йолтуховського, Володимира Дорошенка, Андрія Жука, Дмитра Донцова і Миколи Залізняка. В ній наголошувалося, що лише самостійна Українська держава створить для Європи забороло проти Росії з її експансією та звільнить слов'янський світ від згубного впливу панмосковізму.

Значним дипломатичним успіхом СВУ стала заява (в листопаді 1914 року) турецького міністра Таалат-бея про потребу визволення України й запевнення, що турецький уряд допоможе Україні здобути самостійність.

Визначною була й видавнича діяльність: у світ полетіли тисячі примірників тижневиків «Ukrainische Nachrichten» і «La Revue Ukrainienne» та «Вістника Союзу Визволення України», який редагували Микола Троцький, Володимир Дорошенко, Андрій Жук та М. Возняк. СВУ видав близько 50 книг і 30 брошур про Україну німецькою, французькою, англійською, італійською, угорською, турецькою, шведською, румунською, хорватською, чеською та болгарською мовами. Велика кількість книг і брошур виходила й українською мовою.

СВУ, отримавши дозвіл німецької та австро-угорської військових влад, почав за допомогою культурних діячів, які втекли з окупованої росіянами Галичини та Буковини, широку допоміжну, релігійну та культурно-виховну діяльність у таборах Німеччини та Австро-Угорщини. Спочатку українізували табір у Фрайштадті. Невдовзі праця СВУ дала свої плоди і в інших таборах — Дуна-Сердагелі (Угорщина), Раштадті, Зальцведелі та Вецлярі (Німеччина). Заходами СВУ було згуртовано близько 80 тисяч українців, серед яких провадилася активна культурно-освітня та національно-виховна діяльність. Засновувалися українські школи, газети, бібліотеки, читальні, хори, оркестри, театри, курси української історії та літератури, курси кооперації, політичної економії, української і німецької мов. Постали українські парафії, клуби, каси взаємодопомоги, крамниці, гімнастично-спортивні товариства. В таборах працювали відомі науковці і митці: професори Степан Смаль-Стоцький, Василь Сімович, доктори Микола Чайківський, Йосип Охрімович, Роман Домбчевський, поет Василь Пачовський, скульптор Михайло Гаврилко з Полтавщини, посол Ясько Остапчук, журналіст Йосип Безпалко, письменник Микола Голубець, панотці Омелян Гнідий, Євген Турула та інші достойники.