Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
Тепер уже до читальні «Просвіти» ніхто не осмілиться зайти й на хвильку.
— Треба протестувати, — запропонував Василь на засіданні управи «Просвіти».
— Лише тихіше з тими протестами, — спокійно зауважив Данило Яріш. — Перед ким протестуватимете? Оріхівська інтелігенція не варта доброго слова. Вчителі реальної школи та жіночої гімназії ворожі до всього українського, а наш дядько-селянин глузує з «Окраїни». До того ж я чув, що поліція й без того планувала вас заарештувати…
— То хай арештують. Дідько з ними!
— Все ж раджу не потрапляти до них…
Безнадія опанувала кубанця. Думки про самогубство свідчили
Шукаючи виходу з мізерії оріхівського життя, Прохода вирішив приєднатися до Таращанської дивізії, яка, за чутками, формувалась у нейтральній зоні на кордоні з Росією.
Назустріч долі
Отримавши 19 вересня в Оріхівській волосній управі пашпорт на російському бланкові з двоголовим чудовиськом-орлом, він рушив на північ. Їхав через Олександрівськ і Катеринослав.
Влади чужого війська Василь у дорозі не помітив. Австрійці були майже непомітні. Їхнє командування не прагнуло демонструвати «своєї надвлади» і до місцевого життя не втручалося [96, с. 224]. Німецька зона відповідальності починалася у Знам'янці. Отут і відчув Василь «розмірений автоматичний рух німецьких солдатів, якому підпорядковувалося все» [96, с. 242].
У Києві кубанець довго не затримався і вже ввечері виїхав до Конотопа. На вокзалі цього міста німців було більше, ніж цивільних. Простуючи пероном, Василь міркував, кого б розпитати, як доїхати до кордону.
І раптом побачив поручника Малевича, з яким жив в одній кімнаті у йозефівському таборі. Малевич був у сірому жупані австрійського сукна. На ковмірі блищали золоті колоски.
Друзі обнялись і розцілувалися.
— Слухай, звідки ти тут взявся?!
— А ти хіба не знаєш, що наша дивізія тут на постої?
— Уяви, не знав. Перший раз оце від тебе чую. Я гадав, що вас, як і синьожупанників, розігнали…
Тут Василь зізнався, що шукає стежки до таращанців.
Малевич щиро здивувався.
— Може, до москалів хочеш перейти?! Тихіше! Тут не місце для такої балачки. Ходімо краще до мене. Я тут командую технічною сотнею при штабі Сірої дивізії.
По дорозі Малевич оповів, що дивізія сірожупанників формувалась у Володимирі-Волинському до серпня 1918 року. Потім через Київ її спрямували до прикордонної смуги. Кордон контролювали німці, а сірожупанників розмістили у резерві: в Конотопі, Алтинівці, Коропі та Кролевці. Внаслідок часткової демобілізації з шести тисяч вояків лишилося три.
У старшинському зібранні Сірої дивізії Василь зустрів багато знайомих. Раптом Малевич оголосив, що Прохода вирішив вернутися до дивізії. Всі зраділи. Почулись вигуки:
— Нашого полку прибуло на страх ворогам!
Так кубанець Прохода став на шлях збройної боротьби за волю України. Вже наступного дня він виїхав до Алтинівки, де розташувався 1-й Сірий полк, старшинський склад якого становили колишні йозефівці. Командував частиною приятель Василя Петро Ґанжа, заступником був старий сотник Гейко, а полковим осавулом (начальником штабу) — Кость Курило! Обоє зраділи неймовірно!
Василь Прохода був щасливий: він повернувся в «родину національних романтиків» — дружне і щире товариство! [96, с. 248]. Уже на третій день служби його призначили начальником штабу 1-го
полку Сірої дивізії. Цьому посприяв Кость Курило. Військова служба його обтяжувала, і він радо поступився посадою. Не був проти і Петро Ґанжа, бо знав, який сумнінний працівник з'явився у штабі. У канцелярській роботі Василь орієнтувався, а військовий стиль опанував швидко.Антін Пузицький
Достатнього забезпечення 1-й Сірий полк не отримував: вісім його гармат не мали жодного стрільна, бракувало коней, набоїв до кулеметів і рушниць. Це сталося через недовіру гетьманського командування, адже про соціалістичні переконання сірожупанників та їхній, невластивий армії, демократизм знали всі. А росіян лякала висока національна свідомість козаків і старшин, яку трактовано як «шовінізм».
Не було в полку і відповідних приміщень для навчання та касарень. Жили козаки у селян, а це не сприяло утриманню порядку. І все ж внутрішня зібраність і «почуття добровільної карності» у сірожупанників були високими. Лише отаманської вдачі бунчужний Єпіфан Камінський одного разу вчинив бешкет на сільському весіллі, заборонивши з патріотичних міркувань співати російських пісень, «чим викликав обурення селян» [96, с. 249].
Життя в полку йшло наперед визначеним порядком. Німці до справ полку не втручались. А от інспектор дивізії генерал Приходько, якого сірожупанники ще у Києві примусили розмовляти з ними українською мовою, все намагався просунути до полку кадрових старшин-росіян. Мовляв, ситуація загострюється: на кордонах зосереджуються червоні частини, а російські офіцери — вмілі, з досвідом, та ще й готові битися проти більшовиків.
— Та невже, пане генерале, в Україні нема українців? Чому обов'язково приймати до нашого полку росіян?
Генерал відповідав, що серед українців дуже мало кадрових старшин, а комплектувати військові частини дозволено лише кадровими фахівцями. Сірожупанники не дискутували, бо знали, що останнє слово буде за ними: остаточну згоду на прийняття нового офіцера давали старшинські збори. Відтак росіяни отримували відкоша. Але вищий командний склад призначався без відома сірожупанників. Під час переїзду дивізії на Чернігівщину він знову змінився. Командиром Сірої дивізії замість полковника Віктора Абази став генерал-хорунжий Федір Васильєв-Чечель, колишній начальник військової школи в Одесі. Він справляв «досить позитивне враження». «Говорив незле по-українському. Видно було, що хотів піти по лінії пропозицій сірожупанників, по лінії створення правдивої української військової частини», — таким залишився генерал у пам'яті ад'ютанта начальника штабу дивізії Миколи Бутовича [7, с. 31].
Начальником штабу став генерал-хорунжий Іван Піонтковський. «Тримався (він) офіційно. Був замкнений у собі, і тяжко було його розпізнати», — зазначав підпоручник Бутович [7, с. 31].
До 1-го Сірого полку, де служив Василь Прохода, новим командиром призначили Антона Пузицького. 2-й полк очолив полковник Локощенко, 3-й — полковник Мазуренко. На своїй посаді залишився тільки Віталій Гудима, командир 4-го полку.
Приїхав до штабу і сотник Морозевич, який під час війни закінчив курси Генерального штабу російської армії. Одружений він був на дочці «артільного батька» Миколи Левитського, популярного в Україні кооператора.