Тернистий шлях кубанця Проходи

«Звісно, старшини й козацтво… до нового начальства поставилися з недовір'ям, як з недовір'ям ставилися до цілої політики гетьмана, добачаючи скрізь виразну проросійську політику», — зазначав Микола Бутович [7, с. 31]. Петро Ґанжа заявив, що зустрічати нового начальника не піде. Отож Василь Прохода вирушив на станцію лише з козаком.

Пузицький бадьоро вискочив з особового вагона, де їхав разом з німцями, проти яких ще недавно воював на Південно-Західному фронті. Був він середнього зросту, кремезний, енергійний, обличчя владне, з грізним поглядом, ніс задертий догори. Прохода одразу впізнав нового командира — хоч і ніколи не бачив його. Підійшовши, відрапортував:

— Пане полковнику! Полковий осавул хорунжий Прохода прибув у ваше розпорядження. Полковник Ґанжа прохає вибачити, що не зміг вийти вам назустріч, бо захворів.

— Доброго здоров'я, пане хорунжий! — відповів українською мовою Пузицький. — Коли це сотник Ґанжа захворів?

— Ще вчора, пане полковнику!

Пузицький мав рацію, називаючи Ґанжу сотником, адже той був капітаном російської служби, а за час служби в дивізії його, як й інших сірожупанників, до нового звання не підвищили. Полковником підлеглі називали його за посадою, а не за військовим чином. Так було і з Проходою: у полку його величали сотником, а він поки вище хорунжого не стрибнув.

— Ви що, самі? — здивувався Пузицький. — А хто візьме мої речі?

— Ось козак, пане полковнику. Він їх забере.

— А де бричка з кіньми? Чи, може, пішки підемо?

— Так, пане полковнику. Тут недалеко, а коней ми не маємо…

— Чому це вас, хорунжого, правдоподібно з резерву, призначили полковим осавулом? — раптом запитав Пузицький. — Хіба в полку нема кадрових старшин?

— Чому нема? Є. Вони командують куренями і займають інші посади.

— Полковий осавул обов'язково має бути кадровим.

— Слухаю, пане полковнику. Буду радий, коли ви звільните мене з цієї посади.

— А то чому? Хіба це тяжкий обов'язок?

— Побудете у нас — самі побачите…

— Добре, я подумаю… А поки дайте мені список старшин — кадрових і резервових. Назавтра призначте огляд полку.

— Слухаю, пане полковнику. Старшини ввечері будуть у нашому зібранні, куди й вас запрошую.

Відповіді Проходи, як видно, заімпонували командиру.

— Шкода, що ви не кадровий, — сказав він. — Ви надаєтесь бути полковим осавулом.

Тим часом дійшли до будинку вчительки, де мав жити Пузицький. Та одразу заметушилася, побоюючись, що кімната буде невідповідною, бо в ній і пристойного ліжка немає.

Пузицький заспокоїв жінку.

— Не хвилюйтесь, — сказав він, — я чоловік невибагливий, та й ліжко мені непотрібне, бо маю «чемодан-кровать». — І додав: — Чому це ви говорите зі мною по-російському? Мені приємніше, коли говорять по-українському…

Напевно, жінка розгубилась…

Не відпочивши й хвилини, Пузицький пішов із Проходою до штабу. Побачивши вбогу обстановку (дві кімнати, п'ять столів і стільці), вигукнув із почуттям:

— Ну і діра!

І, взявши список старшин полку, вийшов.

А Прохода зітхнув:

— Хай ти сказишся з таким несамовитим командиром!

Надвечір Пузицький пом'якшив тон.

— Василю Хомичу, — звернувся він неофіційно до осавула, — ви, очевидно, добре знаєте старшин. Скажіть, хто що собою являє. Тільки прошу — обов'язково об'єктивно. Для мене суб'єктивні симпатії й антипатії не існують. Я вмію пізнавати людей, але сподіваюсь, що ви допоможете мені…

Довірливий тон спонукав Проходу відверто висловити погляд на кожного старшину. За півгодини він коротко оповів про вдачу кожного з них…

Невдовзі Пузицький і Прохода вже були у старшинському клубі.

— Панове старшини! — подав команду сотник Ґанжа.

Усі встали.

Колишній командир вибачився, що не зміг прибути на станцію, і представив кожного. Пузицький зупинявся, ставив два-три запитання і йшов далі.

Новий командир намагався перевірити характеристики, які дав осавул (пізніше Пузицький визнав, що Прохода справді був об'єктивним, чим і допоміг відразу ввійти в курс справ).

Наступного дня відбувся огляд частини…

Пузицький цікавився всім, перевіряв найменші дрібниці. Врешті лишився задоволений. Розгнівав його лише стан кулеметної команди. «Сам він був старий кулеметник і вважав кулемет найважливішою зброєю…» [96, с. 256].

Того ж дня Прохода змушений був писати наказ про звільнення поручника Стахівського з посади командира кулеметної сотні і призначення на його місце хорунжого Задорожного. Новий командир наказав кожному старшині пройти кулеметний вишкіл.

Антін Олексійович Пузицький народився 1878 року. Закінчив кадетський корпус, Одеське піхотне юнкерське училище (1902) та Миколаївську академію Генерального штабу. Брав участь у Першій світовій війні, під час якої командував полком на Південно-Західному фронті. Захищаючи Росію, отримав п'ять поранень і дві контузії. Після Лютневої революції взяв активну участь в українізації частин російської армії, зокрема на Тернопільщині. Згодом перевівся до 6-го російського корпусу, на базі якого створювався 2-й Січовий запорозький корпус. Виконував обов'язки командира полку, а в жовтні 1917 року замість генерал-майора Олександра Осецького очолив 4-ту (колишню 16-ту) Українську дивізію. Доля її була нещаслива: деморалізувавшись, вже в лютому 1918-го вона припинила існування…

Попри непідробну українськість Пузицького, частина старшин поставилася до нього упереджено — як до «старорежимника». Напевно, через те, що не поділяв їхніх лівих поглядів. Що ж, класовий підхід в оцінці людей тоді застеляв очі багатьом…

Полковник Пузицький виявився людиною невичерпної енергії. А оскільки в карти не грав, горілки не пив, з жінками не возився, то «всю свою бурхливу енергію й у вільний час присвячував справам полку». Постійними організаційними новаціями замучив усіх. Одних підтягував, других повчав, «словом, нікому не було від нього спокою». Проході доручив культурно-освітній відділ [96, с. 257].

«Пузицький вважав себе аполітичним, бо, на його думку, крім військових статутів та безумовного послуху своєму начальству, жодні політичні питання вояка не повинні цікавити. Демократизм у війську, або, як він говорив, «керенщину», з різними комітетами, вважав недопустимим. Раз дали присягу вірно служити гетьманові, треба служити, а не критикувати існуючий порядок» [96, с. 257].

Сірожупанникам було не до шмиги сліпе підпорядкування. Вони до війська зголосилися добровільно, з мотивацій ідейних, тож хотіли виконувати накази, суголосні своїм переконанням, і служити «не лише гетьманові», а й «боротись за загальне добро всіх громадян». Так вважав Василь Прохода [96, с. 257].