Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
А за кілька місяців перед тим сталася, може, головна подія життя Василя Проходи — вийшов перший том його «Записок Непокірливого». Про це товариша поспішив повідомити Левко Биковський. «Поява цієї книжки є зворотнім пунктом в писанні і публікуванні мемуарів на чужині, — писав він 9 вересня 1969 року. — Ти «зламав» своєю об'єктивністю і правдивістю опису дотеперішній спосіб брехні, самообману й самохвальства, що заповнював сторінки того роду творів. Ти дав справжній документ для пізнавання тої доби і розуміння її перебігу. Це Твоя велика заслуга» [67].
Про це ж писав Биковський і в передмові до книги: «…Не погодившись як «непокірливий» з пануючою-урядовою в СССР фальшивою методою «соцреалізму», він (Василь Прохода) щасливо уникнув
Як справжній друг Левко Юстимович викупив 10 книг і подарував по примірнику Денверській публічній бібліотеці, Слов'янській бібліотеці у Празі, кабінетові україністики у Пряшеві, Національній і університетській бібліотекам у Єрусалимі, Музею української культури у Свиднику та Державній бібліотеці у Пряшеві.
«Ця праця, — висловлював переконання бібліограф Биковський, — залишиться справжнім документом перипетій української одиниці впродовж кінця ХIХ і першої половини ХХ століття. На цьому прикладі лежить печать історії майже всього народу — всупереч фальшуванню її в світлі соцреалізму і нацреалізму, а так, як воно було справді в життю. Правдивість оповіді є основною заслугою Твоєї праці» [66].
Сотник Юрій Артюшенко
Відзначалися правдивістю й спогади сотника Армії УНР Юрія Артюшенка, випускника господарської академії в Подєбрадах. У червні 1966 року він вислав Василеві Проході свою книгу «Події і люди на моєму шляху боротьби за державу». Автор підписав книгу так: «В. Панові колезі-інженерові В. Проході на спогад нашої боротьби за державу». Якось без ентузіазму зустрів цей подарунок кубанець, хоч і переконався, що сотник об'єктивно описав події, учасником яких був. Але деякі висновки були Проході не до шмиги. Він їх вважав «пропагандивно-агітаційними» [49].
Прочитавши книгу, Василь Прохода взявся за рецензію. «Таких, як Артюшенко, були тисячі в українській армії і десятки тисяч серед повстанців, — писав він. — Вони всі не з якогось примусу, але щиро чи то зі свідомого переконання, чи підсвідомо-інтуїтивного стремління не мріяли, не займались словесними суперечками, а діяли, боролись, здобували й… втрачали. Чому? Бо з правдивого шляху, який указала інтуїція національного пробудження 1917 року, вони збивались на манівці розумових пересвідчень чужої мудрості. Характерним для збройної визвольної боротьби України 1917–1922 років є те, що вона не мала власного національного плану та керівників, яким мало бути властиве передбачення наслідків кожного чину та стратегічне почуття… Весь визвольний рух відбувався з індивідуальної ініціативи його учасників… При цьому виявлялись надзвичайна відважність та самопожертва для загального добра. Борці діяли поза межами болю, силою духу перемагали всі фізичні перешкоди і здобували, але лише тимчасово, бо не були об'єднані в своїй чинности та підпорядковані розумному проводові, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції, яка витворилася в історичному культурному розвитку нації» [101, с. 1].
Не сказав Василь Прохода, чи був той «розумний провід, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції». І що робити, коли цей запаморочений чужими вченнями «провід» від початку боровся зі збройними формаціями, які творилися «знизу» на основі національної традиції? Мова і про Вільне козацтво, і Запорозький корпус полковника Болбочана, і Запорозьку Січ Юхима Божка, що постали в обороні козацько-національних традицій, які соціалістичні керівники висміювали і водночас боялися…
Руйнівна політика «проводу ворохобників» і призвела до руйнації українського війська.
Так, після арешту улюбленого командира полковника Болбочана почали розходитися запорожці, серед них і Юрко Артюшенко…Юрій Митрофанович Артюшенко народився 15 квітня 1899 року в с. Котельва Харківської губернії (нині Полтавська область). Служив у російській армії, зокрема в 4-му запасному полку, який 1917 року базувався в Житомирі. Чоловік він був національно свідомий. Недаремно ж став соратником Миколи Міхновського. Як член Ради Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка Юрій організував 1-шу українську сотню в Житомирі. У 1918–1919 роках він воював у Запорозькій дивізії, але після арешту полковника Петра Болбочана, під командуванням якого бився у смертельній січі за Україну, на знак протесту покинув «регулярне» військо і пішов у повстанці.
Юрій Артюшенко у своїй книзі писав: «На тлі козацької героїчної духовності виростав самобутній національно-суспільний індивідуалізм, що був побудником усіх тодішніх повстанських починів на Лівобережжі… той індивідуалізм був тим животворчим джерелом, з якого випливали всі повстанські рухи в Україні, а соціальні проблеми були в них тільки мінливим підложжям. Бо хоч соціально-політично й ідеологічно національно-революційні рухи не завжди були пов'язані в одно й організаційно не творили цілості, але все для них спільним джерелом сили були козацькі традиції. Власне, в обороні цих традицій ці рухи виростали ідейно, соціально й політично і ставали могутнім живим протиставленням усім чужим силам, що були запереченням отого національно-історичного їх джерела» [3, с. 71]. Василь Прохода погоджувався з цим висновком.
Як видно, до армії Юрко все ж повернувся, бо опинився разом з нею у неволі в Каліші. Неспокійна натура повстанця не могла змиритися зі скнінням у таборі. Й Артюшенко почав співпрацю з УВО, яка провадила боротьбу проти поляків, що зрадили союзників-українців, засадивши їх за дроти. Не раз переходив він польський кордон, переносив нелегальну літературу, організовував таємні зустрічі, виконував інші завдання. Врешті його затримали та відправили назад до табору.
Артюшенко у своєму житті вчинив дуже прикрий вчинок: він завдав образи заслуженому українському діячеві Сергію Шелухину, — давши ляща. На сторінках книги спогадів він, зрозуміло, намагався себе виправдати, мовляв, Сергій Шелухин на сторінках американської «Народної волі» написав, що УВО є «організацією провокаторів».
Прохода у рецензії на книгу Артюшенка зауважив, що провокатори в середовищі УВО таки були. Серед них кубанець називає «більшовицького агента» Л. Костріва та «польського агента» Топольського. Кидає тяжкі обвинувачення Василь Прохода і на Петра Кожевниківа, хоч і досі ніхто не довів його причетності до контррозвідки якоїсь країни.
1925 року Артюшенко виступив як один із засновників Легії українських націоналістів, що постала в Подєбрадах. І до цієї організації Прохода ставився з упередженням, бо «подєбрадські націоналісти» стреміли до диктатури, а він залишався переконаним демократом із соціалістичними поглядами — хоч наочно вже переконався, до якої катастрофи довели соціал-демократи і соціалісти-революціонери Україну, впроваджуючи демократичні засади навіть у військо, яке знемагало в смертельній боротьбі на кількох фронтах. Невже чужонаціональну диктатуру можна побороти демократичними методами? Невже проти грубої сили досить благих намірів?..
У Подєбрадах Юрій Артюшенко не тільки займався громадською діяльністю, а й навчався в господарській академії. У рецензії на його спогади Прохода зазначав, що в академії вояки Армії УНР «набували нову зброю — знання на національно-культурній ниві. Всі вони були націоналістами, що визнавали пройдений шлях Армії УНР правдивим». Поки був живий Петлюра, всі вони «вважали себе вояками Армії УНР в безтерміновій відпустці…» Коли ж його вбили, козаки і старшини почали гуртуватися у товариства колишніх вояків Армії УНР [101, с. 5].