Точка Обману

Коркі невдоволено пробурчав:

— А що йому ще залишалося робити?!

Ксавія проігнорувала його.

— Доктор Поллок припустив, що цей камінь утворився в по-надглибокому океанічному середовищі, де екстремальний тиск спричинився до перетворення початкової породи шляхом сплавлення абсолютно різних несумірних металів.

Толланд замислився над почутим. Маріанська западина, завглибшки сім миль, була одним з останніх малодосліджених регіонів планети. На таку глибину намагалися опуститися лише кілька апаратів-роботів, та й ті зламалися задовго до того, як досягли дна. Тиск води в цій западині був страшним — неймовірні вісімнадцять тисяч фунтів на квадратний дюйм, у порівнянні з всього-на-всього чотирнадцятьма фунтами на океанській поверхні. Океанографи й досі мали нечітке уявлення про геологічні процеси, що відбуваються на такій глибині.

— Тож Поллок вважає, ніби Маріанська западина здатна виробляти камені з хондроподібними вкрапленнями? — спитав Толланд.

— Ця теорія досить непевна і нечітка, — відповіла Ксавія. — Вона навіть опублікована ніколи не була. Я випадково наштовхнулася в Інтернеті на особисті нотатки Поллока, коли досліджувала взаємодію рідин та кам’яних порід для нашої майбутньої програми, присвяченої мегаплюмам. Інакше я про неї так нічого б і не дізналася.

— Ця теорія ніколи не була опублікована, — втрутився в розмову Коркі, — тому що вона просто сміховинна. Для утворення хондр потрібна висока температура. Тиск води ніяк не може переінакшити кристалічну структуру каменю.

— Тиск, між іншим, є найбільшим чинником, що спричиняє геологічні зміни на нашій планеті, — огризнулася Ксавія. — А як щодо такої «дрібнички», як метаморфічна порода? Це ж геологія для початківців.

Коркі невдоволено скривився.

Толланд зрозумів, що Ксавія має рацію. Хоча висока температура і відігравала роль у декотрих аспектах метаморфічної геології землі, більшість метаморфічної породи утворилася через екстремальний тиск. Хоч би яким неймовірним це не здавалося, камені глибоко в земній корі зазнавали такого тиску, що більше скидалися на желеподібну масу, а не на тверду породу. Вони ставали еластичними і при цьому зазнавали хімічних змін. Але все одно теорія доктора Поллока здавалася притягнутою за вуха.

— Ксавіє, — озвався Толланд. — Я ще ніколи не чув, щоб лише тиск води міг змінити хімічний склад скельної породи. Ти геолог. Що ти на це скажеш?

— Так, — відповіла Ксавія, гортаючи свої нотатки. — Схоже, що вода і справді не є єдиним чинником. — Вона знайшла цитату з Поллока. — «Океанічна кора в Маріанській западині, яка й так перебуває під величезним гідростатичним тиском, може зазнати подальшого стиснення в результаті впливу тектонічних сил у зонах розломів».

«Аякже», — подумав Толланд. Маріанська западина, окрім того що на неї тисне стовп води сім миль заввишки, є ще й зоною розлому, тобто лінією стиснення, де зіштовхнулися одна з одною Тихоокеанська та Індійська геологічні плити. Сукупний тиск міг сягати екстремальних величин, тому навіть якщо там і були хондри, то шанси на їх знаходження майже дорівнювали нулю через те, що цей регіон був віддаленим та небезпечним для дослідників.

А Ксавія продовжувала читати:

— «Сукупний гідростатичний та тектонічний тиск потенційно міг перевести кору в еластичний або навіть напіврідкий стан, таким чином дозволивши легшим елементам сплавитися в хондроподібні утворення, існування яких вважалося можливим лише в космосі.

Коркі закотив очі.

— Це неможливо.

Толланд поглянув на нього і спитав:

— Чи є якісь альтернативні пояснення наявності хондр у камені, який знайшов доктор Поллок?

— Певна річ! — вигукнув Коркі. — Поллок знайшов справжній метеорит. Метеорити постійно падають в океан. Поллок не запідозрив у цьому камені метеорита, бо за роки, проведені на морському дні, вода вимила кору плавлення і він став схожим на звичайнісінький камінь. — Коркі обернувся до Ксавії. — Цікаво, а чи вистачило у Поллока клепки заміряти вміст нікелю в цьому камінці?

— Уявіть собі, що вистачило, — відказала Ксавія і знову погортала сторінки. — Ось Поллок пише: «Я з подивом виявив, що вміст нікелю не вкладався в прийняті рамки середніх значень для породи метеоритного походження, хоча величини були напрочуд близькими».

— Наскільки близькими? — занепокоєно спитала Рейчел. — А як узагалі можна переплутати підводний камінь з метеоритом?

— Ніяк, — похитала головою Ксавія. — Я не геолог-хімік, але, наскільки мені відомо, між каменем, який знайшов Поллок, та справжніми метеоритами існують великі хімічні розбіжності.

— А що це за розбіжності? — настійливо поцікавився Толланд.

Ксавія втупилася в якийсь абзац у своїх нотатках.

— Якщо вірити написаному, найголовніша розбіжність полягає в хімічному складі самих хондр, у яких різниться співвідношення титану і цирконію. В океанських хондрах частка цирконію в цьому співвідношенні була надзвичайно низькою. — Вона знову поглянула в нотатки. — Ага, ось, лише дві частини на мільйон.

— Дві частини на мільйон? — вирвалося в Коркі. — Але ж у метеоритах воно в тисячі разів більше!

— Так, — відповіла Ксавія. — Саме тому Поллок і вважає, що цей камінь — не космічний прибулець.

Толланд нахилився до Марлінсона і прошепотів:

— А НАСА, часом, не здійснювала вимірів співвідношення титану і цирконію в метеориті, знайденому в льодовиковому шельфі Мілна?

— Звісно, що ні, — пирхнув Коркі. — Ніхто ніколи цим не займатиметься. Бо це все одно, що дивитися на автомобіль, а потім узятися вимірювати хімічний склад його гумових коліс, аби пересвідчитися, що перед нами дійсно автівка!

Толланд зітхнув і перевів погляд на Ксавію.

— Якщо ми дамо тобі камінь з хондрами, ти зможеш визначити — вони метеоритного походження чи океанічного, згідно з теорією Поллока?

Ксавія знизала плечима.

— Гадаю, що зможу. Електронний мікроаналізатор упорається з цим завданням доволі точно. А про що, взагалі, йдеться?

Толланд повернувся до астрофізика.

— Дай їй камінь.

Коркі неохоче видобув з кишені уламок метеорита і віддав його Ксавії.

Узявши плаский диск, вона спохмурніла. Пильно придивившись до обпаленої кори, а потім — до скам’янілих решток, Ксавія аж рота розкрила від подиву.

— Господи милосердний! — вигукнула вона, різко підвівши голову. — А це, часом, не частина...

— Так, — підтвердив Толланд. — На жаль, так воно і є.

106

Габріель Еш стояла на самоті у своєму офісі і міркувала, що робити далі. Менш ніж дві години тому вона залишила штаб-квартиру НАСА, згоряючи від нетерпіння повідомити про шахрайство Кріса Гарпера з супутником-сканером.

А тепер її ентузіазм майже випарувався.

За словами Йоланди, двоє незалежних репортерів Ей-бі-сі підозрювали сенатора в тому, що він бере хабарі від фонду «Космічний кордон». Більше того, тільки-но Габріель дізналася, що сенатор насправді знав, що вона проникла до його апартаментів під час зустрічі з представниками фонду, але нічого їй про це не сказав.

Габріель зітхнула. Таксі вже давно поїхало, але, хоча вона могла викликати ще одне за кілька хвилин, Габріель знала, що їй спершу треба дещо зробити.

Невже я й справді це зроблю?

Габріель нахмурилася, розуміючи, що вибору немає. Вона більше не знала, кому довіряти.

Вийшовши зі свого кабінету, вона повернулася до секретарського вестибюлю і пройшла до широкого коридору з протилежного боку. В дальньому його кінці виднілися масивні дубові двері сенаторського кабінету з прапорами по обидва боки: один — державний прапор США, а другий — прапор штату Делавер. Його двері, як і більшість дверей сенаторських кабінетів у цьому будинку, були підсилені стальною арматурою і замикалися на звичайний ключ та електронний, а на додачу ще й були оснащені системою сигналізації.