Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

За півгодини я вже був у будинку англійця, а зі мною головний комісар і капітан жандармерії.. Слуга безтямно й розпачливо плакав перед дверима. Спочатку я мав гіідоз-ру щодо нього, але він був не винен.

Ані тоді, ані потім не знаікпли злочинця.

Коли я ввійшов до вітальні сера Джона, то відразу побачив убитого, що простягся навзнак посеред кімнати.

Жилетка на ньому була розірвана, розпанаханий рукав обвис, усе тут свідчило про запеклий поєдинок.

Англійця було задушено! Його чорне й набрякле обличчя, таке страхітливе, спотворив огидний жах; у зціплених зубах він тримав якусь річ; а шия — проштрикнута п’ять разів, ті п’ять дірок, гадали, від

залізних ключок — була залита кров’ю.

Нарешті прийшов лікар. Він довго оглядав сліди пальців на тілі, а потім промовив химерні слова:

— Виходить так, що його задушив скелет.

У мене пробігли по спині мурашки, очі мої вп’ялися в стіну, в те місце, де я колись бачив страхітливу руку, облуплену, засушену. І там її тепер не було. Ланцюг, розтрощений, спадав додолу.

Тоді-я кинувся до вбитого, і що ж — в його зціпленому роті побачив один палець тієї руки, яка щезла, він був розтятий, чи то пак розгризений зубами якраз на другій фаланзі.

Потім почалося слідство. Воно не дало нічого. Ані двері не виважені, ані сліду на меблях. Два дворові пси навіть не дзявкнули.

А ось коротко те, що засвідчив слуга.

Вже з місяць його пан дуже чимсь турбувався. Він одержував багато листів і спалював їх.

А інколи заходився гнівом, брав різку і страх люто, мовби збожеволів, періщив засушену руку, яка була прикована до стінки і яку зняли, не знати як, у хвилину злочину.

Він лягав спати дуже пізно, замикав усі входи і виходи. Зброю завжди мав напоготові, коло себе. Часто посеред ночі він викрикував, немовби сварився з кимсь.

Тієї ночі він, як на те, не здіймав галасу, а коли слуга прийшов відчинити вікна, то побачив сера Джона вбитого. Слуга ні на кого не мав підозри.

Усе, що я знав про загиблого, я передав у суд і прокуратуру, потім на цілому острові провели ретельне розслідування. Але нічого не було виявлено.

А ото раз уночі, зо три місяці після того злочинства, наснився мені страшний кошмар. Ніби я бачу ту руку, ту жахливу руку, бачу, як вона біжить, мов скорпіон чи павук, по моїх фіранках і стінах. Тричі я прокидався, тричі засинав знову і тричі уві сні бачив, як бридкий обрубок скаче по моїй кімнаті, перебираючи пальцями, мов лапами.

На другий день мені принесли ту руку, знайдену на кладовищі, на могилі сера Джона Ровелла; його тут поховали, бо нікого з рідних не знайшли. Вказівного пальця на руці не було.

Отака, добрі пані, моя історія. Що знав — сказав.

Налякані жінки були бліді як полотно й тремтіли усім тілом. Одна з них скрикнула:

— Але ж нема ні кінця, ані пояснення! Ми не заснемо вночі, якщо не скажете нам зараз, що ж сталося. Як думаєте ви!

Судовик усміхнувся суворим усміхом:

— О добрі пані! Мабуть, я розвію ваші жахливі мрії. Бо, на мою думку, справжній власник руки не був мерцем, отож він і прийшов відняти свою втрату тією рукою, що в нього залишилася. Але вже того, як він це вчинив, не знаю і не відаю. То якраз і є одна з химер вендети.

Одна з жінок пробелькотіла:

— О ні, то не від Ttoro сталося.

А слідчий, знов-таки усміхнений, закінчив:

— Чи ж я вам не казав, що вас моє пояснення не вдовольнить?

Туан

і

Його знали всі на десять миль в околиці, цього дядька Туана, товстуна Туана, Туана-Моє-Винце, Антуана Ма-шебле, на прізвисько Паленка,

шинкаря з Турневана *.

Він уславив і все сільце, що вгрузло в придолинок на схилі до моря, бідне нормандське сільце з десяти селянських хаток, оточених канавами й деревами.

Ці хатки заховалися в ярку, порослому травою й чагарником, за поворотом, через який саме сільце й прозвали Турневаном. Здавалось, вони шукають у цій ямі захисту, немов пташки під бурю в борозні, захисту від сильного морського вітру, гострого й солоного, що все роз’їдає й палить, як огонь, а сушить і руйнує, як зимові морози.

А все сільце немов ціліфм належало Антуанові Машебле, на прізвисько Паленка, якого часто ще називали Туаном і Туаном-Моє-Винце за його звичку безперестану казати: «Моє винце — перше на всю Францію».

Винце — то, звісно, коньяк.

Уже двадцять років напував він округу своїм винцем та паленкою, бо щоразу, як його питали: «Чого б мені випити, дядьку Туане?» — він неодмінно відповідав: «Паленки, мій зятечку, вона й нутро зігріє, і мозок прочистить; для здоров’я нема нічого кращого».

А ще звик він величати всіх і кожного «мій зятечку», хоч ніколи не мав дочки заміжньої або на виданні.

Так знали всі добре Туана Паленку, найтовщу людину на весь кантон, а то й цілу округу. Його хатинка видавалась до смішного низенькою й тісною для такої туші, і коли його бачили на порозі, де він, бувало, вистоював цілі дні, то дивувались: як це він пролізає у двері? А він увіходив

1Tournevent — дослівно: поворот вітру (фр.).

туди щоразу, як показувався клієнт, бо Ту ана-Моє-Винце всі неодмінно частували, хоч би скільки брали питва.

Шинок його мав вивіску: «Побачення друзів». І справді дядько Туан був другом усім і кожному в околиці. Приходили з Фекана й Монтівільє побачити його й пореготати, його слухаючи, бо він розсмішив би й надмогильний камінь. У нього була манера так глузувати з людей, що вони не сердилися; підморгне оком, щоб усе було зрозуміле без слів, ударить по стегнах у нападі веселості, аж ви несамохіть зайдетеся сміхом. Та не було нічого кумеднішого дивитись, як він п’є. Він міг пити що завгодно і скільки завгодно, аби тільки підносили; в його хитрих очах поблискувала втіха, втіха від подвійного задоволення: по-перше, частуватись і, по-друге, загрібати добрі гроші за це частування.

Місцеві жартуни питали його:

— А море ти випив би, дядьку Туане?

Він відповідав:

— А чом би й ні; тільки дві притичини заважають: одна — що воно солоне, а друга — що не в пляшки ж його розливати, бо, як на моє черево, з такої кухви не нап’єшся.

Треба було ще послухати, як він свариться'з жінкою! Таке виходило сміховисько, що ніяких грошей не жаль. Тридцять років, як вони побралися, і всі тридцять років гиркалися щодня. Тільки Туан сміявся, а його стара сердилась. То була висока плоскогруда селянка, що мала цибаті, худі, як у чаплі, ноги й люті совині очиці. Вона розводила курей у дворику за шинком і славилась умінням відгодовувати птицю.

Коли в Фекані в когось із панів обідали гості, то на стіл неодмінно подавали хоч одного з годованців тітки Туан, — без того й обід не обід.

Але вдачі вона була лихої, завжди набурмосена, сердилася на весь світ, особливо на свого чоловіка. За його веселість, і за те, що його всі любили, і за здоров’я, і за дебелість. Вона обзивала його ледарем, бо він заробляв гроші, нічого не роблячи, і ненажерою, бо він їв і пив за десятьох.

Дня не минало, щоб вонаг не казала йому роздратовано:

Поделиться с друзьями: