Твори том 2

Пані Ансер щедро розсипала усмішки та ласкаві слова й погляди, та — лишенько! — ніхто вже не мав тієї охоти до краяння! Нові гості просто-таки ухилялись від цієї честі. Давні «фаворити» один по одному виходили знову на арену, як позбавлені трону монархи, котрим пощастило на якийсь час знову взяти до рук владу. Потім обранці почали з’являтись рідше й рідше, і випав навіть такий місяць, коли краяв торта — диво дивне! — сам пан Ансер; потім і він ніби втратив до того смак, і якогось вечора гості побачили, що пані Ансер, прекрасна пані Ансер, мусить різати торт сама.

Це, очевидно, було їй дуже не до вподоби, і наступного дня вона так узялася до одного із запрошених, що той не насмілився відмовитись.

Таємниче значення торта було, проте, надто відоме, тому всі позирнули один на одного стурбованими, засмученими поглядами. Власне, краяти торт — то, звичайно, була річ не важка, але привілеї, сполучені з цією роллю, тепер уже жахали; отже, тільки-но з’явився таріль із солодким, «академіки» в безладді метнулись до «агрономічного салону», ніби шукаючи захисту в хазяйчиного чоловіка, що все собі усміхався приязно, і коли пані Ансер, прикро вражена, показувалася в дверях із тортом в одній руці, а ножем у другій, всі згуртовувались круг її чоловіка, неначе ставали під його оборону.

Пройшло кілька років. Ніхто більше не краяв торта. Проте давня звичка примушувала ту, кого, як і раніше, люб’язно називали «прекрасна пані Ансер», щовечора шукати оком відданого, котрий би взяв ножа, — і кожного разу бувало те саме: загальна, замаскована різними хитрощами та маневрами втеча, аби уникнути готового злетіти з її у от прохання.

Але от одного разу до кола гостей потрапив молодий хлопець, невинний і недосвідчений. Він не знав таємниці, захованої в торті; коли подали ті ласощі і всі кинулися врозтіч, а пані Ансер взяла у слуги таріль, він собі й не рушив зі свого місця.

Вона, думаючи, може, що йому все відомо, усміхнулась і промовила розчуленим голосом:

— Чи не ласка ваша, любий пане, розрізати цього торта?

Радий з такої честі, він поквапно зняв рукавички.

— Аякже, аякже, пані, з охотою.

Віддалік, із кутів, із розчинених дверей «агрономічного салону» дивилися на нього вражені, здивовані обличчя. А як побачили, що юнак ріже торт без ніякого вагання, то всі жваво зійшлися знову до столу. Один старий поет, охочий до жартів, ударив неофіта по плечу.

— Браво, юначе, — шепнув він йому.

Всі з цікавістю розглядали відважного. Сам чоловік, здавалось, був здивований. Щодо молодого гостя, то він вельми чудувався з тієї уваги, якою раптом його оточили, а надто не міг добрати, звідки у господині виникла раптом до нього така ласкавість, така очевидна прихильність і ще й вдячність.

Та кінець кінцем він, здається, здогадався.

Коли й де саме вдалось йому все те зрозуміти? Ніхто не знає. Та як прибув він наступного вечора, то мав вигляд дуже стурбований, майже засоромлений і неспокійно поглядав навкруг себе. Надійшла година пити чай. Увійшов слуга. Пані Ансер, радо всміхаючись, узяла таріль і почала шукати очима свого друга; та він устиг зникнути, як дим. Вона тоді метнулась його шукати і знайшла незабаром у найдальшому кутку «агрономічного салону». Узявши під руку її чоловіка, він розпитував тужливим, неспокійним голосом про засоби боротьби з філоксерою.

— Пане любий, — промовила вона, — чи не ласка ваша покраяти цього торта?

В бідолахи аж вуха почервоніли, і він пробурмотів щось невиразне, зовсім втративши тему. Тоді і пан Ансер, порушений жаііем, звернувся до дружини:

— Люба моя, ти б дуже добре зробила, якби не перебивала нам розмови. У нас саме зайшла мова про рільництво. Скажи покраяти твого торта Батістові.

Відтоді ніхто з гостей вже не краяв торта пані Ансер.

Сліпий

Чому таку радість викликає в нас перше весняне сонце? Чому це світло, падаючи на землю, сповнює нас безмежним щастям існування? Небо над нами синє-синє, все навколо нас зеленіє, будинки білі, аж вилискують; і захоплені очі наші впивають ці ярі барви, що од них такою веселістю займаються душі. І нам шалено хочеться танцювати, бігати, співати, думки стають блаженно-легкі, надмірна ніжність рветься із грудей; хотілося б сонце обняти.

А сліпі під дверима, байдужі у вічній своїй темноті, зостаються спокійними, як завжди, серед цього нового сп’яніння, не розуміють його і все стримують своїх псів, що хотіли б вирватись на волю.

Коли вони вертаються ввечері, спираючись на руку братикові чи сестричці, і дитя каже: «Яка сьогодні година чудова була!» — то у відповідь лунає: «І я помітив, що було гарно надворі, Люлю не можна було вдержати».

Я знав одного з цих бідолах, котрому життя обернулось на таку муку, що гіршої і не вимислити.

То був селянин, син нормандського фермера. Доки живі були його батько та мати, то ще сяк-так про нього дбали; він страждав тільки, власне, од страшного свого каліцтва; та коли старі повмирали, для нього почалось жахливе існування. Його взяла до себе сестра, і всі на фермі мали його за ледаря та дармоїда. Тільки, було, сядуть до столу, як почнуть дорікати шматком хліба, звати лінюхом, му-гирем, і хоча шуряк забрав собі його спадщину, йому давали, та й то скупуючи, лише якоїсь юшки, так, аби не вмер.

Мав він обличчя бліде-пребліде і великі білі очі, схожі на оплатки; усі кривди терпів мовчки, настільки заглиблений в самому собі, що не знати було, чи він їх відчуває. Ніколи, зрештою, не зазнав він ніякої ласки, мати завжди обходилась з ним суворо, бо не дуже-то любила його. На селі хто некорисний, той і шкідливий, і селяни охоче чинили б так, як чинять кури, що вбивають своїх виродків.

З’ївши юшку, сяде він, було, влітку під дверима, зимою — біля печі та й не ворушиться до самого вечора. Ні рукою не двигне, не стинеться; тільки повіки йому якось нервово здригались і опускались інколи на білі плями очей. Чи мав він розум, думки, чи усвідомлював собі докладно своє життя? Ніхто тим не цікавився.

Так тривало кілька років. Та нездатність його до будь-якої праці, а також байдужа його терплячість обурили кінець кінцем родичів^ і він став за посміховисько, за якогось блазня-мученика, став за жертву природженої жорстокості, збуджуючи дику веселість у темних людях, що його оточували.

Вигадували різні негарні жарти, до яких давало привід його нещастя. І, щоб відшкодувати собі те, що він їв, робили з тих годин, коли бідолаха бував за столом, втішні видовища для сусідів і муку тяжку для каліки.

Селяни з ближчих хат сходилися на ці вистави; про них сповіщалося з двору в двір, і кухня на фермі бувала повна щодня. Ото візьмуть, було, та й висадять на стіл, де стоїть перед ним тарілка з юшкою, кота чи там собаку. Тварина, інстинктом угадуючи чоловікову ваду, наблизиться до тарілки і тихенько почне звідти хлебтати. А як язик сьорбне занадто голосно і тим приверне увагу нещасного, то кішка чи собака й одскочить, відчувши небезпеку, і уникає удару ложкою, що нею той перед себе навмання розмахує.