Твори том 2

Жорстокі й чудові спогади обступили його, спогади про всі ті телеграми, які вона посилала, щоб призначити час побачення або сповістити, що вона не прийде. Ніщо ніколи не зворушувало його дужче, не. викликало в нього такої несамовитої дрожі, не змушувало так раптово стискатися і знов трепетати його бідне серце, як ці вісниці, що кидають у захват або в розпач. Він став, скам’янівши від жалю, від думки, що вже ніколи не розгорне такої телеграми.

Знову він питав себе, що сталося з нею відтоді, як він її покинув? Чи вона страждала, чи жалкувала за другом, якого відштовхнула її байдужість, чи примирилася з цією розлукою, і тільки її самолюбство було ображене?

І бажання знати це зробилося таким непереможним, так охопило його, немов розпеченими кліщами, що в нього з’явилася смілива й чудна, ще не виразна думка. Він повернув до Фонтенбло. Прийшовши туди, він зайшов на телеграф з душею, сповненою вагання і трепетної тривоги. Але ніби якась сила штовхала його, непереможна сила, що йшла від самого серця.

Тремтячою рукою узяв зі столу телеграфний бланк і слідом за ім’ям і адресою пані де Бюрн написав:

«Мені так хотілося б знати, що ви думаєте про мене! Я не можу нічого забути.

Андре Маріоль. Монтіньї»

Потім він вийшов, найняв візника й повернувся до Мон-тіньї, збентежений і схвильований своїм учинком і вже жалкуючи про нього.

Він вирахував, що коли вона зробить йому ласку й відповість, то він одержить її листа за два дні, але цілий наступний день він уже не виходив з дому, боячись і сподіваючись одержати телеграму.

Близько третьої години пополудні, коли він лежав у гамаку на терасі, Елізабет сказала йому, що якась пані хоче його бачити.

Він так схвилювався, що аж дух захопило, і коли підходив до будинку, то ноги йому підломлювалися і серце тріпотіло. Не сподівався, однак, що то вона.

Він відчинив двері до вітальні, і пані де Бюрн, що сиділа на канапці, підвелася і, всміхаючись трохи стриманим усміхом, з легким примусом на обличчі та в манерах, подала йому руку, кажучи:

— Я приїхала дізнатися, як ви живете, бо телеграф не досить докладно виконав це завдання.

Він так зблід, що в її очах блиснула радість, і був такий схвильований, що не міг говорити і тільки тулив до уст подану йому руку.

— Боже! Які ж ви добрі! — мовив він нарешті.

— Ні, просто я не забуваю друзів і турбуюся за них.

Вона дивилася йому просто в вічі тим запитливим глибоким поглядом, який зразу схоплює усе, проникає в думки аж до дна й розкриває будь-які хитрощі. Вона, очевидно, була задоволена, бо усміх освітив її обличчя.

— У вашому будиночку дуже гарно. Ви в ньому щасливі?

— Ні, пані.

— Невже? В такій гарній місцині, в цьому чудовому лісі, на цій чарівній річці? Але ж ви, певне, тішитеся тут цілковитим спокоєм і щастям?

— Ні, пані.

— Але чому ж?

— Бо й тут не можу забути.

— А вам конче треба щось забути, щоб стати щасливим?

— Так, пані.

— Можна довідатися, що саме?

— Ви й самі знаєте.

— Значить?

— Значить, я дуже нещасливий.

Вона сказала з самовдоволеним співчуттям:

— Я так і подумала, одержавши вашу телеграму, і тому приїхала, поклавши собі одразу вернутися назад, якщо я помилилася.

Трохи помовчавши, вона додала:

— Коли я вже не їду негайно, то можна оглянути ваші володіння? Ота невеличка липова алея здається мені чудовою. Там буде приємніше, ніж тут, у вітальні.

Вони вийшли. На ній була рожево-бузкова сукня, зразу так гармонійно злилася з зеленню дерев та блакиттю неба, що пані де Бюрн здалася Маріолеві надзвичайною, неначе видиво несподіваної й нової краси та привабності. Її високий, тонкий стан, її обличчя, таке делікатне й свіже, легке пасмо золотавого волосся, що вибилося з-під великого, теж рожево-бузкового капелюшка, облямованого довгим страусовим пером, її тонкі руки, що тримали закриту парасольку, і її гордовита, велична хода — все це вносило в цей сільський садок якесь неприродне, несподіване, чуже, чудне й солодке враження, ніби від персонажа з казки, з мрії, з гравюри, з картини Ватто, персонажа, створеного уявою поета чи живописця, котрий надумався прийти на село, щоб уразити своєю красою.

Дивлячись на неї з глибоким трепетом, сповнений колишньої жаги, Маріоль згадав тих двох жінок, яких він бачив на вулиці в Монтіньї.

Вона спитала його:

— Хто та дівчина, що відчинила мені двері?

— Служниця.

— Вона не схожа… на покоївку.

— Так. Вона справді дуже мила.

— Де ви знайшли таку?

— Зовсім недалеко, в готелі для художників, де клієнти загрожували її цноті.

— А ви зберегли ту цноту?

Він почервонів і відповів:

— А я зберіг.

— Може, собі на користь?

— Звичайно, собі на користь, я волію бачити коло себе гарне обличчя, а не погане.

Це все, що вона вам навіює?

— Мабуть, вона мені ще навіювала непереможну потребу знов побачити вас, бо кожна жінка, коли вона хоч на хвилиночку привертає мою увагу, змушує мене думати про вас.

— Дотепно сказано! А вона любить свого рятівника?

Він почервонів ще дужче. Швидко, як блискавка, у нього

промайнула думка, що ревнощами добре впливати на жіноче серце, і він вирішив збрехати лише наполовину. Трму він одповів вагаючись:

— Я не знаю. Можливо. Вона дуже дба&тшва й уважна до мене.

Ледь помітна досада змусила пані де Бюрн шепнути:

— А ви?

Він подивився на неї очима, що горіли коханням, і сказав:

— Ніщо не може одвернути мене від вас.

Це теж було дуже дотепно сказано, але вона вже нічого не помітила, такою безперечною правдою здалися його слова. Хіба ж може така жінка, як вона, сумніватися в ньому? Вона таки справді не мала сумніву і, цілком задоволена, більше вже не цікавилася Елізабет.

Вони сіли на полотняних стільцях, у затишку під липами, над річкою.

— Що ви подумали, коли я поїхав?

— Що ви дуже нещасливі.

— З моєї вини, чи з вашої?

— З нашої вини.

— А потім?

— А потім, почуваючи, що ви схвильовані і збуджені, я зважила, що наймудріше буде дати вам передусім змогу заспокоїтися. І я почала чекати.

— Чого ж ви чекали?

— Вісточки від вас. Я її одержала, і ось я тут. А тепер ми поговоримо з вами як серйозні люди. Отже, ви все ще мене кохаєте? Я питаю вас про це не з кокетства… я питаю як друг.