Твори том 2

Дикі напади божевілля, кілька разів пережиті ним, коли він повертався сам з Отейля, уже знов піднімалися в ньому, змушували його кидатися в ландо, що їхало під затінком великих дерев, аж раптом думка, іДо його чекає Елізабет, така свіжа, молода й гарна, з серцем, повним кохання, і поцілунками на вустах, розлилася в ньому Солодкою відрадою. Зараз він обійме її і, заплющивши очі, дурячи самого себе, як дурять інших, єднаючи в нестямі обіймів ту, котру він любить, з тою, котра любить його, він володітиме ними обома. Так, навіть і зараз його тягло до неї тим вдячним потягом шюті й духу, що народжується від свідомості поділеного кохання і взаємної ніжності й завжди проймає тваринну природу людини. Хіба не буде для його болісного і палючого кохання ця обдурена ним дитина чистим джерелом, знайденим на вечірньому привалі, надією на свіжу воду, що підтримує бадьорість духу при переході пустелі?

Але коли він приїхав додому, виявилося, що Елізабет ще не вернулася; він злякався, стурбувався й спитав у другої служниці:

— Ви певні, що вона пішла з дому?

— Так, пане.

Тоді він теж вийшов, сподіваючись десь її зустріти.

Пройшовши кілька кроків, перш ніж повернути в ту вулицю, що йшла вздовж долини, він побачив перед собою стару церкву, широку й присадкувату, з низенькою дзвіницею, що сиділа на горбочку, над хатками сільця, як квочка над курчатами.

Якийсь здогад, якесь передчуття підштовхнуло Маріоля. Хіба ж хтось знає, які дивні думки можуть народитися в жіночому серці? Що вона подумала? Як зрозуміла? Де ж їй шукати притулку, як не тут, коли тінь правди оіромайнула перед її очима?

У храмі було дуже темно, бо вже вечоріло. Тільки одна пригасла лампадка біля дарохранильииці виявляла незриму присутність небесного утішителя. Маріоль швидко пройшов між лавами. Дійшовши до криласу, він побачив жінку, що стояла навколішках, затуливши обличчя руками. Він підійшов до неї, впізнав її й торкнув за плече. Вони були самі.

Вона здригнулася, озираючись. Вона плакала.

Він запитав:

— Що з тобою?

Вона прошепотіла:

— Я все зрозуміла. Ви тут тому, що вона завдала вам болю. Тепер вона приїхала по вас.

Він був зворушений тим горем, що його цього разу спричинив він сам, і сказав:

— Ти помиляєшся, дитино, я й справді повертаюся до Парижа, але й тебе забираю з собою.

Вона проказала, не вірячи:

— Неправда, неправда!

— Присягаюся тобі.

— Коли ж?

— Завтра.

Знов заридавши, вона простогнала: «Боже мій! Боже мій!»

Тоді він обняв її за плечі, допоміг їй підвестися, повів за собою, спустився схилом горба в густу вечірню темряву, а коли вони опинилися на березі річки, то посадив її на траві і сам сів коло неї. Він чув, як билося її серце й уривався подих, і, збентежений каяттям, пригортаючи її до себе, почав шепотіти їй на вухо такі лагідні слова, яких ще ніколи їй не говорив. Розчулившись од жалю й палаючи від бажання, він майже не брехав і майже не дурив її; і, сам дивуючись тому, що він каже і що почуває, він питав себе, як може він, ще збурений зустріччю з тою, чиїм рабом буде повік, так хвилюватися і тремтіти від жаги, потішаючи її в цьому любовному горі?

Він обіцяв її «дуже любити», — він не сказав їй просто «любити», — обіцяв найняти їй зовсім близько від себе гарне помешкання, обставлене добрими меблями і з покоївкою до її послуг.

Слухаючи його, вона заспокоювалася, потроху приходя-чи до тями, неспроможна повірити, щоб він став так її дурити, розуміючи з його голосу, що він говорить щиро. Переконана, нарешті, й захоплена думкою, що й вона буде пані, засліплена мрією дівчинки, яка народилася в бідності, мрією трактирної служниці, яка раптом зробилася приятелькою такого багатого й порядного чоловіка, — вона сп'яніла від бажання, вдячності й пихи, що змішувалися з її любов’ю до Андре.

Обнявши його за шию, вона шепотіла, вкриваючи його обличчя поцілунками:

— Я вас так люблю! Ви для мене все на світі!

Він відповів розчулено, і собі пестячи її:

— Люба, люба крихітко!

Вона вже майже забула про появу тієї незнайомки, що завдала їй такого горя. А все ж якийсь несвідомий сумнів ще ворушився в неї, і вона запитала його вкрадливо-ніжним голосом:

— А ви справді любитимете мене так, як тут?

Він упевнено відповів:

— Я любитиму тебе так само, як тут.

СИЛЬНА, МОВ СМЕРТЬ

Частина перша

і

Світло падало у простору майстерню крізь відчинене в стелі вікно. Це був широкий чотирикутник блискучого, синявого сяйва, ясний отвір у безкрайню далечінь блакиті, де прудко линули птахи.

Проникнувши у високу, сувору й задрапіровану кімнату, радісне небесне проміння блякло, ніжнішало, засинало на тканинах, зникало в портьєрах, ледве освітлюючи темні кутки, де тільки позолочені рами виблискували вогнями. Тиша і сон, здавалося, оселились усередині, тиша, яка буває в майстерні художника, де він творить. У цих стінах витає думка, вона вирує, виснажується в шалених зусиллях, і коли ця думка заспокоюється, все виглядає стомленим і пригніченим. Все здається мертвим після цих криз життя, і все спочиває— меблі, завіси, великі недомальовані постаті знаменитих людей на полотнах. Так наче все помешкання переймається втомою господаря, страждає із ним, прилучившись до боротьби. Невиразний дурманний запах фарб, скипидару й тютюну наповнював кімнату, проймаючи крісла та килими, і ніщо не порушувало глибокої тиші, крім нсвавих, коротких криків ластівок, що літали над відчиненим вікном, та протяжного, невиразного гомону Парижа, ледве чутного над дахами. Ніщо не порушувало спокою, тільки хмаринки синюватого диму одна по одній здіймались до стелі за кожним спалахом цигарки, що її поволі, не випускаючи з рота, курив Олів’є Бертен, лежачи на дивані.

Втупивши погляд у далечінь, він шукав сюжету для нової картини. Над чим він працюватиме? Цього він не знав. До того ж він був нерішучим, невпевненим у собі митцем, і його боязке натхнення безнастанно вагалося між розмаїтими виявами мистецтва. Багатий, уславлений, він на схилі життя, пізнавши всі почесті, лишився людиною, яка так і не знає твердо, що взяти собі за ідеал. Він був прихильником Римської школи, захисником її традицій, відтворював, як і більшість художників до нього, великі історичні події, а згодом, модернізуючи свої прагнення,

почав малювати живих людей, зберігши проте вірність класичним взірцям. Захоплений своєю справою, невтомний працівник і мрійник, закоханий у своє мистецтво, на якому чудово знався, Бертен досяг, завдяки своєму розуму, високого рівня виконання й великої майстерності, що була породжена почасти його шуканнями та спробами працювати в різних жанрах. Можливо також, що несподіване визнання світом його вишуканих, витончених, бездоганно гарних творів вплинуло на його вдачу, не дозволивши йому стати таким, яким він міг бути за інших обставин. З часу тріумфального дебюту бажання подобатись ніколи не полишало його, хоч він цього й не помічав, міняло потай його шляхи й знесилювало переконання. Це бажання подобатись, до речі, виявлялося в найрізноманітніших формах і дуже сприяло Бертеновій славі.

Його чарівні манери, всі його звички, турботи про свою зовнішність, давня репутація сильного та вправного чоловіка — фехтувальника й верхівця — все це ще більше ширило його славу. Після «Клеопатри» — першого полотна, що прославило його в свій час, — Париж раптом закохався в нього, визнав його та привітав, і він став одним із тих блискучих світських художників, яких можна зустріти на прогугянці в Лісі ² , про яких сперечаються салони і яких ще замолоду приймають до Інституту ³ . Бін увійшов у світ слави переможцем, якого визнало все місто.

Так, голублячи й пестячи, доля вела Бертена до наближення старості. Отож під впливом чудового дня, подих якого доносився з вулиці, він шукав поетичного сюжету. Трохи обважнілий від цигарки й сніданку, він мріяв, втупивши погляд у простір, креслячи в блакиті мінливі силуети: граціозних жінок на лісовій стежці або на тротуарах міста, закоханих на березі річки, — всі ті любовні фантазії, що тішили його думку. Образи вимальовувались на небі, неясні й рухливі в його барвистих видіннях, а ластівки, розтинаючи простір невпинним польотом, подібним до польоту стріл, немовби хотіли стерти, знівечити їх помахами крил.