Твори том 2

Але Ліверді, більш скептичний і певний, що знає ціну жінкам, бурмотів:

— Вони вам тільки кажуть, що кохають.

— Вони мені це доводять, любий, — відповів Ланда.

— Ці докази не беруться до уваги.

— З мене їх досить.

— Та вони й самі так думають, сто чортів! — вигукнув Рокдіан. — Невже ви гадаєте, що гарненька двадцятилітня хвойда, яка вже п’ять чи шість років гуляє в Парижі, яку наші вуса навчили спочатку поцілунків, а потім одбили смак до них, вміє ще відрізняти тридцятилітнього від шістдесятилітнього? Годі-бо! Яка дурниця! Вона забагато бачила й знає. Та я ладен з вами об заклад побитися, що вона в глибині душі більше любить, справді більше, старого банкіра, ніж молодого дженджика. Хіба ж вона знає чи думає про це? Хіба чоловіки тут мають вік? Ех, любий, ми молодіємо, сивіючи, і що більше сивіємо, то частіше нам кажуть, що люблять нас, більше нам це доводять і більше ми цьому віримо.

Вони повставали з-за столу, піднесені й збуджені алкоголем, готові рушити на любовні лови, і почали радитись, як провести вечір. Бертен говорив про цирк, Рокдіан — про іподром, Мальдан — про «Едем», а Ланда — про «Фолі-Бержер».

Аж тут до них долинули далекі тихенькі звуки настроюваних скрипок.

— Стривайте. Здається, в клубі сьогодні музика? — спитав Рокдіан.

— Атож, — відповів Бертен, — чи не посидіти нам хвилин десять перед тим, як піти?

— Ходімо.

Вони перейшли вітальню, більярдну, гральний зал і опинилися в ложі над естрадою. Четверо добродіїв, посідавши в крісла, вже зосереждено чекали, а внизу, серед рядів порожніх стільців, ще з десяток слухачів гомоніли, сидячи й стоячи.

Диригент уривчасто стукотів смичком по пюпітру — починали.

Олів’є Бертен любив музику, як люблять опіум. Вона навіювала йому мрії.

Тільки-но до нього доходила гучна хвиля музикальних звуків, він почував, що його охоплює якесь нервове сп’яніння, надаючи його тілу й душі дивовижної чутливості. Його зачарована мелодіями уява, мов безтямна, линула в ніжних мріях та солодких маревах. Заплющивши очі, поклавши ногу на ногу й звісивши руки, він слухав звуки й бачив видива, що линули перед його очима і в серці.

Оркестр грав симфонію Гайдна, і коли Бертен заплющив очі, то знову побачив Ліс, стовпище карет і навпроти себе в ландо графиню з дочкою. Він чув їхні голоси, стежив за їхніми словами, почував колихання карети, дихав повітрям, повним запашного духу листя.

Тричі сусід, говорячи з ним, обривав це видиво, і тричі воно знову зринало в уяві. Так людина після морського плавання, вже лежачи вдома у ліжку, знову відчуває хитавицю.

Потім видиво розширилось і обернулося на далеку мандрівку з цими обома жінками; вони, як і раніше, сиділи проти нього то в залізничному вагоні, то за столом у чужоземному готелі.

І поки грала музика, образи матері й дочки не покидали його, немовби під час прогулянки в цей сонячний день вони лишили відбиток своїх облич в глибині його очей.

Тиша, потім гуркіт стільців і голоси розвіяли цю мрійну млу, і Бертен побачив біля себе чотирьох друзів, які дрімали в наївних позах уваги, що скінчилася сном.

Розбудивши їх, художник спитав:

— Ну, що тепер робитимемо?

— Мені хочеться тут іще трохи поспати, — щиро признався Рокдіан.

— Мені теж, — докинув Ланда.

Бертен підвівся:

— Я йду додому; стомився трохи.

Почував він себе, навпаки, дуже бадьорим, але хотів піти, боячись закінчити вечір у клубі, як це часто траплялося, за столом для гри в бакара.

Він вернувся додому, і другого дня, після неспокійної ночі, такої ночі, яка збуджує у митців той стан діяльності мозку, що його назвали натхненням, вирішив нікуди не виходити й працювати до вечора.

Це був чудовий день, такий день, коли легко працюється, коли думка ніби переходить у руки й сама собою закріплюється на полотні.

Замкнувши двері, відгородившись від світу, в тиші зачиненого для всіх будинку, в улюбленій тиші майстерні, з ясним зором і світлим розумом, захоплений і бадьорий, Бертен тішився щастям, що його даровано тільки художникам: щастям розпочати свій твір.

У ці години праці для нього існував тільки клапоть полотна, на якому під пестощами пеналів зароджувався образ, і в своєму творчому піднесенні він почував дивний, але радісний подих життя, що розливається, буяє і п’янить.

Ввечері він був зовсім знеможений, як після фізичної праці, і заснув з приємною думкою про завтрашній сніданок.

Стіл був прибраний квітами, страви ретельно дібрані для такої витонченої гурманки, як пані де Гійруа, і, незважаючи на енергійний, хоч і короткий, опір, художник примусив своїх гостей випити шампанського.

— Мала захмеліє! — казала графиня.

Герцогиня поблажливо відповідала:

— Боже мій, треба ж колись вперше захмеліти.

Вертаючись до майстерні, всі були трохи збуджені тією

легкою веселістю, що підносить людину, немов у неї виросли крила.

Герцогиня й графиня, які мали їхати на засідання Комітету французьких матерів, хотіли спочатку одвезти дівчину додому, але Бертен запропонував прогулятись із нею пішки до бульвару Мальзерб. І вони пішли.

— Ходім найдальшим шляхом, — мовила Аннета.

— Хочеш поблукати в парку Монсо? Це дуже миле місце — подивимось на маленьких діток та годувальниць.

— З великою охотою.

Вони пройшли з боку проспекта Веласкеса повз монументальні позолочені грати, які правили за вивіску та вхід до цього розкішного парку, що в самому серці Парижа пишається штучною, зеленою красою і зусебіч оточений князівськими палацами.

Вздовж широких алей, що майстерними заворотами перетинають лужки та кущі, чоловіки й жінки, що сидять на залізних стільцях, споглядають перехожих, а на вузеньких стежках, що звиваються, як струмки, і ховаються в тіні, діти копирсаються в піску, бігають, плигають через мотузку під недбайливим оком годувальниць чи стурбованим поглядом матерів. Величезні дерева з кругло підстриженими кронами схожі на листяні монументи, велетенські каштани, густа зелень яких оздоблена червоними й білими свічками суцвіть, пишні сикомори, декоративні платани з уміло погнутими стовбурами прикрашають великі, буйні газони, утворюючи чарівні перспективи.

Душно; горлиці туркотять серед листя, пурхаючи по верховіттю, а горобці купаються у веселці, запаленій сонцем у водяному пилу, що осідає від поливання на молодій траві. Білі статуї на цоколях здаються щасливими серед зеленої свіжини. Мармуровий юнак витягає з ноги невидиму шпичку, немов загнав її зараз, женучись за Діаною, що тікає до ставка серед гаю, де причаїлись руїни храму.

Інші статуї цілуються, закохані й холодні, на узліссях, або мріють, оповивши коліно рукою. По мальовничих скелях шумує й біжить водоспад. Навколо дерева, усіченого, немов колона, в'ється плющ; на домовині видно якийсь напис. Проте кам'яні стовпчики на газонах нагадують Акрополь не більше, ніж цей елегантний маленький парк нагадує дикий ліс.

Це — штучне і чарівне місце, куди парижани ходять милуватися вирощеними в оранжереях квітами та захоплюються, немов театральною, тією приємною виставою, що влаштовує розкішна природа в самісінькому серці Парижа.

Олів’є Бертен уже кілька років мало не щодня приходив до цього вподобаного ним парку подивитися на парижанок у найвідповідніших для них обставинах. «Для цього парку потрібні туалети, — казав він. — Погано вдягнені люди здаються тут огидними».І він годинами тут блукав, знав усі рослини й усіх постійних відвідувачів.