Твори том 2

Аннета перша побачила матір.

— Добридень, мамо, почекай хвилинку, ми зараз кінчимо гру!

Ця хвилинна неуважність погубила її. М’яч пролетів повз неї швидко й низько, майже котячись, торкнувся землі й вийшов із гри.

Поки Бертен кричав: «Виграно!», а здивована дівчина винуватила його, що він скористався з її неуваги, Джуліо, привчений шукати м’ячі, що закотилися, мов куріпок у чагарях, кинувся за ним, обережно схопив зубами й приніс, махаючи хвостом.

Бертен привітався з графинею, але, поспішаючи знову взятися до гри, розпалившись боротьбою й задоволений почуттям своєї проворності, він тільки мигцем глянув на її обличчя, над яким вона так ревно трудилась заради нього весь ранок, і спитав:

— Ви дозволите, люба графине? Я боюсь застудитися й схопити невралгію.

— О, звичайно, — сказала вона.

Щоб не заважати гравцям, вона сіла на копичку скошеного цього ранку сіна і дивилась на них з несподіваним щемом у серці.

Дочка її, роздратована тим, що програвала, збуджувалася, розпалювалась, кричала з досади чи радощів, кидалась з кінця в кінець свого поля, і пасма її волосся раз у раз спадали, розсипались по плечах і маяли на вітрі. Вона підхоплювала їх і за кілька секунд, затиснувши між колінами ракетку, нетерпляче й недбало приколювала шпильками.

А Бертен здалеку гукав до графині:

— Вона гарна і свіжа, як день! Чи не правда?

Так, вона була молода, могла бігати, розпалюватись, пашіти, бути розпатланою, все зневажати й до всього братися, бо все додавало їй краси.

Потім, коли вони з азартом знову взялися до гри, графиня, дедалі більше смутніючи, думала, що Олів’є воліє грати в м’яча, — вподобавши цю дитячу біганину й цю забаву малих кошенят, що плигають за паперовою кулькою, — а не сидіти біля неї цього теплого ранку й почувати близькість коханої.

Коли здалеку пролунав перший дзвоник до сніданку, їй здалося, що її звільнили, що з її серця зняли тягар. Та, коли вона, опираючись на Бертенову руку, йшла в замок, він сказав:

— Я допіру бавився, мов той хлопчик. Страшенно гарно бути чи уявляти себе молодим. Авжеж, авжеж, це найкраще! А як уже не хочеться бігати, тоді кінець.

Вставши з-за столу, графиня, що вчора вперше не побувала на кладовищі, запропонувала піти туди разом, і вони втрьох подалися до села.

Треба було йти лісом, де протікав струмок, названий Жабеням, мабуть, через дрібних жабок, що в ньому водились, а потім, простуючи краєм долини, доправитись до церкви, яка стояла серед купи хаток, де тулились бакалійники, пекарі, різники, винарі та кілька скромних торговців, що постачали селян крамом.

Ішли тихо й зосереджено, пригнічені думкою про небіжчицю. На могилі жінки поставали навколішки й довго молилися. Графиня, схилившись, стояла нерухомо, притиснувши хустку до очей — боялась заплакати й змочити щоки слізьми. Вона молилась, — не так, як досі, коли вона в розпачі зверталась до надгробного мармуру, немов викликала матір з домовини і, вся охоплена жахливим хвилюванням, яке шматувало серце, здавалось, починала вірити, що мертва почула й слухає її,— а тільки палко шепотіла священні слова Pater noster та Ave Maria. Сьогодні їй бракувало сили й душевного напруження, потрібних для такої жорстокої, мовчазної розмови з тим, що може ще залишитись від зниклої істоти, біля ями, де лежать рештки її тіла. Інші сильні почуття захопили її жіноче серце, хвилювали його, гнітили й відвертали від домовини, і її палка молитва летіла до неба, повна невиразних прохань. Вона благала Бога, невблаганного Бота, що кинув на землю всі нещасні створіння, аби він зглянувся над нею, як зглянувся над тією, що її покликав до себе.

Вона не могла висловити те, що просила, — такі приховані й непевні були ще її побоювання, — але почувала, що потребує божественної допомоги, надприродного захисту від майбутніх небезпек і неминучого лиха.

Аннета теж шепотіла належні слова, заплющивши очі, потім замріялась, не бажаючи підводитись раніш за матір.

Олів’є Бертен дивився на них, думаючи, що перед ним розкішна картина, і жалкуючи трохи, що йому не дозволено зробити ескіз.

Вертаючись, вони розмовляли про людське існування, перебираючи ті гіркі й поетичні думки зворушливої й занепадницької філософії, що часто стає темою розмови між чоловіками та жінками, коли їх трохи поранило життя, і серця яких єднаються в спільності страждання.

Аннета, ще не дозріла для таких думок, раз у раз покидала матір і Бертена й рвала польові квіти край дороги.

Проте Олів’є, якому дуже хотілось, щоб вона була біля нього, нервував, бачачи, що вона дуже часто відходить убік, і не спускав з неї очей. Його дратувало, що вона цікавиться квітами більше, ніж тими словами, які він промовляв. Йому було невимовно прикро, що не може зачарувати й підкорити її, як матір, і хотілося схопити її за руку, затримати й заборонити тікати. Він почував: вона надто жвава, надто юна, надто байдужа й надто вільна, вільна як пташка, як молодий собака, що не слухається й не йде на поклик, бо в крові у нього незалежність, чудовий інстинкт волі, ще не переможений ні голосом, ні батогом.

Аби привабити дівчину, він повів мову про щось веселіше й часом звертався до неї з питанням, щоб збудити в ній бажання слухати і жіночу цікавість, але цього дня в Аннетиній голові, як у повітряному просторі, над хвилястим колоссям, певно ж, гуляв примхливий вітер, носячи й розвіюючи її увагу в просторі,— вона ледве відповідала якимсь банальним словом, що його від неї чекали, кидаючи його мимохіть і знову звертаючи неуважний погляд на квіти. Бертен нарешті став дратуватися, його гризла хлопчача нетерплячість, і коли Аннета, підбігши, попросила матір подержати букет, аби нарвати другий, він схопив її за лікоть і стиснув їй руку, щоб вона вже не втекла. Вона відбивалася, сміючись, і виривалась щосили; тоді, втративши надію привернути її увагу, він удався до засобу, підказаного чоловічим інстинктом, засобу, до якого звертаються слабі люди: він почав діяти підкупом, спокушаючи кокетство дівчини.

— Скажи мені,— мовив він, — яка квітка тобі найбільш подобається; я замовлю тобі таку брошку.

Аннета здивувалася:

— Брошку? Як це?

— Із самоцвітів того самого кольору: якщо це мак, то з рубінів, якщо волошка, то з сапфірів, а листячко із смарагдів.

Аннетине обличчя засяяло тією вдячною радістю, якою пожвавлюються обличчя жінок, коли їм нагадують про дарунки.

— Волошка, — сказала вона, — це так мило!

— Хай буде волошка. Замовимо її зразу, як вернемось до Парижа.

Дівчина вже не тікала, прив'язана до нього думкою про цю коштовність, яку силкувалась собі уявити.

— А чи багато часу потрібно, щоб зробити таку брошку? — спитала вона.

Бертен засміявся, почуваючи, що вона впіймалась.

— Не знаю, це залежить від роботи. Ми попросимо ювеліра.

Раптом вона згадала про недавню скорботну подію:

— Мені не можна буде носити її, бо я в глибокій жалобі!

Він узяв дівчину під руку і притиснув її до себе.

— Ну, то сховаєш брошку до кінця жалоби, це не завадить тобі милуватися нею.

Як і вчора ввечері, він ішов між матір'ю й дочкою, почуваючи їхні плечі, і, щоб бачити, як вони піднімають на нього однаково сині очі, покраплені чорними цяточками, він говорив із кожною по черзі, повертаючи голову то до одної, то до другої. В сонячному сяйві він менше плутав тепер графиню з Аннетою, але щораз більше плутав дочку з відроджуваним спогадом про колишню матір. Йому хотілось обох їх цілувати — одну, щоб знову відчути на її щоці та шиї трохи тієї рожевої й білявої свіжості, якою він колись тішився і бачив тепер її чудове повернення, а другу, — тому, що все ще кохав її і чув від неї могутній поклик давньої звички. Він бачив і розумів, що його давно вже пригасле бажання й чуття оживало від появи воскрес-лої юності його коханки.