Твори том 2

Ввечері наставала черга Олів’є. Він, неодмінно раз на тиждень, обідав у своїх друзів та, як і раніше, часом заходив випити чаю між десятою і дванадцятою, без попередження.

Коли він з’являвся, графиня починала за ним стежити, бо бажання знати, що діється в його серці, не давало їй спокою. Кожен погляд і рух його вона зразу ж тлумачила по-своєму й катувалася думкою: «Не може бути, щоб він її не кохав, бачачи нас поруч».

Він теж приносив дарунки. Не минало й тижня, щоб він не приходив з двома пакунками в руках — для матері й для дочки, і серце графині стискалося, коли вона розкривала футляри, де часто лежали дуже коштовні речі. їй добре було відоме це бажання дарувати, що його вона, як жінка, ніколи не могла задовольнити, бажання принести щось, зробити приємність, купувати для когось, вибрати в крамниці дрібничку, яка сподобається комусь іншому.

Колись Олів’є переживав уже цей захват, і не раз графині доводилось тоді бачити, як він входив, так само всміхаючись і вітаючись, з пакунком у руці. Потім усе це минуло, а тепер починається знову. Для кого? В неї не було жодного сумніву. Не для неї.

Він здавався стомленим і схудлим. З цього графиня зробила висновок, що він страждає. Вона порівнювала його появу, вигляд і манери з поведінкою маркіза, якого теж почали хвилювати чари Аннети. Це були різні речі. Фаран-даль був закоханий, а Олів’є Бертен кохав. Принаймні так гадала вона в години своїх катувань, хоч потім, на якийсь час заспокоївшись, вона ще сподівалася, що помиляється.

О, як часто, коли вона бувала з ним наодинці, їй кортіло допитувати його, просити, благати, щоб він сказав їй усе, щоб у всьому їй признався і нічого від неї не таїв. Вона воліла плакати, знаючи правду, ніж страждати від сумніву, не маючи сил читати в цьому замкненому серці, де почувала народження нової хвилі кохання.

Це серце було їй дорожче за життя; вона леліяла, зогрівала й живила його своїм коханням уже дванадцять років, вона була впевнена в ньому і гадала, що назавжди заволоділа ним, скорила його, і ось тепер це серце, яке, здавалося, належатиме їй до самої смерті, вислизало від неї з волі незбагненного, страшного, невблаганного фатуму. Так, воно зразу замкнулося разом зі своєю таємницею… Вона не могла вже проникнути в нього за допомогою дружнього слова і низати в ньому своє кохання, як у певному, тільки їй доступному притулкові. Навіщо ж кохати й безоглядно віддаватись, якщо той, кому вона подарувала всю себе й усе своє життя, все, що мала на світі, раптом починає відходити, бо йому сподобалось інше обличчя, і за кілька днів стає майже чужим?..

Чужим! Він, Олів’є! Він говорив їй, як і раніше, ті самі слова, розмовляв тим самим голосом і тоном. А все-таки між ними щось було, щось нез’ясовне, невловиме, непереможне, майже нічого, те майже нічого, що віддаляє вітрило, коли зірветься вітер.

Олів’є справді віддалявся від неї, віддалявся потроху, але чимраз більше, з кожним поглядом, що кидав на Аннету. Він сам не наважувався спитатися в свого серця. Почував зворушення кохання, цей непоборний потяг, однак не хотів розуміти й поклався на події, на непередбачені випадки життя.

Не було тепер у Олів’є більшої розради, ніж обіди та вечері з графинею й Аннетою, які через жалобу не могли брати участі в світських розвагах. Зустрічаючи в них тільки тих людей, до яких було йому байдуже, найчастіше Корбелів та Мюзадьє, художник почував себе майже сам на сам з обома жінками; а що він не бачив там ні герцогині, ні маркіза — адже для них було відведено ранкові та денні години, — то намагався взагалі забути про них, гадаючи, що весілля відкладено на непевний час.

До того ж Аннета ніколи не згадувала при ньому про пана де Фарандаля. Чим пояснювалося її мовчання — інстинктивною соромливістю чи, може, таємною інтуїцією жіночого серця, що дозволяє передчувати те, чого ще не знає?

Тижні збігали за тижнями, нічого не змінюючи в їхньому житті, настала осінь, а разом із нею мала, — раніш, ніж звичайно, — розпочатись сесія парламенту в зв’язку з тривожним політичним становищем.

У день відкриття сесії граф де Гійруа збирався повезти після сніданку пані де Мортмен, маркіза та Аннету на засідання парламенту. Тільки графиня, самотня в тузі, чимдалі глибшій, заявила, що лишається вдома.

Вставши з-за столу, вони пили каву у великій вітальні; було весело. Граф, радіючи, що починається парламентська робота, — єдина втіха його, — говорив майже дотепно про становище та труднощі Республіки; зовсім закоханий маркіз захоплено відповідав йому, не зводячи очей з Аннети, а герцогиня була майже однаково задоволена і почуттям свого небожа, і скрутою, в якій опинився уряд. У вітальні було гаряче від першого тепла нагрітих калориферів, тканин, килимів та стін і витали пахощі зів’ялих квітів.

У цій зачиненій кімнаті, де від кави теж ширився аромат, було щось інтимне, родинне й заспокійливе.

Аж тут двері відчинились і ввійшов Олів’є Бертен.

Він так здивувався, що спинивсь на порозі, немов вагаючись — заходити чи ні,— здивувався так, як дивується обдурений чоловік, заскочивши свою дружину на злочині. Його враз охопили невимовний гнів і таке хвилювання, що він відчув, наскільки його серце сточене любов’ю. Все, що від нього таїли і що він сам од себе таїв, стало зрозуміло, коли він побачив, що маркіз осівся в домі як жених.

Він осягнув у пориві розпачу все, чого не хотів знати, в що його не наважувались втаємничити. Він навіть не спитав себе, чом йому нічого не сказали про весілля. Він здогадався про це, і його очі, спохмурнівши, зустрілися з очима графині, яка зашарілася. Вони зрозуміли одне одного.

Коли Бертен сів, усі на якусь мить замовкли, бо несподівана його поява паралізувала загальний піднесений настрій; потім із ним завела розмову герцогиня, а він відповідав уривчасто, чужим голосом, що враз змінився.

Він дивився на людей, які вже знову гомоніли, і думав: «Вони дурили мене. Вони мені за це заплатять». Найдужче гнівався він на графиню та на Аннету, безневинне лукавство якої раптом збагнув.

Граф, глянувши на годинника, вигукнув:

— Ого! Час рушати.

Потім мовив до художника:

— Ми їдемо на відкриття парламентської сесії. Дружина лишається вдома. Чи не хочете поїхати з нами? Я буду дуже радий.

— Ні, дякую, — сухо відповів Олів’є.— Ваша палата не цікавить мене.

Тоді до нього підійшла Аннета і сказала, прибираючи свого веселого вигляду:

— О, їдьмо, любий маестро! Я певна, що ви розважите нас куди більше, ніж депутати.

— Ні, вам і без мене буде весело.

Догадуючись, що він невдоволений і засмучений, вона наполягала, аби показати себе люб’язною.

— Та поїдьмо ж, пане художнику! Адже без вас мені страшенно нудно.

В Олів’є так швидко вихопилось кілька слів, що він не зміг ні спинити їх, ні змінити інтонації:

— Ах, облиште! Ви обійдетесь без мене так само, як і всі інші.

Вона вигукнула, трохи здивована його тоном:

— Ну от! Він знову перестав говорити мені «ти»!

Уста його скривилися в посмішці, що виявляла весь

душевний біль, і він відповів, легенько вклонившись:

— Рано чи пізно я змушений буду до цього звикнути.

— Чому?

— Бо ви одружитесь, а ваш чоловік, хоч би хто він був, матиме право зажадати від мене, щоб це «ти» зникло з мого язика.