Твори том 2

Він кохав одну жінку, і вона його кохала. Від неї дістав він те хрещення, що збуджує в чоловікові таємничий світ хвилювання й кохання. Вона майже силоміць розкрила йому серце, а тепер він уже може закрити його. Інше кохання проти його волі увійшло в цей отвір! Інше чи, точніше, те ж саме, тільки зігріте іншим обличчям, те ж саме, розбуркане силою старечої потреби кохання. Отже, він кохав дівчину! То чого ж далі боротися, опиратись та заперечувати — він кохає її, з розпачем усвідомлюючи, що вона навіть і трохи його не жаліє, що вона навіть ніколи не дізнається про його жорстокі страждання і що хтось інший її візьме. Від цієї думки, що з’являлася невпинно й невідступно, ним оволоділо тваринне бажання вити, як виє прив’язаний собака, бо він почував себе таким безсилим, поневоленим, припнутим на ланцюг. Чим більше він думав про це, тим більше нервував, міряв сягнистим кроком простору кімнату, освітлену, немов для свята. Не маючи більше сили терпіти біль від цієї роз’ятреної рани, він хотів приспати його спогадом про колишнє кохання, втопити його, воскресивши в пам’яті своє перше, сильне почуття. Із стінної шафи він вийняв копію, що зробив колись для себе з портрета графині, поставив її на мольберт і почав дивитись, сівши навпроти. Він силкувався знову побачити її такою, яку колись кохав, знову відчути її кохання. Але з полотна на нього дивилася Аннета. Мати зникла, розтанула, давши місце іншому обличчю, що було так дивно схоже на її обличчя. Це була мала з трохи світлішим, ніж у матері, волоссям, з трохи пустотливішою усмішкою, трохи веселішим поглядом, і він ясно відчував, що тілом і душею належить цій юній істоті, як не належав ніколи тій, іншій, як належить хвилям човен, що потопає.

Він підвівся і, щоб не бачити цього привиду, перевернув малюнок; потім, почуваючи гнітючий смуток, приніс із кімнати в майстерню шухляду зі столу, де лежали листи від коханки. Вони були там, мов у ліжкові, один на одному, складені товстим шаром з тонких папірців. Він засунув руки всередину, в ці листи, де писалося про них обох, у цю купіль їхнього тривалого зв’язку. Він дивився на цю тісну дощану труну, де спочивала купа конвертів, на кожному з яких було написано його ім’я, тільки його ім’я. Він думав про те, що в них, у цій купі пожовклого паперу, поцяткованого червоними штампами, мовиться про кохання, про ніжну прихильність двох істот, про історію їхніх сердець, і, схилившись над шухлядою, вдихав пахощі минулого, меланхолійний дух листів, що давно лежали замкнені.

Він хотів перечитати їх і, порившись у шухляді, витяг жменю найдавніших. І що більше він їх читав, то дужче хвилювали його спогади про минуле. Серед листів він пізнавав багато таких, що тижнями носив при серці і, читаючи дрібно написані рядки, де було так багато ласкавих слів, повертався до забутих колишніх переживань. Зненацька він намацав пальцями тонку вишивану хусточку. Що це таке? Подумавши мить, згадав. Якось вона ридала у нього, ревнуючи, і він викрав у неї на згадку мокру від сліз хустинку.

Ох, як це сумйо, як сумно! Бідна жінка!

З глибини шухляди, з глибини минулого піднімалися спогади, немов якісь випари: це було невідчутне випаровування зниклої дійсності. А проте, він страждав і плакав над листами, як плачуть над мертвими — тому, що їх уже немає.

Але від давнього розбурханого кохання в ньому народжувався молодий, новий запал, сила непоборної ніжності, що викликала спогад про ясне обличчя Аннети. Раніше він кохав матір у жагучому пориві добровільного рабства, а тепер і дівчину починав кохати, мов раб, мов старий тремтячий раб, якого заковують у кайдани, що їх він ніколи вже не розіб’є.

Він відчув це в глибині душі і жахнувся.

Силкувався зрозуміти, як і чому дівчина так ним заволоділа. Він майже не знав її! Вона тільки починала ставати жінкою, серце й душа якої сплять іще юнацьким сном.

А він був уже на схилі життя. Як же зачарувала його ця дитина кількома усмішками та пасмами волоссю? О, усмішки й волосся білявого дівчати не раз збуджували в нього бажання впасти навколішки й битись об землю чолом!

Чи можемо ми знати, чи коли-небудь знатимуть, чому якесь жіноче обличчя зненацька діє на нас, мов отрута? Немов ми випили його очима, і воно стало нашою думкою й тілом! Ми п’яніємо, божеволіємо від нього, ми живемо цим ввібраним нами образом і хотіли б від нього померти.

Як мучить часом чоловіка ця жорстока, незбагненна влада обличчя над його серцем!

Олів^є Бертен знову заходив по майстерні; було вже пізно, груба погасла. Крізь шибки знадвору віяло холодом. Тоді він ліг у ліжко, але не заснув — до самого ранку думав і страждав.

Устав він рано, сам не знаючи навіщо, не знаючи, що йому робити, рознервований, нерішучий, як флюгер, що крутиться.

Він. шукав, чим би розважити розум, зайняти тіло, і згадав: саме в цей день тижня дехто з членів клубу

10 Гі де Момассая, т. 2відвідує _;мавританські лазні, де можна після масажу поснідати. Він швидко одягнувся, сподіваючись, що парильня й душ заспокоять його, і вийшов.

289

Його зразу ж пройняв гострий холод, той пронизуючий холод першого заморозку, що за одну ніч нищить останні рештки літа.

Вздовж бульварів падав густий дощ широкого жовтого листя, що сипався з сухим, тихим шелестом. Він падав, скільки око сягало, з кінця в кінець широких вулиць між будинками, немов усі стеблинки були відтяті від гілля вістрям тонкого крижаного леза. Брук і тротуари були вкриті ним і за декілька годин стали схожими на лісові шляхи на початку зими. Це мертве листя шаруділо під ногами і збивалося у хвилеподібні купи від поривів вітру.

Це був перехідний день, що знаменує кінець одного й початок другого сезону: такі дні сповнені особливої насолоди й особливого суму вмирання, або ж насолоди відродження життя.

Коли Олів’є переступив поріг турецької парні, його засмучене серце затремтіло від утіхи, бо він подумав про тепло, що зараз огорне його тіло після вуличного холоду. Він квапливо роздягся, обіпнув стан легкою пов’язкою, яку подав хлопець, і зник за обшитими дверима, що розчинились перед ним.

Коли він проходив через мавританську галерею, освітлену двома східними ліхтарями, йому важко було дихати гарячим задушливим повітрям, що, здавалось, йшло від якоїсь далекої печі. Кучерявий негр з лискучим м’язистим тілом, тільки в одному поясі, підняв перед ним завісу в другому кінці галереї, і Бертен увійшов у велику круглу, високу, мовчазну, майже містичну, мов храм, парильню. Зверху, з бані, крізь скляний трилисник і трикутні кольорові шибки світло падало в просторий, круглий зал, де підлога була вимощена плитками, а стіни вкриті барвистим фаянсом в арабському стилі.

Майже голі чоловіки різного віку поволі походжали тут поважно і мовчки; деякі сиділи на мармурових лавках, склавши руки; інші тихо розмовляли.

Гаряче повітря захоплювало дух одразу при вході. Всередині, в цьому задушливому, прикрашеному циркові, де грілися людські тіла, де метушились чорні масажисти й мідноногі маври, було щось античне й таємниче.

Першим Бертен помітив графа де Ланда. Той походжав, як римський борець, пишаючись своїми велетенськими

грудьми з товстими, схрещеними на них руками. Завсідник лазень, він почував себе тут як славетний актор на сцені, і, як знавець своєї справи, сперечався про м’язи паризьких силачів.

— Добридень, Бертене, — обізвався він.

Вони потиснули один одному руки.

— А добре в таку погоду попаритись! — мовив Ланда.

— Чудово.

— Ви бачили Рокдіана? Він тут. Я його просто з ліжка стягнув. Ось гляньте на цей кістяк!

їх саме проминав низенький клишоногий добродій із щуплими руками та запалим животом; зразкові представники людської сили дивились на нього із зневажливою посмішкою.

Підійшов і Рокдіан, побачивши художника.

Вони посідали за довгий мармуровий стіл і почали розмовляти, як десь у салоні. Метушились прислужники з напоями. Чути було ляскання масажистів по голому тілу і раптовий шум води, що лилася з душів. Невпинний плескіт води долинав з усіх кінців величезного амфітеатру, наповнюючи його легким шелестом дощу.

Раз у раз якийсь новий відвідувач вітався з трьома приятелями або підходив до них потиснути їм руку. То були товстий герцог д’Арісон, низенький князь Єпілаті, барон Флак та інші.

Зненацька Рокдіан мовив: