Україна–Русь. Книга перша

Скоріше, непорозуміння між скіфами і кіммерійцями відбулося при обранні царя держави. Звернімо увагу: за Геродотом, кіммерійці проживали між Дніпром і Дністром, а то були землі гетів. І втекли вожді кіммерійців зі своїми родами та прихильниками на південь Чорного моря, де проживали гетити, по суті інші племена гетів. Тому, скоріше за все, кіммерійці належали до племен гетів,чому пізніше і втратили свою самоназву. Цих гетів — кіммерійців на початку нової ери німецькі історики у ХVІІІ–ХІХ століттях стали величати остготами. Ми про це ще говоритимемо.

Якщо дотримуватися розповіді Геродота, то першим царем Скіфії був Гет із племені гетів, і було то у XV столітті до н. е. Під час війни з Дарієм, а то був 512 рік до н. е., царем Скіфії був Ідантирс — представник племені Царських скіфів. Як бачимо, зміна царської династії все–таки відбулася. Отож, скоріше за все, вона й призвела до протистояння гетів (кіммерійців) зі скіфами. А оскільки царі у Скіфії обиралися на Царській Раді племен, то немає нічого дивного, що кіммерійці (народ) не підтримали свого царя. Сучасними словами скажемо так: народ став на бік демократії і не підтримав узурпаторів влади.

Не забуваймо: всі племена, що оточували кіммерійців, були рідними і не несли їм ніякої загрози.

Отак розвіявся міф про прийшлих «іраномовних кіммерійців».

«Другий раз Геродот згадує кіммерійців вже в кінці 6–го і початку 5–го століть Старої ери. Це тоді, коли вони разом із скіфами, але окремими арміями, ходили походом через Кавказ на Медію. Тоді кіммерійська армія йшла через Кавказ берегом Чорного моря, через Колхіду, а скіфська армія… — берегом Каспійського моря… Далі Геродот пише, що скіфи з кіммерійцями напали на армію Медії під Нінівою — столицею Ассірії… Скіфсько–кіммерійською армією керував цар Мадіяс, син Прототиса, який і розбив медійську армію Кияксара та взяв Нініву. Ця перемога відбулася десь в 640 роках Старої ери, після чого скіфи панували в Малій Азії 28 років…» [55, с. 63].

Ось так праукраїнська мова з’явилася в Азії. Слід пам’ятати, що за свідченням сучасних українських археологів, у ті часи на теренах сучасної України уже існували цілковито «праслав’янські племена таких археологічних культур, як Чорноліська, Висоцька, Лужицька та інші…» [27, с. 155].

А то вже були прямі предки українців.

Дещо про гетів–готів. Цікаво зазначити, що першими назвали скіфських гетів германськими готами навіть не німецькі історики, а німецькі казкарі брати Грімм. І то не обидва брати, а старший — Якуб Грімм. Слід зауважити, що більшість німецьких істориків промовчала. Тому вигадка про німецьких готів Причорномор’я стала поширюватися. Особливо цей міф сподобався у Москві, де йому надали статус істини.

І пішло, як кажуть, поїхало…

Ще раз нагадуємо — німецькі готи (дойче) пройти на початку Нової ери із берегів Балтики до берега Чорного моря через землі Сарматії не могли.

Історія цього не зафіксувала. Не забуваймо, Скіфія (Сарматія) на ті часи мала 50–60 мільйонів населення, а самі гети — до 10 мільйонів. Витіснити чи знищити таку масу гетів в часи Давнього Риму непомітно було неможливо.

Тож цілком зрозуміло, навіщо російські історики досі розповідають усьому світу вигадку німецького казкаря Якуба Грімма про гетів–готів Причорномор’я.

Німецький історик К. Мілленгоф у праці «Дойче Алтертумскунде», 1892 року видання, Берлін, у розділі «Ді Гетен» застерігав німецьких істориків «не творити міфів». Він писав:

«Погляди про походження гетів ми повинні перевірити…, бо ніхто так, як Грімм не ототожнював гетів із готами за допомогою всяких наукових штучок — підмін (міт аллен Кюнстендер Гелегерзамкаіт цу ферфехтен гезухт). Грімма манила велика спокуса — пов’язати міцніше історію Германії з античним світом, але… це — обман» [55, с. 71–72].

Історик К. Мілленгоф досить чітко вказав, що «саме Грімм переназвав “гетів на готів”, чим зробив із них германців» [55, с. 71].

Отож, не всі німецькі історики сприймали та сприймають фальшивку Я. Грімма. Люто ненавидячи українську історичну дійсність, московські провладні історики досі «співають пісень» про прихід у II столітті н. е. на південь України «німецьких готів». І то — поголовно!

Шкода, але велика кількість сучасних українських істориків теж вірить великому німецькому казкарю Якубу Грімму (1785–1863).

Не будемо цитувати свідчення багатьох людей з І до XV століть нової ери, які однозначно заявляли, що в українському Причорномор’ї з далеких скіфських часів до часів великого Київського князівства проживали племена гетів. На мою думку,саме гетів візантійці пізніше стали називати тиверцями та уличами, які з давніх давен посідали південь України від Дніпра до Дунаю.

Гуни. У 1972 році відомий український письменник Іван Білик опублікував свій роман «Меч Арея», де вперше в українській літературі заявив, що цар гунів Аттіла був київським володарем ще в першій половині V століття. Звичайно, роман «Меч Арея» потрапив під жорстокий осуд комуно–більшовицької цензури, книжку було вилучено із обігу і спалено. Як автор не потрапив до Магадану чи Караганди, сказати важко. А сам він уже не скаже, бо відійшов у засвіти наприкінці 2012 року.

Отож, віддамо шану Великому українцю!

Хто ж такі гуни?

Ось що пише про них Українська Радянська Енциклопедія:

«Гуни — давні кочові племена. Велике об’єднання гунів наприкінці III ст. до н. е. склалось на території Північного Китаю…, з II ст. н. е. з’явились у степах Північного Причорномор’я… У 445 році правителем гунів став Аттіла. При ньому гунська держава з центром у Паннонії (Угорщина) зайняла величезну територію від Рейну до Волги» [138, т. З, с. 528].

Як Велика Радянська Енциклопедія, яку ми цитували раніше, так і Українська Радянська Енциклопедія повідомляють, що гуни врешті–решт відійшли у Приазов’я, де згодом розчинилися серед інших народів, а російською мовою: «исчезают как народ».

Неймовірне явище: народ, який потрясав Велику Римську імперію, зник, не залишивши по собі слідів.

Та найцікавіше навіть не це. Як ми пам’ятаємо, гуни у III столітті н. е. вийшли з Північного Китаю, і російські археологи та історики, які досліджували історію цього народу, серед них: В. В. Бартольд, М. П. Толь, В. В. Латишев, П. К. Козлов, О. М. Берштам, К. О. Іностранцев та багато інших, дійсно, зафіксували на зламі нової та старої ери повільний рух гунів на захід.

«Але, незважаючи ні на які старання вчених, західніше Казахстану жодних слідів цього могутнього й великого народу (гунів. — В. Б.) не знайдено» [82, с. 334].

Дуже потужно брехала російська історична наука, щоб позбавити українську націю спадку. Бо тюркські племена гунів, китайською мовою — «сюнну», що зовсім не нагадує російськомовне слово — «гуни», пішли в Середню та Малу Азію, де й навічно осіли. Але взявши на озброєння вигадку стародавніх істориків і хроністів, європейські і російські історики були не зацікавлені шукати істину. Європейці, які прозвали гунів варварами за те, що ті, по суті, знищили давню Римську цивілізацію на чолі з імператором та самим Папою, не могли змиритися з істиною, що то вчинив цивілізований європейський народ — київські руси, які не могли далі терпіти посягання Риму на їхні південні землі та запровадження на землях слов’ян–братів жорстокого рабства. Про російських імперських істориків, які українців і за окремий народ не сприймали, говорити нічого. Ці «великі братани» ще з часів Петра І сповідують знайомі імпер–шовіністичні догмати.