Україна–Русь. Книга перша

Отак в історичній науці з’явилися іраномовні кіммерійці, скіфи та сармати, німецькі готи і тюркські гуни. Лише нас, українців, не було на нашій, предківській землі.

Що ж говорять достовірні, абсолютно незалежні, давні джерела про гунів, київських слов’ян–русів тощо?

Ось думка Павла Йосефа Шафарика (1795–1861) — великого чеського просвітителя:

«Не тільки видатні візантійські автори словом “гуни"називали слов’ян; західні письменники, починаючи від Беди Венеробіліса, гунами називали теж слов’ян. Через те й зрозуміло, чому в германських народних переказах та інших давніх пам’ятках під назвою “гуни” маються на увазі слов’яни…» [82, с. 336].

А ось свідчення візантійського дипломата Пріска Панійського, який особисто побував у гунського (слов’янського) царя Аттіли (434–453):

«Говорячи про стосунки греків з гунами, візантійський дипломат Пріск Панійський розповідає про те, як напучував послів імператор Феодосій II перед поїздкою до Аттіли: “…Нам звеліли переказати гунському цареві, мовляв, хай не вимагає, щоб до нього виряджали послами сановників найвищого рангу, бо цього не бувало ні за його, Аттілиних, предків, ні за давніших правителів Скіфської держави”» [82, с. 336].

«На наші крики скіфи повибігали з хат… й гостинно запросили нас до себе… Володарка селища, одна з дружин Вліда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливі жінки. Це в скіфів є виявом шани» [82, с. 337].

Як бачимо, візантійський дипломат Пріск Палійський, перебуваючи у гунів та відвідавши їхню столицю, весь час говорив про скіфів. Між іншим, ці свідчення Пріска Панійського, були опубліковані 1861 року в Санкт–Петербурзі в «Ученых записках второго отд. Императорской Академии Наук».

І ще раз слова візантійського дипломата:

«(В столиці держави. — В. Б.) Аттілу зустрічав хор дівчат, співаючи йому славу, а жона першого сановника піднесла цареві хліб–сіль… Такий звичай вважається в скіфів знаком високої пошани» [82, с. 337].

Тому й писав один із кращих істориків свого часу, імператор Візантії Констянтин Багрянородний у праці «Про управління імперією»:

«Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами» [82, с. 339].

А на тисяча п’ятсот років раніше великий Геродот теж засвідчив:

«…Греки всіх їх називають загальною назвою “скіфи”, а країну — Скіфія… самі ж себе вони називають сколотами» [55, с. 68].

Ми уже пояснювали, що «сколоти, склави — це грецькі назви слов’ян».

Тому всі ці імена українського народу дійсні і належать тільки йому. Український етнос мав два корені: північний і південний — землеробський і скотарський.

Скотарі–мандрівники дали українцям санскрит і зв’язали наш народ із Азією і Африкою, запозичивши своїм сусідам давню мову та культуру. Землероби–трипільці принесли українцям зв’язок із Центральною та Північно–Західною Європою і сучасну мову.

Але у всі часи то був єдиний, свободолюбивий народ — українці!

* * *

Коли книга була у друці, професор В’ячеслав Брюховецький упорядкував і видав тритомну працю робіт Віктора Платоновича Петрова (1894–1969) — «видатного українського вченого».

Ось про що писав професор В. П. Петров ще в середині минулого століття:

«Правдивим творцем періодизації археологічних культур Середнього Подніпров’я був В. В. Хвойка. Спираючись на матеріали розкопок, Хвойка при типологічному визначенні окремих культур ішов від пам’ятника до культури. Це забезпечило конкретність визначень, чіткість поділу культур за історичними періодами в їх послідовній зміні — зарубинецька культура (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), черняхівська (II–V ст. н. е.), післячерняхівська (V–VIII ст. н. е.), Київська Русь. До Хвойки в археологічній науці панував міграціонізм — погляд, згідно з яким археологічні культури привносилися ззовні і зміна культур відбувається внаслідок запозичень або переселень. Міграціонізму Хвойка протиставив автохтонізм, теорії переселень і запозичень — ідею розвитку, позбавленого перерв. Слов’яни не чужинці і не пришельці. Археологічні культури Середнього Подніпров’я до неоліту включно (VІ–ІV тисячоліття до н. е. — В. Б.) не були привнесені ззовні, всі вони залишені слов’янами» [137, т. З, с. 1290].

Отож, забудемо чужі вигадки про прийшлих на наші землі українців. Ми на цих землях господарюємо уже більше 8 тисяч років.

Частина друга Галицько–Волинська доба Русі

I. Іоанн де Плано Карпіні та Вільгельм де Рубрук

Переважній більшості мого покоління українців важко відмовитися від російської історичної облуди. Та відверта брехня довгих триста років вбивалась у наші голови. За колоніальні роки гніту Російська імперія наповнила наше життя, наші душі, наш побут і наше довкілля московською отрутою зросійщення, бандитизму й розпусти. Чимало людей за ці роки зреклися материнської мови, українського буття, зрештою — пам’яті про своїх предків. Вони не відають, де могили їхніх батьків, не шанують їх.

Запитайте в такої, душевно скаліченої людини, чи знає вона щось про свого діда–прадіда? І ви відчуєте цілковите провалля не тільки пам’яті, а й совісті. Тож автор ставить своїм завданням повернути правду про наше минуле. Навернути людей до тієї правди, а головне — проторити в дрімучих хащах московських історичних міфів ту стежку, по якій ми рухатимемось далі. Я нічого не вигадуватиму, тільки нагадаю всім нам ті незаперечні факти, які свідомо замовчувались або приховувались. І тоді висновки зробимо разом.

У своїй двотомній праці «Москва Ординська» автор намагався відтворити правду про Московію часів 800–1600 років.

У книзі–дослідженні «Україна–Русь» ми пройдемо ті самі роки українським шляхом.

Після перемоги над Швецією у Північній війні та придушення спротиву України–Русі на чолі з Іваном Мазепою московські владоможці відверто знахабніли. У 1721 році московський цар Петро І проголосив себе імператором, а назву своєї держави Московії змінив на «Російська імперія». Він цілком відкрито заявив: «Отныне народ московский будет зваться народом русским!»

Необхідно визнати: Європа до цього бажання московського Петра не дослухалася. Вона продовжувала величати Петра — царем московським, а його підданих — московитами. Минув не один десяток років, поки переважна більшість європейських країн, отримавши московського хабара, погодились визнати Московію — «Российской империей». Так Франція зробила це лише у 1757 році, Іспанія — у 1759, а Польща — у 1764 році.

Чого цим перейменуванням домагались Московія та її царі? Вони хотіли, щоб новоутворена імперія перетворилася в очах Європи на спадкоємницю Великого Київського князівства, яке існувало у ІХ–ХІІІ століттях. Від Києва йшов спадок до Візантійської імперії, а там вбачалась анексія Середземномор’я. До речі, Петро І привласнив собі навіть герб Візантії — чорний двоголовий орел, аби хоч будь–як скидатися на «третій Рим».

Не будемо продовжувати розповідь про «великі московські старання», ми про них говорили в книжках «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська». Отож, пропоную розпочати дослідження достовірного історичного матеріалу. І розпочнемо зі спогадів посла короля Франції Людовіка IX, знаменитого Вільгельма де Рубрука, до старшого сина хана Батия, Сартака.

Про які незаперечні факти розповів нам посол короля Франції Вільгельм де Рубрук у своїй праці «Подорож до Східних країн в милосердне літо 1253»?