Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

З Олафом я більше не зустрічався. Чи зустрінусь коли-небудь?

1912 р.

Микола Хвильовий (Микола Фітільов) 13 грудня 1893 — 13 травня 1933

— Маріє! Не будь наївна. Я даю тобі запах слова.

І в цих словах з «Арабесок» відгадка його таємниці, таємниці його життя і його творів, арабесок його долі, його життєвого чину, магії його письма, що хвилювала його сучасників і хвилює нас, його однодумців, супротивників і навіть ворогів Фітільова-Хвильового. Поет, прозаїк, публіцист, організатор літературного процесу. Мрійник і скептик, оптимістичний меланхолік з комплексом вини за загиблі 6 000 000, акромант, лідер українського Відродження, космополіт і націоналіст, співець народних мас і елітної культури. Безнадійно застарілий зі своїм українським месіанізмом Азійського Ренесансу і такий актуальний в культурному й політичному часопросторі сучасної України, яка все ще плутається між «сірими чортиками» світового мільярдера та світового чиновника, між хутуризмом і Європою.

Нині до його таємниці ми лише підходимо, перебираючи ключі до його шифрів, кодів, хоч вони й покладені ним на столі, на поверхні-текстах його публіцистики й художніх творів, невіддільних від неї.

Таємницею залишається досі його біографія, що майже вся складається з білих, а то й чорних плям, насамперед його дійсна ідеологія. Символічна автобіографія його «я», що уся складається з арабесок-ребусів, доносить до нас лише тривожні запахи його доби. Таємниця текстів, самошифрування мислі, яке й було дешифруванням світу-тексту закладені в самій природі символізму, барокової орнаменталістики активного романтизму. Таємничість ця була помножена на вимоги підцензурної літератури доби, доби, яка сама увійшла в історичне життя під численними масками й вимагала масок від своїх підданих. Вимагала езопівського символізму. За таємницею письменників українського Відродження 20-х років стоїть похмура, смердюча, злочинна Жовтнева тайна й наївно-радісна, утопічна тайна нашої «запашної червінькової революції». Бо ж і вони ще досі не розгадані.

Хвилював і хвилює Хвильовий саме цією таємницею «мане, факел, фарес…» його «Силуетів», бо це не лише його таємниця, не лише таємниця революції, це таємниця буття й всевсепізнання кожного з нас, я-в-ми.

Хвилюючи нас, ця тайна вимагає від читача смаку духорозрізнення, смаку Сковороди й антропософії. Вимагає духовної співучасті нашої в творчому пориві письменника:

«На подальшім розділі мій читач зупиниться й продумає те, що він прочитав. Ах, як радісно блукати невідомими чебрецевими шляхами.

VIII

Для живої мислі читачевої». («Редактор Карк»)

Редактор Карк

І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюев:

Росіє, Росіє, Росіє моя.

…Стоїть сторозтерзаний Київ

І двістарозіп’ятий я.

П. Тичина

Связан я узловыми дорогами,

На которых повесилась Русь,

На которых тракторы с острогами

Хоронили народную грусть.

В. Александровский

І

На стола поклав браунінга і на нього дивився тривожно — редактор Карк. Згадав: холодний ранок — 1905 року чи 1906-го, тоді гімназистом був; це було вчора: учитель, а потім учень, а потім їх ховали в той ранок, у холодний, і дні йшли сірі, сірі — мабуть, того холодний. Гімназіальна церква й піп із жіночим обличчям. Повітове місто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горі.

Кожний браунінг має свою історію криваву і темну — у нас, на Україні, сьогодні: 3 березня року нашого п’ятого… взагалі— 1922-го. Як довго, як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент відступу в невідомість — і вогкий день, і на деревах жовті сльози, а біля дерев танок умирання — листя, а біля вокзалу метушаться сім’ї комуністів, а їх не беруть.

Дехто не встиг сісти, і їх ловили по селах… Мого товариша жінку зловили, а потім зґвалтували, і вона стала дурненька.

Кожний браунінг має свою історію: темну, як духовне нутро окремої особи…

Історія браунінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згорають — згорають… Постріл… Темна історія. У буржуа відбирали браунінги, і вони плакали, а потім у нас одбирали, і ми не плакали — не іронія! — а може, хто й плакав… Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже? Почуття колективізму нема — це не з «азбуки комунізму», провірте!

Проте це не щоденник — це справжня сучасна новела.

Редактор Карк підвівся, ще раз тривожно подивився на браунінга і вийшов.

II

Із тихої вулиці пішов на клекіт.

Жевріло блакиттю.

На північ ішли води — дощ. На заході сонце в зелених усмішках: за міськими левадами вже зеленіло — теж ішло, і мріялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому — там океан, там велично й синьо.

Так: телеграфні дроти узгір’ям і проходили на бруд, на квартали міста, там вони вище над будинки.

Так: після теплої зливи дротом котились краплі, зупинялись, звисали, а котрі налітали — вливались і падали на брук. Жевріло блакиттю.

Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне — забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари — чудово, воно ховає сьогодні в своїх завулках криваві легенди на сотні віків.

Зійшов на тротуар. Пробігли трамваї з задумливим світлом: на фоні вечорового повітря електричні лампочки тьмяно-рожеві. Не хотілось знати, що трамваї біжать на край міста, що трамваї повертаються, що нема далі трамваїв, що далі важкі дороги й кістки замучених коней. А проте чудові легенди революції теж виростають тут.

Наприклад: на цій вулиці, на цім місці — тут тепер міщани проходять, провозять свині з околиці — гурток матросів умирав у нерівній боротьбі з ворогами, умирали на автомобілі, коли барикади посувались на північ — інсургенти [91] йшли на північ, а в проваллі раптово зацвіла Венера.

Редактор Карк дивився на вікна: там Чепіга й теж зацвіла. Йшла синя ніч і налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повітря — коридори довгі, темні — установ. А в міщанських домах тукали, мабуть, годинники. Тукали, одмірювали простори по культурних, некультурних віках, згадували революції, не знали революцій — народні бунти, селянські повстання, Хмельниччина, Павлюк, Трясило…

91

Повстанці (лат.).

І дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кінчається життя, а степи України теж голубі — асоціація з небом. Думав:

«Чого так вабить туди — там же смерть? Може, тому, що голуба?»

Потім повернув додому. Біля цього магазину — тут тепер державний шоколад продають — одного зимового ранку він зустрів нову владу. Згадав, як шумувала Україна — хохол упертий чоловік, а може, тут десь проходив Сковорода Григорій Савич, великий український філософ, а тепер, кажуть, могила бур'яном поросла й бджоли не гудуть біля дупла, тільки пчілка іноді пролетить, і шумують революції, повстання на Україні знову.

Григорій Савич Сковорода — так російська інтелігенція любить: Григорій Савич, Ніколай Романович, Владимир Ільїч, Тарас Григорович. І єсть у цьому якась північна солодкість, упертість, і калузькі нетрі, і Іван Калита, і московська сила — велика, велетенська, фатальна, від варязьких гостей іде. І нема тут вишневих садків — на вишнях у червні проростають зорі, — і нема тут лунких дівочих пісень — далеких, край села, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а навкруги їх зелено, а за ними з цукроварні ледве-ледве манячить у літні ясні ночі дим.