Украинская революция (1917-1921)
Шрифт:
Ще досі пам'ятаю села в районі фронту з населенням, що ховається по льохах і виходить із них крадькома, перебігаючи знайомі вулиці, на яких чатує на них незнайома, незрозуміла небезпека несподіваної смерти.
Не поспів добре приладнати прапор, як від західної сторони лісу засвистів паротяг, а за хвильку на стацію влетів такий "бронепотяг", яких звикли ми бачити чимало в ті часи, себто відкрита плятформа з гарматою та вуглярка з кулеметами.
На паротязі повівав жовто-блакитний прапорець. Ціла обсада цього бронепотягу числила коло 25 чоловік. Командир його зіскочив від гармати й запитав мене, хто я, та що уявляє собою моя частина, бо казав він: ще за мною йде аж два німецьких полки в потягах, а я зі своїм відділом уявляю українську армію і воно якось неясно...
Довідавшись про те, що українськими збройними силами намагаюся вскочити до Києва ранійше німців, командир бронепотягу сказав мені, що він
Справді бронепотяг проїхав, небаром здалеку почали долітати вигуки гармати та кулеметні черги.
Але німці не задержались і незабаром на ст. Боярка приїхав потяг в 30 ваґонів вщерть повних вояків, це було лишень два німецьких куріні. Командуючий ними якийсь присадкуватий полковник довідався, що ми українська кіннота і рішуче сказав, що не поїде далі, заки йому не з'ясується докладно ситуації, бо те, що він досі бачить: "не війна, а якась їзда залізницею на випередки" та що цей "безглуздий український бронепотяг здається хоче сам захопити Київ, де повно росіян та чехів". Такий обережний настрій регулярного німецького вояка був нам якнайбільше бажаний, а тому я, передавши німцям варту на стації, пігнав якнайшвидче до Києва зі своїми Гайдамаками.
Зліва повз залізниці все пострілював бронепотяг, аж раптом почали йому відповідати якісь дві гармати з напрямку Поста Волинського; я прискорив маршу і вже в сумерках проскочив "Кадетською рощею" [43] до "Кадетського Корпусу" [44] .
Стрілянина з боку залізниці змовкла, паротяги пухкали десь близько, тому, щоби не гаяти часу, пішли ми, виставивши лишень малу стежу уперед, тою великою дамбою, що сполучує "Кадетський Корпус" з містом. У будинку "Корпусу" жила моя тітка, що була за вихователем цього корпусу, та двоєрідна сестра з чоловіком, але відвідати їх не було часу, бо там у Києві раз-у-раз бухали постріли.
43
(3) Кадетська Роща – знаходилась в районі тодішнього Кадетського Корпусу, Повітрянофлотський просп., 6, де зараз знаходиться Міністерство Оборони (прим. упорядника сайту).
44
(4) Кадетський Корпус – знаходився на Повітрянофлотському просп. 6, де зараз знаходиться Міністерство Оборони (прим. упорядника сайту).
На "Бибіковському бульварі" [45] , що був продовженням Житомирського брукованого шляху коло перехрестя з "Кадетською дамбою" [46] – на шосе стояла густа лава Республиканців й Дорошенківців, які щойно підійшли до Києва.
Було зовсім темно. Полк. Болбочан, якого я бачив тут, сказав, що вони ніччю в місто не підуть, а ночуватимуть у "Бендерських Касарнях", що Слобожанці, Січові Стрільці та Богданівці ночуватимуть у "Луцьких касарнях" [47] і що партизани Полозова застрягли цілком у Святошині.
45
(5) Бибіковський бульвар – зараз бульвар Тараса Шевченка (прим. упорядника сайту).
46
(6) Ймовірно, мається на увазі перехрестя з тодішнім Кадетським шосе (тепер Повітрянофлотський просп.) – Бібіківський бульвар у той час доходив саме туди (прим. упорядника сайту).
47
(7) казарми Луцького піхотного полку – знаходились на вул. Дегтярівській, 9 (прим. упорядника сайту).
По коротенькій нараді зі своїми старшинами вирішили ми усталити таки стичність з ворогом і тим виконати обов'язок порядної кінноти в час переслідування.
Передавши про це донесення генералу Пресовському через Республиканців, пішли ми дальше в темний непривітний Київ. Шлях вибирали ми не Бибіковським бульваром, де більше було можливостей несподівано налетіти на всіх, а бічними вулицями по Маріїно-Благовіщенській [48] і далі на "Госпитальний підйом" чи "Новий підйом" у Діловій вулиці [49] .
48
(8)
вул. Маріїно-Благовіщенська – тепер вул. Саксаганського (прим. упорядника сайту).49
(9) вул. Ділова – зараз вул. Димитрова (прим. упорядника сайту).
Посувалися ми поволі і на "Безаківській" [50] війшли в дотик з німецькими пішими стежами, що посувалися з боку Києва I й від них довідалися, що Київ I вже німцями занятий та що вони ведуть розвідку до Києва II та залізничого мосту, але розвідка не ризикує посуватися по темних, забитих возами стаційних торах і незнайомому місті.
Виславши з походу старшину на ст. Київ I для зв'язку, пішли ми далі; на "Великій Володимирській" проти парку та Університету лежало два трупи з розбитими стрілами в упор головами, один з них у старшинській шинелі.
50
(10) вул. Безаківська – зараз вул. Комінтерну (прим. упорядника сайту).
Спереду, де йшли наші стежі, маленькі звичайно, по два-три верхових, почулася жвава стрілянина та причвалавший гайдамака доніс, що їх обстріляно на "Бесарабській площі". Ухилилися вправо та бічними вулицями дійшли до рогу Ділової та Васильківської [51] , де стояли касарні колись Уральських козаків, а потім полку Вільної України.
Наші стежі, що почали підніматися до старих фортів на Печерську, були з них обстріляні досить густим крісовим вогнем. Очевидячки Печерськ занято.
51
(11) вул. Велика Васильківська – зараз вул. Червоноармійська (прим. упорядника сайту).
Було вже близько 10 години (22) вечера. Коні вже були вичерпані, гайдамаки стомлені, тому я вирішив спинитись до розсвітку в касарнях на Діловій та підтягнути до себе якусь пішу німецьку частину, щоби тим способом запобігти можливій несподіванці.
Касарні стояли пусткою. В останніх боях за Київ росіяни, вибиваючи з них полк Вільної України, стріляли по будинках з гармат, а тому в жилих будинках не було ані одної шиби, а натомість чимало дір від гарматних стрілен. На щастя, деякі зі стаєн уціліли. Отже, поставивши усіх чисто коней до гарних стаєн і знайшовши чимало сіна та вівса по складах, колись чудово заосмотрених, треба би пошукати чогось попоїсти людям, але тут вже стало гірше, бо їжі ніякої не було.
Влаштувавши варту коло касарні та змінивши стежі в стороні Печерська спішеними гайдамаками, почали ми заходитись коло здобуття їжі, а для того пішли два наші відділи по Васильківській вулиці, щоби побудити крамниці та купити що треба. Поки влаштовували це все, приїхав наш старшина від німців і переказав, що їх команда ні завіщо не хоче посилати відділів у місто, бо уважає це небезпечним.
Ледви скінчив старшина свою доповідь, як з боку Васильківської тріснув стріл – один, другий, третій, та зірвалася стрілянина. Скочив я зі своїм невеличким резервом на Васильківську, де один із наших відділів гнав уже когось в напрямі Києва II.
Інший наш відділ, що ішов у напрямі Хрещатика, підійшов до нас і доповів, що з того боку суне вулицею якась озброєна юрба, яка кричала до наших по-російськи, щоб не стріляли, та має білі опаски на рукавах.
Узявши з собою двох гайдамаків, з одним пішов я сам назустріч підходячій юрбі. Звідтам теж вийшло двох людей, від яких я довідався, що перед нами "Грузинсько-Вірменська" охорона міста Києва, яку дозволили сформувати росіяни на той час, поки у Києві не буде жадної влади. Цікаво, що іншим громадянам м. Києва відмовлено мати таку самоохорону: росіянам тому, що з неї мали би вийти "контрреволюційні групи", а українцям тому, що вони у воєнному стані з росіянами, та лишень вірмени та грузини були визнані невтральними – польська ж група не явилася до російського червоного командування.
Не знаю, наскільки правдиві такі пояснювання дозволу, щоб озброєну охорону несли тільки вірмено-грузини, бо я чув про них від тих, які були лишень на підрядних командних посадах окремих відділів охорони, але вони дійсно про це згадували.
Ну, звичайно, що у вірменсько-грузинському відділі було 60% домородців – росіян, поляків, українців і то переважно зі студентства.
Виявилося, що цей відділ, що його гнали наші до Києва II., є теж з тієї охорони. Тому післав я і своїх "Вірмено-Грузинів", які були в нас, щоби спинити наступ і непорозуміння, що за хвилину вдалося, на щастя, без втрат з обидвох боків. Ми мали одного легко раненого – вірмено-грузини двох.