Вежа блазнів

— Але я…

— Рейнмаре, — холодно урвав його маг. — Май совість. Я сказав і показав тобі досить, щоби мене можна було підозрювати у співучасті. Не вимагай більшого. Ну, нам час вертатися. Візьмемо unguentum [436] з камфорою, щоби намазати болячки наших побитих розбійників. Візьмемо також екстракт papaver somniferum [437] … Він вгамовує біль і присипляє… Сон же лікує і дає спокій, а крім того, як кажуть, qui dormit non peccat — хто спить, той не грішить. І не заважає… Допоможи мені, Рейнмаре.

436

Мазь (лат.).

437

Papaver somniferum — снотворний мак.

Рейневан підвівся. При цьому він необережно зачепив стосик книг, та швидко підхопив їх, врятувавши від падіння. Поправив книгу, яка лежала нагорі. Довжелезний напис на палітурці ідентифікував її як «Bernardi Silvestri libri duo; quibus tituli Megacosmos et Microcosmos…» [438] — читати далі Рейневанові не хотілося, його увагу привернула друга інкунабула, яка лежала знизу, слова, з яких складалася назва. Він раптом усвідомив, що вже бачив ці слова. Точніше, їх фрагменти.

438

Дві книги Бернарда Сильвестра, назви яких: «Мегакосмос» і «Мікрокосмос» (лат.).

Він досить різко відсунув убік Бернарда Сильвестра. І зітхнув.

DOCTOR EVANGELICUS

SUPER OMNES EVANGELISTAS

JOANNES WICLEPH ANGLICUS

DE BLASPHEMIA DE APOSTASIA

DE SYMONIA

DE POTESTATE PAPAE

DE COMPOSITIONE HOMINIS

«Anglicus», а не «basilicus», — подумав він. — «Symonia», а не «sanctimonia». «Papae», а не «papillae». Обгорілий аркуш із Повойовиць. Рукопис, що його Петерлін наказав спалити. Це був Джон Вікліф [439] ».

439

Джон Вікліф (Wycliffe, Wiclif, бл. 1330–1384) — англійський релігійний мислитель, попередник Реформації, вимагав секуляризації церковних земель, відкидав необхідність папства, а також низки обрядів і таїнств.

— Вікліф! — він мимоволі повторив думку вголос. — Вікліф, який збреше і правду скаже. Спалений, з могили викинутий…

— Що? — Гуон фон Сагар повернувся, тримаючи в руках два слоїчки. — Кого викинули з могили?

— Не викинули, — Рейневан думками все ще був далеко. — Ще викинуть. Так сказано в пророцтві. Джон Вікліф, doctor evangelicus. Брехун, тому що єретик, але в голіардській пісні він той, хто правду скаже. Похований у Люттерворті, в Англії. Його останки будуть викопані й спалені, попіл викинуть у ріку Ейвон, і він попливе в море. Це станеться через три роки.

— Цікаво, — серйозно сказав Гуон. — А інші пророцтва? Доля Європи? Світу? Християнства?

— На жаль. Тільки Вікліф.

— Трохи кепсько. Але краще щось, ніж нічого. Кажеш, викинуть Вікліфа з могили? Через три роки? Подивимося, чи вдасться якось використати ці відомості… А ти, якщо вже ми про це заговорили, чому так Вікліфом… Ах… Перепрошую… Мені не треба було… У теперішні часи таких запитань не ставлять. Вікліф, Вальдхаузен, Гус, Ієронім, Йоахим… Небезпечні книги, небезпечні погляди, уже багато хто через це життя втратив…

«Багато хто, — подумав Рейневан. — Справді, багато хто. Ех, Петерліне, Петерліне…»

— Бери посуд. І ходімо.

* * *

Товариство за столом тим часом уже незле набралося, тверезими виглядали тільки Буко фон Кроссіг і Шарлей. Обжирання тривало, бо з кухні принесли другу страву — ковбасу з дикого кабана в пиві, сервелат, вестфальську кров'янку і багато хліба.

Гуон фон Сагар змазав синці і забиті місця, Рейневан змінив пов'язку Вольданові з Осин. Звільнена від бинта спухла фізіономія Вольдана викликала загальні бурхливі веселощі. Самого Вольдана більше, ніж рана, хвилював шолом з хундсгугелем, який забули в лісі та який нібито коштував цілі чотири гривні. На зауваження, що шолом був зіпсований, він відповідав, що його можна було б відрихтувати.

Вольдан був також єдиним, хто випив маковий еліксир. Буко, скуштувавши, вилив відвар на покриту соломою підлогу і вилаяв Гуона за «гірке гівно», решта наслідували його приклад. План приспати раубрітерів провалився.

Угорського вина і подвійного меду не пошкодувала собі й Формоза фон Кроссіг, це було видно як із її почервонілих щік, так і з уже дещо недоладної мови. Коли Рейневан і Гуон повернулися, Формоза перестала слати закличні погляди в бік Вейраха і Шарлея, а зайнялася Ніколеттою, яка, трохи поївши, сиділа з опущеною головою.

— Щось вона зовсім, — постановила, оцінюючи дівчину поглядом, — не як Біберштайнівна. Якась несхожа. Талія тоненька, дупа мала, а відколи Біберштайни з Погожелями поріднилися, доньки в них переважно більш дупасті. Від Погожелів вони успадкували також і кирпаті носи, а в цієї ніс прямий. Щоправда, вона висока, якими бувають Сендковичівни, а Сендковичі теж із Біберштайнами споріднені. Проте Сендковичівни мають чорні очі, а в цієї — світло-сині…

Ніколетта опустила голову, губи в неї тремтіли. Рейневан же стискав кулаки та зціплював зуби.

— До дідька! — Буко жбурнув на стіл обгризене ребро. — Що вона, кобила, щоб її так розглядати?

— Тихо будь! Розглядаю, бо розглядаю. А якщо знаходжу, чому дивуватися, то дивуюся. От хоча б і тому, що вона вже не юнка, літ їй уже під вісімнадцять. То чому ж, цікаво, вона ще не видана? Може, має який ґандж?

— А мені що до її ґанджів? Женитися на ній маю, чи що?

— Думка непогана, — Гуон фон Сагар підвів очі з-над кубка. — Оженися з нею, Буко. Raptus puellae [440] — набагато менший злочин, ніж викрадення заради викупу. Може, тобі пан на Штольці вибачить це і подарує, якщо ти йому разом із законною дружиною до ніг упадеш? Йому не пасуватиме зятя колесувати.

440

Викрадення дівчини (мається на увазі — як нареченої, лат.).

— Синку, — по-відьомськи усміхнулася Формоза, — що ти на це?

Буко глянув спочатку на неї, потім на чарівника, але очі мав холодні й злі. Він довго мовчав, бавлячись чашею. Характерна форма посудини зраджувала її походження, не викликали сумнівів і вигравірувані краєм, під обідком, сцени з життя святого Войцеха. Це була чаша для меси, загарбана, очевидно, під час знаменитого нападу на скарбничого глоговської колегіати, якраз на Зелені свята.

— Я на це, — врешті-решт процідив раубрітер, — охоче відповів би: взаємно, пане фон Сагар, самі на ній женіться. Але ж ви не можете, бо ви священик. Хіба що вас від целібату звільнив дідько, якому ви служите.

— Я можу на ній оженитися, — раптом заявив зарум'янілий від вина Пашко Римбаба. — Я її собі вподобав.

Тассіло і Віттрам пирснули, Вольдан зареготав. Ноткер Вейрах дивився серйозно. Так здавалося.

— Атож, — глузливо сказав він. — Женися, Пашко. Добра річ — з Біберштайнами породичатися.

— Овва! — зригнув Паніко. — А я що, гірший? Худопахолок? Скартабел? [441] Римбаба sum! [442] Пакославів син, Пакославів унук. Коли ми у Великопольщі й у Шльонську панами були, Біберштайни в Лужиці ще достоту межи бобрів на болоті сиділи, кору з дерев обгризали і по-людськи ні бе ні ме не казали. [443] Тьху, женюся на ній, і край, раз козі смерть. Тра тільки послати кого на коні до мого родителя. Не можна без вітцівського благословення.

441

До 1669 року в Польщі скартабелами (від лат. scartabellatus) називали дрібних лицарів і дрібнопомісних шляхтичів.

442

Я є (лат.).

443

«Бібер» німецькою — бобер.