Вежа блазнів

Чех, який плакав, опустив голову на груди і вмер. У тиші.

— Дивно, — сказав нарешті Якубовський. — Дивіться на цих трьох. Навіть не дуже потовчені. Ну ви й щасливчики! Або якийсь демон вас оберігає.

Він їх не впізнав. Зрештою, в цьому не було нічого дивного.

* * *

Хоч Рейневан і сам ледве тримався на ногах, він відразу взявся перев'язувати поранених. У цей час гуситська піхота дорізала і обчищала від збруї іоаннітів і списників Хаугвіца. Убитих витрушували з блях, почалися сварки, кращу зброю і дорожчі панцирі виривали з рук, доходило і до кулаків.

Один із лицарів, що лежали під возом, який здавався мертвим, як і інші, зненацька поворухнувся, забряжчав обладунком, застогнав із глибини шолома. Рейневан підійшов, став на коліна, підняв хундсгугель. Вони довго дивилися один одному в очі.

— Давай… — прохрипів лицар. — Добий мене, єретику. Ти убив мого брата, убий і мене. І хай тебе пекло поглине…

— Вольфгер Стерча.

— Щоб ти здох, Рейневане Беляу.

Наблизилися два гусити із закривавленими ножами. Самсон встав і загородив їм дорогу, а в його очах було щось таке, що гусити швидко відійшли.

— Добий мене, — повторив Вольфгер Стерча. — Чортове поріддя. Чого ти чекаєш?

— Я не вбивав Нікласа, — сказав Рейневан. — Ти чудово це знаєш. Я все ще не впевнений в тому, яку роль ви зіграли в убивстві Петерліна. Але знай, Стерча, що я сюди повернуся. І розрахуюся з винними. Знай це сам і передай іншим. Рейнмар з Беляви повернеться у Шльонськ. І зажадає розрахунку. За все.

Обличчя Вольфгера зм'якло, розслабилося, Стерча грав зуха, але тільки тепер зрозумів, що має шанс вижити. Попри це він не сказав ні слова, відвернув голову.

Поверталася з погоні та розвідки кіннота Бразди. Піхотинці, яких підганяли командири, покинули оббирати полеглих, сформували маршовий стрій. Підійшов Шарлей із трьома кіньми.

— Вирушаємо, — кинув він коротко. — Самсоне, зможеш їхати?

— Зможу.

* * *

Вирушили вони тільки через годину. Залишивши за спиною кам'яний покутний хрест, одну з численних у Шльонську пам'яток злочину і запізнілого каяття. Тепер, крім хреста, роздоріжжя позначав ще й курган, під яким поховали Олдржиха Галаду і двадцятьох чотирьох гуситів — Сиріток із Градця-Кралове. На кургані Самсон застромив щит. Із променистою облаткою і чашею.

І написом: BUH P'AN NAS.

* * *

Армія Амброжа йшла на захід, до Броумова, залишаючи за собою широку чорну смугу зораного колесами й вимішаного чобітьми болота. Рейневан обернувся в сідлі, подивився.

— Я сюди повернуся, — сказав він.

— Якраз цього я і боявся, — зітхнув Шарлей. — Якраз цього я і боявся, Рейнмаре. Що ти власне це скажеш. Самсоне?

— Що?

— Ти щось бурмочеш собі під ніс, до того ж по-італійськи, тож, гадаю, це знову Данте Аліг'єрі?

— Правильно гадаєш.

— І, певно, уривок, що пасує до нашої ситуації? До того, куди ми оце прямуємо?

— Авжеж.

— Гм-м-м… Fuor de la queta… Отже, ми йдемо, ти вважаєш… Я не буду занадто настирливий, якщо попрошу перекласти?

— Не будеш.

Йдемо туди, де жаль повітря крає; і ось ми там, де вже немає світла [573] .

* * *

На західному схилі Голінця, у тому місці, звідки як на долоні видно було долину й армію на марші, на гілку ялини сів великий стінолаз, обтрусивши сніг із глиці. Стінолаз повернув голову, його нерухоме око, здавалося, виглядало когось у колоні.

573

[Примітка автора] «…туди, де жаль…» — Данте, «Божественна комедія», пісня четверта, переклад як вище. В оригіналі: Fuor de la queta, ne I'aura che trema. E vegno in parte ove non e che luca. (Данте Аліґ'єрі, «Божественна комедія», ч. 4. Переклад М. Стріхи.)

Стінолаз, видно, нарешті побачив те, що хотів побачити, бо розтулив дзьоб і заскрекотів, і в цьому скрекоті був виклик. І страшна погроза.

* * *

Гори потопали в каламутному sfumato [574] похмурого зимового дня.

Знову пішов сніг. Засипав сліди.

КІНЕЦЬ ПЕРШОГО ТОМУ

574

Розмитість контурів, імла.