Янголи і демони

Храм Просвітлення.

Ленґдон знав, що він уже близько.

Сходи почали звужуватись, і Ленґдонові здалося, що стіни стискаються навколо нього. У темряві шепотіли тіні минулого, але він не зупинявся. Побачивши попереду горизонтальний про мінь світла, він зрозумів, що за кілька сходинок наткнеться на двері, з-під яких пробивається світло смолоскипа. Він рушив далі, намагаючись ступати тихо.

Ленґдон не знав, у якій частині замку він зараз перебуває, але відчував, що перебуває достатньо високо і, мабуть, уже недалеко від найвищої вежі. Він уявив величезного янгола на даху і поду мав, що тепер той, мабуть, просто в нього над головою.

Охороняй мене, янголе,подумав він, міцно стиснувши в руці залізний прут. Тоді тихо взявся за клямку.

Вітторія лежала на канапі. Руки боліли. Коли вона отямшкп і. і зрозуміла, що руки зв’язані за спиною, то подумала, що, можг їй вдасться розслабитись і якось вивільнитись. Але часу не:іа лишилося. Звір повернувся. Тепер він стояв над нею з оголеним могутнім торсом, на якому виднілися шрами від минулих би і н Очі, яких він не зводив з її тіла, нагадували дві чорні щілини Вітторія відчула, що він у цю мить малює в уяві свої майбу і ш подвиги з нею. Повільно, наче дражнячи її, убивця розстебнув свій просякнутий водою пасок і скинув на підлогу.

Вітторію пронизали жах і огида. Вона заплющила очі. Коли розплющила їх знову, вбивця витягнув розкладний ніж і різко випустив лезо просто в неї перед обличчям.

У блискучій сталі Вітторія, як у дзеркалі, побачила своє перестрашене обличчя.

Убивця повернув ніж і провів тупим боком леза по її животі. Від дотику холодного металу вона здригнулась. Презирливо посміхаючись, убивця запхав лезо під пасок її шортів. Вона затамувала подих. Він водив лезом туди-сюди, повільно, небезпечно… щораз нижче. Тоді нахилився до неї і, обпалюючи гарячим подихом, зашепотів на вухо:

— Це лезо вирізало око твого батька.

У цю мить Вітторія відчула, що здатна вбити.

Убивця знову повернув лезо і почав розрізати її шорти знизу догори. Раптом він зупинився й озирнувся. У кімнаті хтось був.

— Відійди від неї! — почувся від дверей сердитий голос.

Вітторія не бачила того, хто це сказав, але голос упізнала відразу. Роберт! Він живий!

У вбивці був такий вигляд, наче він побачив привида.

— Містере Ленґдон, ви, певно, маєте янгола-охоронця.

108

іа ту частку секунди, яку Ленґдон мав, щоб оглянути приміщення, він зрозумів, що перебуває в священному місці. Оздоблення цієї продовгастої кімнати хоч і зблякло від віку, проте рясніло знайомими символами. П’ятикутні плити на підлозі. Фрески з планетами. Голубки. Піраміди.

Храм Просвітлення.Простий і чистий. Кінцевий пункт маршруту.

Просто перед ним навпроти дверей, що вели на балкон, стояв убивця. Поруч лежала Вітторія, зв’язана, однак жива й сповнена рішучості. Побачивши її, Ленґдон відчув величезне полегшення. На мить їхні погляди зустрілися, і в її очах він прочитав безліч емоцій — вдячність, відчай, жаль.

— Отже, ми зустрілися ще раз, — сказав убивця. Він подивився на залізну палицю в Ленґдона в руці і голосно розсміявся. — І цього разу ти прийшов до мене з оцим?

— Розв’яжи її.

Убивця підніс ніж Вітторії до горла.

— Я її вб’ю.

Ленґдон анітрохи не сумнівався, що вбивця на це здатний. І тому заговорив миролюбніше:

— Думаю, вона б воліла цього… зважаючи на можливу альтернативу.

У відповідь на образу вбивця посміхнувся.

— Ти маєш рацію. Вона розкішна жінка. Це було б марнотратством.

Ленґдон зробив крок уперед, підняв іржавий прут і націлився гострим кінцем просто на вбивцю. Порізана долоня нагадала про себе сильним болем.

— Відпусти її.

Здавалося, вбивця обмірковує пропозицію. Він зітхнув і опус тив плечі. Це був чіткий знак, що він здається. Але тієї ж миті його рука різко метнулася вгору Блискавичний рух темних м’язів

і Ленґдонові в груди полетів ніж.

Ленґдон не знав, від чого в нього підігнулися коліна — від страху чи від смертельної втоми — але, так чи інакше, ніж просвистів у нього над лівим вухом і брязнув об підлогу за кілька кроків ззаду. Убии цю це не збентежило. Він усміхнувся Ленґдонові, який тепер СТОЯІІ на колінах, стискаючи в руках залізний прут. Убивця залишив Ві ї торію і рушив до Ленґдона, як лев, що скрадається до жертви.

Ленґдон швидко підвівся і знову наставив на ворога прут. Мок рий гольф і штани прилипли до тіла і сковували рухи. Напівголій) убивця був значно меткіший. Рана на нозі, схоже, зовсім йому не заважала, і Ленґдон подумав, що цей чоловік звик терпіти біль. Уперше в житті Ленґдон пошкодував, що не має при собі великого пістолета.

Убивця повільно, немов розважався, обходив його. Тримаючись весь час на відстані, він просувався до ножа на підлозі. Ленґдон відрізав йому шлях. Тоді вбивця рушив назад до Вітторії. Ленґдон знову став у нього на шляху.

— Ще є час, — ризикнув почати перемовини Ленґдон. — Скажи мені, де схована антиматерія. Ватикан заплатить тобі в сто разів більше, ніж ілюмінати.

— Ти наївний.

Ленґдон зробив випад. Убивця ухилився від удару. Ленґдон рушив в обхід довгої лави, тримаючи зброю перед собою. Він намагався загнати вбивцю в кут. В овальному приміщенні. У цій клятій кімнаті немає кутів!Дивно, але вбивця не намагався ані напасти, ані втекти. Він просто грав у гру, яку пропонував йому Ленґдон. І спокійно вичікував.

Чого він вичікує?Убивця далі ходив по колу, весь час залишаючись недосяжним. Це нагадувало якусь нескінченну партію и шахи. Залізна палиця у Ленґдона в руці ставала дедалі важчою, і він раптом збагнув, чого чекає вбивця. Він хоче, щоб я втомився.І цей розрахунок виявився правильним. Ленґдона огортала дедалі більша втома. Самого адреналіну вже було недостатньо, щоб підтримувати його у формі. Він зрозумів, що мусить діяти.

Наче прочитавши ці думки, убивця повів його за собою, ніби навмисне, до столу, що стояв у центрі кімнати. Ленґдон бачив, що на столі щось лежить. У мерехтливому світлі смолоскипів щось виблискувало. Зброя?Не зводячи погляду з убивці, Ленґдон пересувався ближче до стола. Вбивця кинув на стіл довгий простодушний погляд. Ленґдон зробив зусилля, щоб не ковтнути очевидну приманку. Але інстинкт виявився сильнішим. Він крадькома зиркнув на стіл. Цього було достатньо.

Там була не зброя. Цей предмет на коротку мить прикував увагу Ленґдона.

На столі стояла проста мідна скриня, вкрита від давності зеленим нальотом. Вона була п’ятикутна, з відкинутою кришкою. Усередині у п’яти оксамитових відділеннях лежало п’ять тавр, викутих із заліза — великі рельєфні печатки з грубими дерев’яними держаками. Щодо їхнього змісту Ленґдон не мав жодних сумнівів.

ІЛЮМІНАТИ, ЗЕМЛЯ, ПОВІТРЯ, ВОГОНЬ, ВОДА.

Ленґдон різко скинув вгору голову, боячись, що вбивця скористається моментом і кинеться на нього. Але той і не думав нападати. Він вичікував, так начебто ця гра лише додавала йому енергії. Ленґдон намагався зосередитися, як раніше. Він знову дивився суперникові у вічі й розмахував залізною палицею. Але скриня на столі не йшла з голови. І не лише тому, що його просто-таки загіпнотизували тавра ілюмінатів — знаряддя тортур, у саме існування яких мало хто з науковців вірив. Ленґдон раптом збагнув, що його недобре передчуття виникло через щось інше,пов’язане з цією скринею. Убивця далі маневрував, і Ленґдон іще раз крадькома зиркнув на стіл.