Янголи і демони

— Де мій одяг? — запитав Ленґдон. На ньому був якийсь паперовий халат.

Одна з медсестер показала на купу мокрого твіду й хакі.

— Ваш одяг був наскрізь мокрий і пристав до тіла. Нам довелося його розрізати, щоб зняти з вас.

Ленґдон подивився на пошматований твідовий піджак і спохмурнів.

— У вас у кишені була якась серветка, — сказала медсестра.

І тут Ленґдрн побачив рештки папірусу, що поприставали до підкладки його піджака. Аркуш з Галілеєвої «Діаграми»! Останній примірник на землі щойно розчинився у воді. Ленґдон був надто приголомшений, щоб якось реагувати. Він тільки мовчки дивився.

— Ваші особисті речі ми врятували. — Медсестра взяла зі стола пластикову коробку. — Портмоне, відеокамеру і ручку. Камеру я сушила, як могла.

— У мене немає ніякої камери.

Медсестра наморщила чоло і простягнула йому коробку з його речами. Ленґдон побачив біля портмоне і ручки мініатюрну відеокамеру «Sony RUVI». І раптом він згадав. Камеру вручив йому Колер, попросивши передати журналістам.

— Ми знайшли її у вас в кишені. Хоч, думаю, вам усе одно доведеться купити нову. — Медсестра відкрила дводюймовий екран. — Екран тріснув. — Обличчя її просвітліло. — Але звук іще є. Ледь чутний. — Вона піднесла прилад до вуха. — Якийсь сюжет повторюється знову й знову. — Вона знову прислухалась. — Здається, двоє чоловіків продцось сперечаються. — Вона простягнула камеру Ленґдонові.

Спантеличений, Ленґдон узяв камеру і підніс до вуха. Голоси були скрипучі, металічні, але слова можна було зрозуміти. Один голос звучав ближче. Другий долинав наче здалеку. Ленґдон відразу впізнав обидва.

Сидячи на хірургічному столі в паперовому халаті, Ленґдон з величезним подивом слухав розмову. Він не бачив того, що при ній відбувалося, але, дослухавши все до кінця, подякував долі за те, що позбавила його цього видовища.

О Боже!

Коли запис знову пішов спочатку, Ленґдон опустив камеру і кілька секунд сидів мовчки, приголомшений. Антиматерія… гелікоптер… Його розум нарешті запрацював.

Але це означає…

Його знову занудило. Несамовитий з люті, він зіскочив зі столу. Ноги в нього тремтіли.

— Містере Ленґдон! — спробував зупинити його лікар.

— Мені потрібний одяг, — рішуче заявив Ленґдон, відчувши на спині протяг. «Халат», що був на ньому, мав тільки перед.

— Але вам треба відпочити.

— Я йду звідси. Уже. І мені потрібний одяг.

— Але, сер, ви…

— Негайно!

Усі збентежено перезирнулися.

— У нас немає одягу, — нарешті сказав доктор Джакобус. — Можливо, завтра хтось із друзів вам щось принесе.

Ленґдон глибоко вдихнув повітря, щоб заспокоїтись, і подивився лікарю в очі.

— Докторе Джакобус, я зараз же звідси йду. Мені потрібний одяг. Я йду у Ватикан. У Ватикан не пускають з голим задом. Я чітко висловився?

Доктор Джакобус нервово ковтнув.

— Дайте йому щось одягнути.

Коли Ленґдон, кульгаючи, виходив з лікарні Тіберіна, то почувай ся бойскаутом-переростком. На ньому був синій комбінезон мс дика «швидкої допомоги» з «блискавкою» знизу догори і безліччю нашивок, які, очевидно, засвідчували його численні досягнення.

Огрядна жіночка, що його супроводжувала, мала на собі точнісінько такий комбінезон. Лікар запевнив Ленґдона, що'вона доправить його до Ватикану за рекордний час.

— Molto traffico, — сказав Ленґдон, нагадуючи супутниці, що всі вулиці довкола Ватикану забиті автомобілями й людьми.

Жінку це, схоже, не збентежило. Вона гордо показала на одну зі своїх нашивок.

— Sono conducente di ambulanza.

— Ambulanza? — Усе зрозуміло. Зрештою, чому б не проїхати-ся в кареті «швидкої»?

Жінка повела його за ріг лікарні. На бетонному майданчику, спорудженому над водою, стояв їхній транспорт. Коли Ленґдон те побачив, у нього мало не зупинилося серце. Це був старий військовий гелікоптер. На корпусі було написано Aerombulanza.

Він похнюпився.

— Летіти до Ватикану. Дуже швидко, — усміхнулася жінка.

128

Радісні й збуджені кардинали гуртом рушили назад до Сікстинсь-кої капели. Мортаті ж охоплювало дедалі більше сум'яття. Кардинал вірив у давні чудеса зі Святого Письма, однак те, що він щойно спостерігав,було вище його розуміння. Після сімдесяти дев’яти років самовідданого служіння Церкві такі події мали б сповнити його душу блаженством… запалити щиру, беззастережну віру. А натомість він відчував дедалі більшу тривогу. Щось тут було не так.

— Сеньйоре Мортаті! — гукнув швейцарський гвардієць, що вбіг до коридору.

— Ми пішли на дах, як ви просили. Камерарій… у плотіїВін жива людина! Не дух! Точнісінько такий, яким ми його знали!

— Він говорив із вами?

— Він стояв на колінах і молився! Ми не наважились його відвертати!

Мортаті розгубився.

— Скажіть йому… кардинали чекають.

— Сеньйоре, оскільки він жива людина… — гвардієць завагався.

— То що?

— Його груди… У нього сильний опік. Може, спочатку перев’язати йому рани? Він, мабуть, дуже страждає.

Мортаті задумався. Довгі роки служіння Церкві не підготували його до такої ситуації.

— Якщо він людина, то обходьтеся з ним як з людиною. Омийте його. Перев’яжіть рани. Одягніть у чистий одяг. Ми чекатимемо на нього в Сікстинській капелі.

Гвардієць побіг виконувати розпорядження.

Мортаті рушив до капели. Решта кардиналів уже були там. Дійшовши до Королівських сходів, він побачив Вітторію Ветру. Засмучена, вона самотньо сиділа на лаві біля підніжжя сходів, безсило спершись об стіну. Бачачи, як їй важко, він хотів підійти і якось-розрадити її, але знав, що це мусить зачекати. Спершу він має виконати свій обов’язок… хоч Мортаті не зовсім уявляв, у чому саме тепер цей обов’язок полягає.

Він увійшов до капели. Там панувала бурхлива радість. Він зачинив за собою двері. Боже, допоможи мені.

Гелікоптер Aerombulanza, що належав лікарні Тіберіна, підлітай до Ватикану з протилежного від собору Святого Петра боку’ Лет дон зціпив зуби і заприсягнувся перед Господом, що це останніп у-його житті політ на гелікоптері.

Переконавши жінку-пілота, що правила поведінки в ін> вітряному просторі над Ватиканом зараз хвилюють Святіш престол найменше, він попросив її потайки пролетіти пал муром і приземлитися на гелікоптерному майданчику всерс дині Ватикану.

— Grazie, — подякував він, із зусиллям зійшовши на землю. Вона послала йому повітряний поцілунок, швидко здійнялась у повітря і зникла в темряві за муром.

Ленґдон видихнув, намагаючись зібратися з думками і краще усвідомити те, що він збирався зробити. Тримаючи в руці відео-камеру Колера, він сів до того самого електричного авта,'яким уже їхав удень. Акумулятори майже розрядилися, стрілка була практично на нулі. Ленґдон вирішив не вмикати фар, щоб заощадити енергію.