Янголи і демони
Шрифт:
Майдан вирував, як бурхливе море, і за кілька хвилин кордони зі швейцарських гвардійців не витримали. Охоплений ейфорією натовп кинувся під стіни собору. Люди плакали, кричали; мигтіли фотоспалахи. На майдані було справжнісіньке стовпотворіння. Люди скупчувалися перед сходами. Хаос посилювався, і здавалося, його вже ніщо не зупинить.
Але щось таки зупинило.
Камерарій, високо вгорі, зробив найпростіший жест, і долоні перед грудьми. Тоді схилив голову в мовчазній Люди
На майдані запала тиша… немов його хтось зачарував.
Молитви, що вихором кружляли в запамороченій свідомості камерарія, були безладною сумішшю жалю й надії …пробач мені, Отче… Мамо… ваші серця сповнені милосердя… ви Церква… зрозумійте цю жертву, що її приносить син, якого ви привели у світ.
О Ісусе… спаси нас від геєни огненної… забери всі душі до раю, особливо ті, що найбільше потребують Твоєї милості…
Камерарій не розплющував очей, щоб побачити натовп упи зу й телевізійні камери, що показували його всьому світові.
Він відчував усе це душею. Попри нестерпні муки, він разом з усіма переживав цю п’янку мить єднання. Здавалося, від нього в усіх напрямках тягнуться по світу невидимі ниточки. Перед телевізорами, у домівках, в автомобілях — усі молилися. Немов клітини однієї велетенської нервової системи, люди разом звернулись до Бога — десятками мов, у десятках країн. Слова, що їх вони шепотіли, були для них новими й водночас знайомими, як звук власного голосу… Це були давні істини… навічно вкарбовані в душу.
Здавалося, ця гармонія триватиме вічно.
На зміну тиші знову прийшов радісний спів.
Він зрозумів, що час настав.
Свята Трійце, Тобі віддаю найдорожче — тіло, кров, душу… як плату за насильство, блюзнірство й байдужість…
Камерарій уже почав відчувати фізичний біль. Він розповзався по його шкірі, немов чума, і йому хотілося знову вп’ястися нігтями в тіло, як він це зробив кілька тижнів тому, коли Господь явився йому вперше. Не забувай, які страждання терпів Ісус.У горлі він уже відчував дим. Цього болю не заглушить навіть морфій.
Свою місію тут я виконав.
Страх випав йому. Надія — їм.
У ніші паліїв камерарій, скорившись Божій волі, намастився олією. Покропив волосся. Обличчя. Мантію. Тіло. Він наскрізь просяк священною ароматною сумішшю з лампад. Вона пахла солодко, як його мати, й дуже добре горіла. Це буде легке воз-несіння. Чудесне й швидке. І за собою він залишить не ганебний скандал… а нову силу й відроджену віру в чудеса.
Він сягнув рукою до кишені й налапав маленьку золоту запальничку, яку прихопив у ніші паліїв.
Пошепки проказав вірш із Біблії. І коли вогонь піднявся до небес, янгол Божий вознісся в цьому полум’ї.
Стиснув запальничку в долоні.
На майдані Святого Петра лунав спів…
Того видовища світ не забуде довіку.
Немов душа, що звільняється від земної оболонки з грудей, високо на лоджії Благословення, де стояв камерарій, вирвалося яскраве полум’я. Вогонь злетів угору і вмить охопив усе його тіло. Камерарій не закричав. Він підніс руки над головою
й дивився в небо. Довкола нього вирувало полум’я, і знизу він виглядав, як суцільний стовп світла. Приголомшеному світові здавалося, що це дійство триває цілу вічність. Світло розгоралось дедалі яскравіше. А тоді вогонь поступово розсіявся. Камерарія не було. Чи він упав за балюстрадою, чи просто випарувався — цього знати було неможливо. Залишилася тільки хмарка диму, що тонкими пасмами здіймалася в небо над Ватиканом.135
Світанок прийшов до Рима пізно.
Вранішня злива змила натовп із майдану Святого Петра. Журналісти залишилися. Прикрившись парасолями або сховавшись у мікроавтобусах, вони коментували події минулої ночі. У храмах по всьому світу було велелюдно. Це був час роздумів і розмов… для представників усіх релігій. Запитань було безліч, а відповіді, здавалося, тільки породжують нові — ще складніші — запитання. Ватикан мовчав. Жодних /офіцш-них заяв не зроблено. /
Глибоко у Ватиканських гротах кардинал Мортаті стояв па колінах перед відкритим саркофагом. Він підніс руку і стулин почорнілий рот померлого. Його Святість тепер здавався уми ротвореним. Він знайшов, нарешті, вічний спокій.
Біля ніг Мортаті стояла золота урна, наповнена попелом. Мор таті сам зібрав його й приніс сюди.
— Шанс на пробачення, — сказав він Його Святості, кладучи урну в саркофаг поряд із тілом. — Немає любові сильнішої, ніж любов батька до сина. — Мортаті прикрив урну краєм папської мантії. Він знав, що ці священні гроти призначені тільки для останків Пап, але чомусь мав відчуття, що вчинив правильно.
— Сеньйоре? — покликав хтось, заходячи до гротів. Це був лейтенант Шартран. Його супроводжували троє швейцарських гвардійців. — Вас чекають на конклаві.
Мортаті кивнув.
— Іще хвильку. — Він востаннє подивився в саркофаг і підвівся. Повернувся до гвардійців. — Час Його Святості спочити з миром. Він цього заслужив.
Гвардійці підійшли і з величезним зусиллям посунули кришку саркофага назад. З глухим стуком вона стала на місце.
Мортаті йшов сам через двір Борджіа до Сікстинської капели. Свіжий вітерець ворушив краї його мантії. Із папського палацу вийшов один кардинал і наздогнав його.
— Чи можу я мати честь супроводжувати вас на конклав, сеньйоре?
— Це буде честь для мене.
— Сеньйоре, — звернувся кардинал. Він був стурбований. — Кардинали просять у вас пробачення за минулу ніч. Нас засліпило те…
— Прошу вас… — перебив його Мортаті. — Іноді наш розум бачить те, чого прагне серце.
Кардинал довго мовчав. Тоді мовив:
— Вам уже сказали? Ви вже не головний виборець.
— Так, — усміхнувся Мортаті. — Я вдячний Богові за маленькі милості.
— Колегія кардиналів схотіла, щоб ви мали право бути обраним.
— Схоже, милосердя в цій Церкві ще не вмерло.
— Ви мудрий чоловік. Ви добре нами керуватимете.
— Я старий чоловік. Я керуватиму вами недовго.
Обоє розсміялися.
Коли вони дійшли до краю двору Борджіа, кардинал завагався, наче хотів про щось запитати й не наважувався. Він подивився на Мортаті з дивним виразом, неначе йому в серце знову закрався благоговійний страх минулої ночі.