Янголи і демони

— Padre, — сказав Ленґдон, з усіх сил намагаючись дотримуватись італійської вимови. Він простягнув руку, низько схиливши голову.

— Ні, ні, — заперечив камерарій, утримуючи Ленґдона від поклону. — Від перебування в кабінеті Його Святості сам я не став і мятим. Я простий священик — камерарій, що виконує свій службовий обов’язок.

Ленґдон випростався. '

— Прошу, — мовив камерарій, — усі сідайте. — Він присунув до столу кілька стільців. Ленґдон і Вітторія сіли. Оліветті, очевидно, вирішив стояти.

Камерарій сів за стіл, склав долоні, зітхнув і вичікувально подивився на гостей.

— Signore, — звернувся Оліветті, — те, що жінка так одягнена, — це моя вина. Я…

— Її одяг мене зараз зовсім не турбує, — утомленим голосом перебив його камерарій. — Коли телефоніст повідомляє мене за півгодини до початку конклаву і каже, що якась жінка телефонує з вашого особистогокабінету, щоб повідомити про серйозну небезпеку, про яку я нічого не знаю, — ось що мене турбує.

Оліветті стояв струнко, як солдат на параді.

Ленґдона камерарій зачарував. Цей молодий і втомлений священик створював враження якогось міфічного героя — здавалося, він випромінює силу і впевненість.

— Signore, —не відступався Оліветті. — Вам не варто відволікатися на питання безпеки. У вас є інші обов’язки.

— Я добре пам’ятаю про всі свої обов’язки. А крім того, пам’ятаю, що як direttore intermediario, явідповідальний за безпеку кожного на цьому конклаві. Отже, що відбувається?

— У мене все під контролем.

— Схоже, що не все.

— Отче, — втрутився Ленґдон, витягнувши з кишені зім’ятий факс і простягнувши камерарію. — Прошу.

Командир Оліветті вийшов уперед, намагаючись перешкодити.

— Отче, не займайте голову…

Камерарій узяв факс, не звертаючи уваги на Оліветті. Подивився на фото вбитого Леонардо Ветри і злякано охнув.

— Що це?

— Це мій батько, — тремтячим голосом сказала Вітторія. — Він був священиком… і науковцем. Минулої ночі його вбили.

Обличчя камерарія вмить пом’якшало. Він співчутливо подивився на Вітторію.

— Бідне дитя. Мені дуже шкода. — Камерарій перехрестився і знову глянув на факс. В очах у нього проступила відраза. — Хто на таке… і це тавро в нього на… — Він змовк і пильніше придивився до фотографії.

— Там написано ілюмінати, — сказав Ленґдон. — Ви, безумовно, чули цю назву.

На обличчі камерарія промайнув дивний вираз.

— Так, я її чув, але…

— Ілюмінати вбили Леонардо Ветру, щоб викрасти новий винахід, над яким…

— Signore, — перебив його Оліветті. — Цього не може бути. Ілюмінати? Це явно якась фальсифікація.

Камерарій, схоже, задумався над словами Оліветті. Тоді повернувся й подивився на Ленґдона так пильно, що тому стало ніяково.

— Містере Ленґдон, я все життя провів у католицькій церкві. Я знаю історію ілюмінатів… у тому числі й те, як чотирьом із них випалили на грудях хрести. Однак мушу вас попередити: я живу в теперішньому часі. Християнство має достатньо реальних ворогів, аби ще й оживляти привидів.

— Цей символ автентичний, — палко заперечив Ленґдон, навіть надто палко, як йому здалося. Він узяв факс від камерарія і повернув його іншим бокрм.

Побачивши незвичну симетрію, камерарій змовк.

— Навіть сучасні комп’ютери, — додав Ленґдон, — не змогли створити симетричної амбіграми цього слова.

Камерарій склав долоні та довго нічого не відповідав.

— Ілюмінати відійшли в небуття, — нарешті сказав він. — Давно. Це історичний факт.

Ленґдон кивнув.

— Ще вчора я б із вами погодився.

— Учора?

— До того як сьогодні це сталося. Думаю, ілюмінати вийшли з підпілля, щоб виконати давню обітницю.

— Пробачте, я трохи підзабув історію. Про яку таку давню обітницю ви говорите?

Ленґдон глибоко вдихнув.

— Знищити місто Ватикан.

— Знищитимісто Ватикан? — Здавалося, камерарій не так злякався, як розгубився. — Але ж це неможливо.

Вітторія похитала головою.

— Боюся, у нас є ще деякі погані новини.

— Це правда? — запитав здивований камерарій, повернувшись до Оліветті.

— Сеньйоре, — сказав той, — мушу визнати, що в нас тут справді є якийсь пристрій. Його видно на одному з моніторів на пульті безпеки, але те, що міс Ветра каже про потужність цієї речовини, аж ніяк не може…

— Стривайте-но, — перебив його камерарій. — Ви що, бачитецю річ?

— Так, сеньйоре. На бездротовій камері номер вісімдесят шість.

— То чому ж ви її досі не знайшли? — Тепер голос камерарія забринів гнівом.

— Це дуже складно, сеньйоре. Пояснюючи що й до чого, Оліветті стояв, витягнувшись струнко.

Камерарій слухав, і Вітторія відчувала, як зростає його занепокоєння.

— Ви впевнені, що цей пристрій у Ватикані? — допитувався камерарій. — А може, хтось виніс камеру за межі міста і сигнал надходить звідти?

— Це неможливо, — відказав Оліветті. — На зовнішніх стінах установлено електронне обладнання, що захищає внутрішній зв’язок. Цей сигнал може надходити тільки з міста. Інакше ми б його просто не мали.

— Отже, я так розумію, — мовив камерарій, — що ви вже всіма силами шукаєте цю зниклу камеру?

Оліветті покрутив головою.

— Ні, сеньйоре. На пошуки цієї камери може піти сотні люди-но-годин. Зараз у нас є низка інших проблем, пов’язаних із безпекою, і при всій повазі до міс Ветри треба визнати, що та крапля речовини, про яку вона говорить, дуже незначна. Вона не може становити великої загрози.