Янголи і демони

Камерарій стояв біля столу, утупившись відсутнім поглядом у телефон. Оліветті першим порушив мовчанку.

— Карло, — звернувся він до камерарія на ім’я. Тепер він говорив радше як втомлений друг, аніж як керівник служби безпеки. — Колись я заприсягнувся життям захищати Ватикан і двадцять шість років гідно виконував цей святий обов’язок. А сьогодні, схоже, я зганьбився. '.

Камерарій похитав головою.

— Ми з вами служимо Богові по-різному, але служіння — це завжди честь.

— Те, що сталося… Не уявляю, як це можливо… — Оліветті був приголомшений.

— Ви розумієте, що нам залишається тільки одне. Я відповідаю за безпеку колегії кардиналів.

— Боюсь, це була моя відповідальність.

— Тоді нехай ваші люди організують негайну евакуацію.

— Як ви сказали? І

— Усім іншим займетеся пізніше: пошуками цього пристрою,] пошукам зниклих кардиналів і тих, хто їх викрав. Але спершу ' треба вивезти кардиналів у безпечне місце. Людське життя свя- j щенне і важить понад усе. Ці люди — фундамент Церкви.

— Ви пропонуєте зараз же відкласти конклав?

— Хіба я маю вибір?

— А як же ваш обов’язок дати світові нового Папу?

Молодий камерарій зітхнув, відвернувся до вікна і подивився на Рим, що розкинувся внизу.

— Його Святість якось сказав мені, що Папа розривається між двома світами… світом земним і світом небесним. Він застерігав: та Церква, що ігноруватиме земну дійсність, не виживе й не зможе втішатися світом небесним. — У його словах чулася глибока мудрість, не властива його віку. — Сьогодні земний світ обернувся проти нас. Ми не можемо на це не зважати. Гордість і традиція не повинні затьмарювати здорового глузду.

Оліветті кивнув. Слова камерарія справили на нього враження.

— Я вас недооцінював, сеньйоре.

Камерарій наче його й не чув. Він дивився крізь вікно у далечінь.

— Я говоритиму відверто, сеньйоре. Земний світ — це мій світ. Щодня я занурююся в його огидність, щоб інші могли спокійно шукати чогось чистішого. Дозвольте порадити вам, як діяти в цій ситуації. Власне, це мій службовий обов’язок. Ваші міркування хоч і гідні похвали… можуть виявитись нищівними.

Камерарій повернувся. Оліветті зітхнув.

— Евакуювати колегію кардиналів із Сікстинської капели — це 11.їй гірше, що ви зараз можете зробити.

Камерарій не обурився, лише розгубився.

— Що ж ви пропонуєте?

— Не кажіть кардиналам нічого. Опечатайте конклав. Так ми ииграємо час.

Камерарій виглядав стурбованим.

— Ви радите, щоб я замкнув усю колегію кардиналів на бомбі і повільненої дії?

— Так, сеньйоре. Поки що. Пізніше, якщо буде потрібно, ми іможемо організувати евакуацію.

Камерарій похитав головою.

— Навіть якщо ми відкладемо конклав до початку, то це й так мидаватиметься достатньо підозріло; коли ж двері опечатають, ніщо не зможе його перервати. Правила проведення конклаву…

— Земнийсвіт, сеньйоре. Сьогодні ви перебуваєте в ньому. (ліухайте уважно. — Оліветті заговорив швидко й чітко, як належить бойовому офіцерові. — Виводити в Рим сто шістдесят п’ять кардиналів, непідготовлених і незахищених, було б зараз пкрай нерозважливо. Дехто з найстарших не на жарт би пере-первувався. Щиро кажучи, достатньо нам цього місяця й одного інсульту.

Одного інсульту.Ці слова нагадали Ленґдонові статтю в газеті, яку він читав за вечерею на кампусі Гарварда з кількома студентами: ПАПА РИМСЬКИЙ ПОМИРАЄ У СНІ ВІД ІНСУЛЬТУ.

— До того ж, — додав Оліветті, — Сікстинська капела — це фортеця. Ця будівля має міцні укріплення і може встояти проти будь-чого, за винятком хіба що ракет, хоч ми цього й не афішуємо. Сьогодні по обіді, готуючись до конклаву, ми обшукали там кожний дюйм. Підслуховувальних пристроїв у каплиці немає, це я гарантую. І впевнений, що антиматерії там теж немає. Зараз для кардиналів немає безпечнішого місця. Ми завжди зможемо організувати термінову евакуацію, якщо до цього дійде справа.

Ленґдон був вражений. Холодна, чітка логіка Оліветті нагадала йому Колера.

— Командире, — схвильовано сказала Вітторія, — треба взяти до уваги ще одне. Досі ніхто ще не створював стільки антиматерії. Радіус вибуху я можу визначити тільки приблизно. Якась частина Рима, суміжна з ВатикаНом, теж може постраждати. Якщо контейнер знаходиться в одній із ваших центральних будівель, то наслідки вибуху поза цими стінами будуть мінімальними. Якщо ж він десь поблизу периметра… скажімо, хоч би й у цьомубудинку… — Вона з острахом визирнула у вікно на людей, що зібралися на майдані Святого Петра.

— Я чітко усвідомлюю свої обов’язки перед зовнішнім світом, — відповів Оліветті, — і від цього ситуація не стає загрозливішою. Понад двадцять років захист цієї святині був моєю єдиною турботою. Я не допущу, щоб цей пристрій вибухнув.

Камерарій Вентреска підвів голову.

— Думаєте, можливо його знайти?

— Дозвольте, я переговорю зі своїми інженерами. У мене є одна ідея. Якщо відімкнути в усьому Ватикані електрику, то зникне радіочастотне фонове випромінювання і, можливо, тоді нам удасться зафіксувати магнітне поле цього контейнера.

Вітторія спочатку здивувалась, але вже за мить оцінила винахідливість Оліветті.

— То ви хочете залишити весь Ватикан без світла?

— Мабуть. Іще не знаю, чи це можливо, але хочу перевірити, чи з цього щось вийде.

— Кардинали, звичайно ж, зацікавляться, що трапилось, — зауважила Вітторія.

Оліветті покрутив головою.

— Конклави відбуваються при свічках. Кардинали нічого не знатимуть. Коли конклав буде опечатано, я зможу скерувати на пошуки всіх гвардійців, за винятком тих, що стоять по периметру. Сто осіб за п’ять годин можуть обшукати чималеньку територію.

— За чотиригодини, — поправила його Вітторія. — Я мушу що відвезти контейнер з антиматерією назад до ЦЕРНу. Якщо по підзарядити батарею, він вибухне так чи інакше.

— А що, тут її підзарядити ніяк не можна?

Вітторія похитала головою.

— Інтерфейс дуже складний. Я привезла б його з собою, якби ЦС було МОЖЛИВО.

— Що ж, нехай за чотиригодини, — сказав Оліветті, морщачи чоло. — Часу достатньо. Від паніки нікому немає користі. (Існьйоре, у вас залишилося десять хвилин. Ідіть до Сікстинської капели, опечатайте конклав. Дайте моїм людям час. Ближче до іііиночі вирішимо, як бути далі.