Янголи і демони

Цікаво, як задовго до півночі Оліветті планує щось вирішувати,подумав Ленґдон.

Камерарій занепокоївся:

— Але ж кардинали питатимуть про preferiti…особливо про І '-а дджіа… питатимуть, де вони.

— Тоді вам доведеться щось вигадати, сеньйоре. Скажіть, що

і.і чаєм ви їх чимось пригостили, і це їм зашкодило.

Камерарій обурився.

— Стояти перед вівтарем Сікстинської капели і брехати колегії кардиналів?!

— Задля їхньої ж безпеки. Una Bigia veniale.Невинна брехня. Наше завдання — зберігати спокій. — Оліветті рушив до дверей. — А тепер вибачте — я мушу розпочати пошуки.

— Командире, — гукнув йому вслід камерарій, — ми не можемо кинути напризволяще зниклих кардиналів!

Оліветті зупинився у дверях.

— Наразі Бадджіа й інші перебувають поза зоною нашого ииливу. Мусимо про них забути… щоб урятувати інших. Військові називають це пріоритетністю.

— Тобто зрадою?

І олос Оліветті бринів металом.

— Якби була хоч якась можливість, сеньйоре… хоч мізерний шанс знайти цих чотирьох кардиналів, я б життя поклав, але зробив би це. Однак… — Він показав у вікно, де вечірнє сонце вигравало золотом на незліченних дахах римських будинків. — Обшукати п’ятимільйонне місто мені понад силу. Я не витрачатиму дорогоцінного часу на безнадійні пошуки, лише щоб заспокоїти сумління.

— Але якби ми спіймаливбивцю, — раптом заговорила Вітторія, — хіба б ви не розв’язали йому язика?

— Солдати не можуть собі дозволити бути святими, міс Ветро. Повірте, я розумію вашу особисту зацікавленість у тому, щоб спіймати цього чоловіка.

— Це не тільки особиста зацікавленість, — заперечила Вітторія. — Убивцязнає, де антиматерія… і де кардинали. Якби ми змогли якось його знайти…

— Зіграти їм на руку? — спитав Оліветті. — Вивести з Ватикану всіх гвардійців, щоб виставити варту в сотнях церков? Повірте, ці ілюмінати тільки на це й сподіваються… що ми втратимо дорогоцінний час замість того, щоб шукати… або ще гірше — залишимо Банк Ватикану зовсім без охорони. Не кажучи вже про решту кардиналів.

Останній аргумент влучив у ціль.

— А як щодо римської поліції? — запитав камерарій. — Ми могли б звернутися до них по допомогу. І вони б організували пошуки злочинця в масштабі цілого міста.

— Ще одна помилка, — відповів Оліветті. — Ви знаєте, як римські карабінери ставляться до нас. Вони зроблять вигляд, що допомагають, а самі тим часом розтеревенять про всі наші проблеми журналістам. Саме цього й треба нашим ворогам. Нам і так незабаром доведеться мати справу з журналістами, якщо так піде далі.

Я їх прославлю на весь світ,думав Ленґдон, згадуючи слова вбивці. Тіло першого кардинала з’явиться о восьмій вечора. Наступного — через годину, і так далі. Преса тішитиметься неймовірно.

Камерарій заговорив знову. У його голосі чувся гнів.

— Командире, ми не маємо права кинути зниклих кардиналів напризволяще!

Оліветті подивився камерарію в очі.

— Молитва святого Франциска, сеньйоре. Пригадуєте її? Молодий священик із болем у голосі проказав лише один рядок:

— Господи, дай мені силу прийняти те, чого я не можу змінити.

— Повірте, — сказав Оліветті, — це, власне, те, чого ви не можете змінити.

Із цими словами він вийшов.

44

Іоловний офіс Бі-бі-сі розташовано в Лондоні поблизу Пікаділлі. 'Гам задзвонив телефон, і одна з молодших редакторок відділу новин взяла слухавку.

— Бі-бі-сі, — сказала вона, одночасно гасячи сигарету «Дан-хіл» об дно попільнички.

Голос додзвонювача був різкий, із близькосхідним акцентом.

— У мене є гаряча інформація, що може зацікавити ваше пентство.

Редакторка взяла ручку й аркущ паперу.

— Про що?

— Про вибори Папи.

Вона втомлено зітхнула. Вчора Бі-бі-сі вже передавала репортаж на цю тему, і реакція на нього була доволі стримана. Схоже, публіка втратила інтерес до Ватікану.

— Що саме про вибори Папи?

— У вас є в Римі репортер, що стежить за конклавом?

— Думаю, що так.

— Мені треба переговорити з ним особисто.

— Вибачте, я не можу дати вам його номера, доки не знатиму хоч приблизно…

— Конклав опинився в небезпеці. Це все, що я можу сказати. Редакторка записала. лили мені час. До побач.

— Хвилинку, — сказала вона. — Можете почекати на лінії?

Редакторка перевела дзвінок у режим очікування й потягнулась. «Вираховувати» по телефону всяких психів дуже непросто, але цей інформатор щойно пройшов два неформальні тести на достовірність інформації. По-перше, він відмовився назвати своє ім’я, а по-друге, готовий був якнайшвидше закінчити розмову. Шукачі слави чи наживи зазвичай скиглять і вмовляють.

На її щастя, репортери живуть у постійному страху пропустити сенсацію, і тому колеги рідко сварили її за те, що інколи вона давала їхній телефон якомусь маніяку. Змарнувати п’ять хвилин — для репортера невелика біда. А пропустити сенсацію — ка-.' тастрофа.

Позіхаючи, вона подивилась у комп’ютер і набрала ключове '

іслово «Ватикан». Побачивши ім’я репортера, що стежив за j конклавом, усміхнулась. Це був новачок, Бі-бі-сі перетягнула ЙОГО З ЯКОЇСЬ низькопробної ЛОНДОНСЬКОЇ газетки, щоб ВІН вів І деякі буденні репортажі. Зарплату йому стовідсотково дали | найнижчу. І.

Він там, мабуть, знудився до смерті, чекаючи весь цей час, щоб записати свій десятисекундний сюжет. Напевно буде радий тро- | хи урізноманітнити програму. |.

Редакторка записала з екрана номер телефону репортера Бі-] бі-сі у Ватикані. Тоді запалила нову сигарету і продиктувала, но- мер незнайомцеві, що чекав на телефоні. j

– Із цього нічого не вийде, — сказала Вітторія, нервово міряючи кроками кабінет Папи. Вона подивилась на камерарія. — Нехай навіть швейцарські гвардійці мінімізують електронні перешкоди — щоб уловити хоч якийсь сигнал, вони мусять опинитися практично насамому контейнері. І це за умови, що він нічим не відгороджений… Що, як його поклали в металеву скриньку і закопали десь на території комплексу? Або ж запхали в якусь металеву вентиляційну трубу? Тоді вони його ніяк не вирахують. А крім того, що, як серед самих швейцарських гвардійців є зрадник? Хто може гарантувати, що в цих Пошуках усе буде чисто?