Янголи і демони

— У нас добрі новини, — сказав Ленґдон.

Оліветті примружився.

— Краще б вони були у бісадобрі!

Чотири нічим не примітних «альфа-ромео» з ревом мчали по та деї Коронарні, наче реактивні винищувачі, що збираються штати. У них сиділи дванадцятеро перевдягнених у цивільне швейцарських гвардійців, озброєних напівавтоматичними піс-ю/іетами марки «Пардіні», балончиками з нервово-паралітич-ііим газом і далекобійними гвинтівками з електрошоковими юлками. Троє снайперів тримали на колінах гвинтівки з лазерним прицілом.

Оліветті, що сидів поруч із водієм у головному автомобілі, роз-ш'рнувся назад до Ленґдона й Вітторії. Його очі палайи люттю.

— Ви запевняли, що наведете чіткі факти, і оцевсе, що ви можете сказати?

Ленґдонові було незручно сидіти в такому маленькому авті.

— Я розумію вашу.

— Нічого ви не розумієте! — Оліветті, який ніколи не підвищував голосу, заговорив із потрійним притиском: — Я щойно ибрав із Ватикану дванадцятьох найкращих гвардійців, і це під час конклаву. І я це зробив, щоб влаштувати засідку в Пантеоні, покладаючись на слова якогось американця, якого бачу вперше і її кий щойно розшифрував віршик чотирьохсотлітньої давності. До того ж я залишив пошук антиматерії на відповідальність по найкомпетентніших людей.

Ленґдон поборов бажання витягнути з кишені сторінку номер м ить і помахати нею в Оліветті перед носом.

— Я знаю тільки те, що інформація, яку ми знайшли, вказує ми могилу Рафаеля, а могила Рафаеля знаходиться в Пантеоні.

Гвардієць, що сидів за кермом, кивнув.

— Це правда, командире. Ми з жінкою.

— Крути кермо! — гаркнув Оліветті. Він знову повернувся до Чічіґдона. — Як можна вбити когось у такому людному місці и у текти непоміченим?

— Не знаю, — відповів Ленґдон. — Але ілюмінати, очевидно, дуже винахідливі. Проникли ж вони якось і в ЦЕРН, і у Ватикаи. Нам просто пощастило, що ми знаємо, де вони запланували перше вбивство. Пантеон — ваш єдиний шанс спіймати цього хлопця.

— Далі не розумію, — сказав Оліветті. — Єдинийшанс? Здається, ви говорили про якусь стежку, позначену вказівниками. Якщо ви визначили Пантеон правильно, то звідти ми зможемо пройти цією стежкою до інших вказівників. Тобто ми маємо чотиришанси спіймати цього хлопця.

— Спочатку я теж на це сподівався, — відповів Ленґдон. — Так би й було… років зо триста тому.

Зрозумівши, що перший олтар науки — це Пантеон, Ленґдон водночас і зрадів, і засмутився. Іноді історія жорстоко кепкує з тих, хто її переслідує. Мало надії було на те, що за стільки років усі статуї, що слугували вказівниками на стежці просвітлення, залишилися на місці. Але навіть свідомий цього, Ленґдон потайки мріяв, що пройде цією стежкою до кінця й побачить лігво ілюмінатів. Пізніше він зрозумів, що цій мрії, на жаль, не судилося здійснитися.

— Наприкінці сімнадцятого століття Ватикан забрав усі статуї з Пантеону і знищив.

Вітторія вжахнулась.

— Чому?

— Ці статуї зображували поганських олімпійських богів. Прикро, але це означає, що першого вказівника більше не існує… а отже…

— І що, немає жодної надії знайти стежку світла й інші вказівники? — спитала Вітторія.

Ленґдон похитав головою.

— Маємо єдиний шанс. Це Пантеон. Після цього стежка зникне.

Якусь хвилину Оліветті уважно на них дивився, тоді відвернувся й наказав водієві:

— Зупинися.

Водій з’їхав на узбіччя і натиснув на гальма. Три інші «альфа-ромео» позаду теж різко загальмували, аж завищали колеса. Уся автоколона швейцарської гвардії зупинилася.

— Що ви робите! — здивувалась Вітторія.

— Виконую свою роботу, — крижаним тоном відповів Олі-иетті. — Містере Ленґдон, коли ви запевнили мене, що поясни-

I с все по дорозі, я вирішив, що допоки ми доїдемо до Пантеону, її чітко знатиму, що мої люди тут роблять. Так не сталося. Оскіль-ки, щоб бути тут, я покинув надзвичайно важливі справи, і оскільки ваша розповідь про незайманих жертв і давню поезію не здається мені переконливою, я не можу дозволити собі далі (мвитися в ці ігри. Я негайно припиняю операцію. — Він витягнув рацію і натиснув кнопку.

Вітторія схопила його за плече.

— Ви цього не зробите!

Оліветті вимкнув рацію і подивився на неї лютим поглядом.

— Скажіть, міс Ветро, ви колись були в Пантеоні?

— Ні, але…

— Дозвольте дещо вам пояснити. Пантеон — це один великий іал. Кругла камера з камейю й цементу. Там один-єдинийвхід. Нікон немає. Один вузькийвхід. Біля цього входу постійно чергують щонайменше четверо озброєних римських поліцейських, нкі оберігають храм від вандалів, терористів і циГанів-шахраїв.

— І що ви цим хочете сказати? — холодно спитала Вітторія.

— Що я хочу сказати? — Оліветті вчепився пальцями в сидіння. — Я хочу сказати, що все те, чим ви мене тут страшите, ста-шся ніяк не може! Назвіть хоча б одий реальний сценарій, як можна вбити кардинала всерединіПантеону? Передусім, як убивця зможе провести заручника всередину повз охоронців? Не кажучи вже про те, щоб убити його й зникнути. — Оліветті перехилився через спинку, і Ленґдон почув запах кави в нього і рота. — Як, містере Ленґдон? Хоч одинреальний сценарій!

Ленґдонові здалося, що крихітний автомобіль стискається навколо нього ще більше. Поняття не маю! Я ж не вбивця! Не знаю, >ін він це зробить! Я знаю тільки.

— Одинсценарій? — незворушно перепитала Вітторія. — Ну хоча б такий. Убивця підлітає на гелікоптері і скидає напівживо-m кардинала з тавром На грудях крізь отвір у куполі. Той падає на мармурову підлогу і вмирає.

Усі в автомобілі повернулися і витріщились на Вітторію. Ленґдон не знав, що й думати. У вас, леді, бурхлива уява, але зметикували ви швидко.

Оліветті наморщив чоло.

— Що ж, це можливо… але навряд чи…

— Або ж убивця накачує кардинала наркотиками, — продовжувала Вітторія, — привозить його до Пантеону в інвалідному візку, як якогось літнього туриста. Завозить досередини, тихо перерізає йому горло і йде геть.

Цей сценарій, схоже, трохи привів Оліветті до тями.

Непогано!подумав Ленґдон.

— Або ж, — сказала Вітторія, — убивця може…

— Я чув, — зупинив її Оліветті. — Досить. — Він глибоко вдихнув і видихнув. У цю мить хтось голосно застукав у шибку, і від несподіванки всі здригнулися. На вулиці стояв солдат з іншого авта. Оліветті опустив скло.

— Усе гаразд, командире? — Солдат був одягнений у цивільне. Він задер рукав джинсової сорочки і показав на чорний військовий годинник. — Сьома сорок, командире. Щоб зайняти позиції, потрібний час.

Оліветті кивнув, але нічого не відповів. Якусь хвилю він мовчки водив пальцем по панелі приладів, залишаючи на пилюці слід. Тоді уважно подивився на Ленґдона в бокове дзеркало, і Ленґдон почувся так, наче його міряють і зважують. Нарешті Оліветті знову повернувся до солдата і, ніби через силу, сказав: