Янголи і демони

— Я хочу, щоб усі під’їхали з різних напрямків: з п’яца делла Ро-тунда, віа деллі Орфані і п’яца Сент-Іґнасіо і Сент-Евстахіо. Ближче, як на два квартали, до Пантеону не наближатися. Коли припаркуєтесь, приготуйтесь і чекайте мого наказу. Три хвилини.

— Слухаюсь, сер. — Солдат пішов до свого авта.

Ленґдон захоплено подивився на Вітторію. Та йому всміхнулась у відповідь, і на якусь мить Ленґдон відчув несподіваний зв’язок… неначе між ними пролягла невидима ниточка.

Командир розвернувся і пильно подивився Ленґдонові в очі.

— Дай Бог, містере Ленґдон, щоб з вашої ідеї не вийшов пшик! Ленґдон нервово всміхнувся. Та ні, це неможливо.

57

Директор ЦЕРНу Максиміліан Колер розплющив очі, відчуваю-чи в тілі приємну прохолоду від кромоліну й лейкотрієну, що розширили його бронхіоли й легеневі судини. Він знову дихав нормально. Колер побачив, що лежить в окремій палаті лікарні ЦЕРНу, а його інвалідне крісло стоїть біля ліжка.

Він роззирнувся й швидко оцінив своє становище. На нього падягли бавовняну сорочку, а його одяг лежав складений на стільці біля ліжка. За дверима чулися кроки медсестри, що обходила пацієнтів. Кілька хвилин він полежав, прислухаючись. Тоді якомога тихіше підтягнувся до краю ліжка і дістав одяг. Мучачись із паралізованими ногами, сяк-так одягнувся. Тоді перетягнув своє к поле тіло в інвалідне крісло.

Стримуючи кашель, Колер під’їхав до дверей. Він крутив колеса руками, не наважуючись увімкнути двигун. Тихо відчинив двері й визирнув у коридор. Нікого.

Не сказавши нікому ані слова, Максиміліан Колер вислизнув iз лікарні.

58

Звірмо годинники. Зараз сьома сорок шість тридцять… — Олі-нетті ніколи не підвищував голосу, навіть коли говорив по рації.

Ленґдон у своєму твідовому піджаку уже спітнів, сидячи на іадньому сидінні «альфа-ромео», за три квартали від Пантеону. Иітторія була поряді уважно слухала Оліветті, який давав останні накази.

— Розташування у восьми точках по периметру з особливою увагою на вхід, — казав командир. — Об’єкт Може знати вас візуально, тому не показуйтесь. Вогнепальної зброї не застосовувати. Хтось нехай стежить за дахом. Пам’ятайте: головне — об’єкт. Заручник другорядний.

Нічого собі,подумав Ленґдон. Йому стало моторошно від того, як просто й чітко Оліветті дав своїм людям зрозуміти, що кардиналом можна пожертвувати. Заручник другорядний.

— Повторюю. Вогнепальної зброї не застосовувати. Об’єкт потрібний нам живим. Дійте. — Оліветті вимкнув рацію.

Вітторія була вражена, майже сердита.

— Командире, а що , усерединіне буде нікого?

Оліветті повернувся.

— Усередині?

— Усередині Пантеону! Там, де все це має відбутися!

— Attento, —холодно сказав Оліветті. — Якщо серед моїх людей з’явився шпигун, то їх усіх можуть знати в обличчя: Ваш колега щойно попередив мене, що Пантеон буде нашим єдиним шансом захопити об’єкта. Я в жодному разі не хочу його сполохати, пославши людей досередини.

— А що, як убивця вжевсередині?

Оліветті подивився на годинник.

— Об’єкт точно назвав час. Восьма година. Ми маємо ще п’ятнадцять хвилин.

— Він сказав, що вб'єкардинала о восьмій. Але цілком можливо, що він уже якось затягнув жертву досередини. Що, як ваші люди побачать об’єкта, коли той виходитиме назовні, але не знатимуть, що це він? Хтось мусить пересвідчитись, що всередині все чисто.

— Наразі це надто ризиковано.

— Жодного ризику, якщо цю людину неможливо буде впізнати.

— Гримування забирає багато часу і…

— Я мала на увазі себе, — сказала Вітторія.

Ленґдон витріщився на неї здивовано, а Оліветті похитан головою.

— У жодному разі.

— Він убив мого батька.

— У тім-то й річ, і він цілком може знати, хто ви така.

— Ви ж чули, що він казав по телефону. Він поняття не мав, що в Леонардо Ветра буладонька. Звідки йому знати, як я виглядаю? Я можу увійти туди, як туристка. Якщо побачу щось підо-іріле, то вийду на майдан і дам вашим людям знак.

— Даруйте, але на це я не можу погодитись.

— Comandante? — почулося з рації. — Ми зайняли позицію у північній точці. Фонтан заступає нам вхід. Щоб його бачи-іи, ми мусили б переміститися на майдан, де нас буде з усіх (юків видно. То що нам робити? Залишатися сліпими чи ри-іикувати?

Для Вітторії це стало останньої краплею.

— Усе. Я йду. — Вона відчинила дверцята і вийшла з авта.

Оліветті впустив з рук рацію і вискочив за нею.

Ленґдон теж вийшов. Якого біса вона робить?

Оліветті заступив Вітторії дорогу.

— Міс Ветро, ваші наміри похвальні, але я не можу допустити, щоб у хід операції втручалась цивільна особа.

— Втручалась? Але ж ви дієте наосліп. Дозвольте мені допомогти вам.

– і- Я б залюбки послав розвідника всередину, але…

— Але що? — з викликом запитала Вітторія. — Вас не влаштовує те, що я жінка?

Оліветті нічого не відповів.

— Отож-бо, краще мовчіть, командире, бо ви, чорт забирай, добре розумієте, що це чудова ідея, і якщо через якісь допотопні тбобони…

— Дозвольте нам робити свою роботу.

— Дозвольте вам допомогти.

— Це надто небезпечно. У нас не буде зв’язку. Не можете ж ви и іяти з собою рацію. Це вас викаже.

— Багато туристів мають мобільні телефони. — Вітторія ви-і нгла з кишені мобільник.

Оліветті спохмурнів. Вітторія відкрила мобільник і вдала, що з кимсь розмовляє.

— Привіт, коханий. Я в Пантеоні. Ти мусиш тут побувати! — Вона різко закрила телефон і сердито подивилась на Оліветті. — Який дідько зрозуміє, про що я Говорю? Який тут ризик? Дозвольте, я стану вашими очима! — Вона показала на мобільник в Оліветті на поясі. — Який у вас номер?