Янголи і демони
Шрифт:
Оліветті не відповів. Водій, що досі лише мовчки слухав, раптом вийшов з авта і відвів командира вбік. Очевидно, у нього з’явилась якась ідея. Десять секунд вони щось тихо між собою обговорювали. Нарешті Оліветті кивнув і повернувся.
— Уведіть цей номер. — Він почав диктувати цифри. Вітторія внесла їх у свій телефон. — Тепер спробуйте подзвонити. — Вітторія натиснула клавішу автоматичного набору. Телефон в Оліветті на поясі почав дзвонити. Він узяв його й заговорив у мікрофон: — Ідіть у будівлю, міс Ветро, подивіться, що там, і вийдіть назовні. Тоді подзвоніть мені і розкажіть, що ви бачили.
Вітторія швидко закрила телефон.
— Дякую, сер.
Ленґдон
— Зачекайте, — звернувся він до Оліветті. — Ви що ж, посилаєте її туди саму?
Вітторія кинула на нього невдоволений погляд.
— Роберте, зі мною все буде гаразд.
Водій знову щось сказав Оліветті.
— Це небезпечно, — сказав Ленґдон Вітторії.
— Він має рацію, — підтримав його Оліветті. — Навіть мої найкращі люди не працюють поодинці. Лейтенант щойно мені підказав, що цей маскарад виглядатиме правдивіше, якщо ви підете вдвох.
Удвох?Ленґдон завагався. Насправді я мав на увазі.:.
— Удвох ви будете схожі на подружжя у відпустці, — сказав Оліветті. — Крім того, ви зможете підстрахувати одне одного. Так мені буде спокійніше.
Вітторія знизала плечима.
— Що ж, нехай так, але треба поспішити.
Чудовий хід, ковбою,подумки простогнав Ленґдон.
Оліветті показав у кінець вулиці.
— Перша вулиця, яка вам трапиться, буде віа деллі Орфані. іиернете ліворуч і вийдете просто до Пантеону. Це максимум дві х пилини. Я буду тут — керуватиму людьми й чекатиму вашого д (нінка. Я б хотів, щоб ви могли себе захистити. — Він витягнув пістолет. — Хтось із вас вміє стріляти?
У Ленґдона підскочило серце. Навіщо нам пістолет?!
Вітторія простягнула руку.
— Я можу за сорок метрів поцілити в дельфіна, стоячи на носі і удна у хитавиці.
— Добре. — Оліветті віддав їй пістолет. — Мусите кудись його сховати.
Вітторія з сумнівом подивилась на свої шорти. Тоді перевела погляд на Ленґдона.
О ні, тільки не це!подумав Ленґдон, але Вітторія вже все зронила. Вона відхилила його піджак і запхала пістолет в одну з внутрішніх кишень. Він здався Ленґдонові важким, як камінь. Єдиною іп іхою було те, що в іншій кишені лежала «Діаграма».
— Вигляд у нас цілком невинний, — сказала Вітторія. — Ходімо. — Вона взяла Ленґдона під руку й потягла в напрямку, який показав Оліветті.
— Під руку — це добре, — крикнув їм наздогін водій. — І Іам’ятайте: ви туристи. Може, навіть молодята.А що, як узяти-оі за руки?
Коли вони завертали за ріг, Ленґдон міг заприсягтися, що на обличчі Вітторії промайнула ледь помітна усмішка.
59
Центр збору швейцарської гвардії, розташований біля казарм С оrpо di Vigilanza,здебільшого використовувався для плануванi заходів безпеки під час публічних виступів Папи та інших важливих подій у Ватикані. Сьогодні ж у центрі обговорювали дещо інше.
Інструктаж проводив заступник головнокомандувача швейцарської гвардії капітан Ілаєс Рошер. Це був дужий чоловік з широченними грудьми й м’якими рисами. Він мав на собі традиційну капітанську уніформу, а на голові — червоний берет, зсунутий на бік. Його голос, на диво чистий, звучав, як музичний інструмент. Однак, попри чіткість вимови, очі в капітана Рошера були затуманені,
наче в якогось нічного ссавця. Підлеглі називали його orso —тобто ведмідь-гризлі. Іноді вони жартома казали, що Рошер — це «ведмідь, що ходить в тіні гадюки 6 ». Гадюкою був командир Оліветті. Ведмідь не менш страшний, ніж гадюка, але ви принаймні знаєте, коли він наближається.Солдати стояли «струнко», не наважуючись поворухнути жодним м’язом, хоч інформація, яку вони щойно почули* підвищила їхній сукупний кров’яний тиск на кілька тисяч пунктів.
Лейтенант Шартран стояв у кімнаті позаду і шкодував, що не опинився в числі тих дев’яноста дев’яти відсотків, які не пройшли відбору до швейцарської гвардії. Двадцятирічний Шартран був наймолодшим серед присутніх гвардійців. Він пробув у Ватикані лише три місяці. Як і будь-який інший солдат швейцарської гвардії, Шартран свого часу відслужив у швейцарському війську і витримав іще два роки додаткової муштри у Берні, щоб мати право на участь у складних випробуваннях, які Ватикан проводив у таємних казармах неподалік від Рима. Однак до такої кризи, як та, що виникла зараз, його ніколи не готували.
Спочатку Шартран подумав, що цей інструктаж — лише якесь новомодне навчання. Футуристична зброя? Давні культи? Викрадені кардинали?Але потім Рошер показав їм на екрані зброю, про яку йшла мова. І Рошер зрозумів, що це не навчання.
— Ми вимикатимемо електрику на окремих ділянках, — казав Рошер, — щоб усунути зовнішні магнітні перешкоди. Працюва-гимемо групами по чотири. Усі отримають окуляри нічного бачення. Шукатимемо за допомогою звичайних детекторів для ииявлення «жучків», налаштованих на низьку потужність. Є запитання?
Запитань не було. '.
У Шартрана голова йшла обертом.
— А що, як ми вчасно не знайдемо цієї бомби? — запитав він і відразу ж пошкодував.
Ведмідь-гризлі пильно подивився на нього і нічого не відповів. Тоді віддав честь і відпустив усіх, похмуро побажавши:
— Успіху, друзі.
60
станні два квартали Ленґдон і Вітторія йшли до Пантеону повз довгу вервечку таксівок, водії яких спали на передніх сидіннях. * Іас сну був вічним у Вічному місті — тотальна дрімота в публічних місцях була закономірним продовженням пообідньої сієсти, яку запозичили тут з давньої Іспанії.
Ленґдон намагався зібратися з думками, але становище було надто дивним, щоб можна було осмислити його раціонально. Ще вісім годин тому він спокійно спав у Кембриджі. А тепер він у Європі, тягнутий у сюрреалістичну битву давніх титанів, носить у кишені пістолет і тримає за руку жінку, з якою щойно познайомився.
Він глянув на Вітторію. Та дивилася просто вперед. Вона міцно стискала його руку — як незалежна й рішуча жінка. Її пальці обплелися довкола його, наче це було цілком природно. Ані тіні вагання. Ленґдон відчував дедалі сильніший потяг. Опустися на <емлю,сказав він собі.
Вітторія, здається, відчула його неспокій.
— Розслабтесь, — сказала вона, не повертаючи голови. — Ми ж маємо виглядати, як молодята.
— Я зовсім не напружений.
— То чому стискаєте мою руку так, ніби хочете розчавити? — Ленґдон почервонів і послабив потиск. — Дихайте очима, — порадила Вітторія.
— Як ви сказали?
— Це розслаблює м’язи. Цей прийом називається пранаяма.
— Піранья?