Янголи і демони

— Можна? — не вгавала студентка в першому ряду. — Я постійно ходжу до церкви, але не бачу там жодного вияву сонцепоклонництва!

— Невже? А що ви святкуєте двадцять п’ятого грудня?

Різдво. Народження Ісуса Христа.

— Але, згідно з Біблією, Ісус народився в березні. Чому ж ми святкуємо його народження наприкінці грудня?

Мовчання.

Ленгдон усміхнувся.

— Двадцять п’яте грудня, друзі, — це давнє поганське свято Непереможного сонця — sol invictus— яке збігається з зимовим сонцестоянням. Це той чудовий момент, коли сонце повертається і дні починають довшати.

Ленґдон відкусив яблуко.

— Нові релігії, — вів далі він, — часто присвоюють свята, що існували раніше, аби полегшити людям перехід до нової віри. Це називають трансмутацією.Віряни мають ті самі святкові дні, моляться в тих самих святих місцях, послуговуються тими самими символами… просто заміняють одного бога іншим.

Студентка в першому ряду обурилась:

— Ви що ж, хочете сказати, що християнство — це те саме сонцепоклонництво… тільки в новій оболонці?

— Зовсім ні. Християнство запозичило символи й ритуали не тількивід сонцепоклонників. Наприклад, християнський ритуал канонізації походить від давнього обряду «обожествлення» померлих видатних людей (філософів, жерців), про який писав, зокрема, грецький філософ Евгемер. Святе причастя запозичене в ацтеків. На думку деяких дослідників, навіть сама ідея, що Ісус помер за наші гріхи, не є суто християнською; самопожертва молодого чоловіка задля спокутування гріхів його народу фігурує в ранніх традиціях культу Кецалькоатля.

— Невже в християнстві немає нічогооригінального? — сердито спитала студентка.

— У будь-якійорганізованій релігії оригінального дуже мало. Релігії не народжуються на голому місці. Вони виростають одна з одної. Сучасна релігія— це своєрідний колаж… стилізована історія намагань людини зрозуміти божественну суть речей.

— Гм… зачекайте, — озвався Гітцрот. Тепер він остаточно про-кпнувся. — Я знаю, що в християнстві оригінальне. Це наш образ Ііога. Християни ніколи не зображали Бога у вигляді людини і головою яструба, як єгиптяни, чи так, як ацтеки, або ще якось дивно. У християн, Бог — це завжди дідусь із сивою бородою, іпачить, наш образБога оригінальний, правда?

Ленґдон усміхнувся.

— Коли перші християни відмовилися від своїх попередніх огів — поганських, римських, грецьких, бога сонця, Митри, кого іавгодно, — вони спитали в Церкви, як виглядає їхній новий християнський Бог. Церква повелася мудро — вона обрала найгрізні-ше, наймогутніше… і найзнайоміше обличчя в історії людства.

— Дідуся з довгою сивою бородою? — недовірливо спитав Гітцрот.

Ленґдон показав на ієрархію давніх богів на стіні. На самому исршечку сидів грізний дідусь з довгою сивою бородою.

— А Зевс вам нікого не нагадує?

На цьому час лекції закінчився.

— Добрий вечір, — почувся чоловічий голос.

Ленґдон здригнувся. Він знову був у Пантеоні. Повернувся й побачив літнього чоловіка в чорному плащі з червоним хрестом па грудях. Чоловік усміхнувся і показав сірі зуби.

— Ви англієць, правда? — Він говорив із сильним тосканським акцентом.

Збентежений, Ленґдон заморгав.

— Узагалі-то, ні. Я американець.

Чоловік знітився.

— Ой, пробачте, ради Бога. Ви так добре одягнені, що я подумав… Вибачте.

— Чим я можу вам допомогти? — запитав Ленґдон. Серце u нього закалатало.

— Насправді, я думав, що це я міг би чимось допомогти вам. Я тут чічероне. — Чоловік гордо показав на значок муніципалітету. — Мій обов’язок — зробити ваше перебування в Римі якомога цікавішим.

Ще цікавішим?Ленґдон був певний, що саме цей його візит до Рима й так цікавий, як жодний інший.

— Ви видаєтесь мені високоосвіченою людиною, — запопадливо сказав гід, — яка, поза сумнівом, цікавиться культурою більше, ніж інші туристи. Якщо бажаєте, я міг би вам розповісти історію цієї незвичної будівлі.

Ленґдон ввічливо усміхнувся.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, але насправді я сам займаюсь історією мистецтва…

— Чудово! — Очі в чоловіка загорілися так, наче він щойно виграв джек-пот. — Тоді вам це неодмінно сподобається!

— Дякую, але я б волів…

— Пантеон, — почав чоловік свою звичну, завчену напам’ять, промову, — збудував Марк Аґріппа 27 року до Різдва Христового.

— Так, — перебив його Ленґдон, — а перебудував Адріан 119 року після Різдва Христового.

— Це був найбільший у світі купол без підпор, аж доки в Новому Орлеані 1960 року не збудували величезний критий стадіон із назвою Супердоум.

Ленґдон подумки застогнав. Спинити чоловіка було неможливо.

— А один богослов у п’ятому столітті якось назвав Пантеон Домом диявола.Він уважав, що отвір у куполі — це вхід для демонів!

Ленґдон більше не слухав. Його погляд перенісся на круглий отвір над головою. Він уявив сценарій убивства, який описала Вітторія, і в нього похолола в жилах кров… Кардинал із тавром на грудях падає крізь діру в куполі і голосно вдаряється об мармурову підлогу. Оце була б подія для преси!Ленґдон мимоволі пошукав очима репортерів. Жодного. Він глибоко вдихнув. Це була недоладна ідея. Практично виконати такий трюк було б навряд чи можливо.

Ленґдон пішов далі оглядати ніші, а Гід, що торочив без упину, дріботів слідом, як відданий цуцик. Ще один доказ,подумав Ленґ-дон, що немає на світі нічого гіршого, ніж фанатичний історик мистецтва.

І протилежного боку зали Вітторія була зайнята власним пошуком. Уперше залишившись сама відтоді, як довідалась про смерть (ііп ька, вона відчула тягар дійсності останніх восьми годин. Бать-к.і убили — жорстоко й несподівано. Майже так само болісно <>уло усвідомлювати, що батькове творіння осквернили — воно і тало зброєю в руках терористів. Вітторію терзало відчуття про-иипи за те, що саме їївинахід дав змогу перевозити антиматерію… це їїконтейнер зараз відлічував секунди десь у Ватикані. Нама-і нючись допомогти батькові в його пошуках істини й простоти… нона мимоволі стала співучасницею змови, що має на меті хаос.