За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії

“Якесь подвійне почуття панувало всередині, – згадував член Центральної Ради Микола Ґалаґан. – З одного боку, відчувалась певність того, що не може тепер бути прояву (більшовицької) сваволі, дикості, жорстокості, не буде тепер звірячого нищення людей, не буде трусів, грабунків. Але, з другого боку, була якась непевніст... що несуть із собою ті невідомі люди у сталевих шоломах, що ходять по вулицях збитими лавами під звуки дудочки. Що українці не ставились до німців вороже, це цілком зрозуміло, бо ж вони прийшли до нас як “союзники”. Але й не тільки українці, а взагалі рядові обивателі також прихильно зустрічали німців у Києві, бо ці принесли з собою визволення від большевицького пекла”.

Кияни, щоправда, з докором похитували головами, мовляв, ну, як так сталося, що Центральна Рада “закликала німців”?! У той же час навіть слов’янофіли визнавали, що німці – “це мур, якого розбити не можна; що ніколи в них не може бути ніякого большевизму, бо вони люди висококультурні й люди порядку; що навіть республіки у них бути не може, бо “кайзеризм” – це суть німецького духу”. У них, мовляв, “усе твердо, міцно, непохитно і незломно”...

Все ж до Києва спочатку увійшли українські частини. Кайзерівці стали на бруківку української столиці лише наступного дня – 2 березня 1918 року. Київський юрист А. Гольденвейзер вважав, що німці дозволили українцям увійти першими через свою галантність.

В’їхавши до Києва, німці насамперед змусили киян і “гостей столиці” вимити неймовірно загиджений вокзал, перони та залізничні шляхи. Після цього ретельно вичистили та попрали свій одяг, привели до ладу чоботи, помились, а тоді вже запросили на бал жінок, яких змусили допомагати в прибиранні вокзалу.

Це справило на киян величезне враження.

Журналіст С. Сумський, загалом неприхильний до німців (та й до українців), побачив перших кайзерівців близько четвертої години дня. “Рота за ротою, грузько, солідно, по-німецьки, вступали в місто німецькі частини, підчищені, помиті, впевненні, й спокійно йшли до казарм, які вже вибрали квартир’єри”.

На маленьких конях поверх сідел були закріплені кулемети, а під ними – маленькі килимки. І на це звернули увагу кияни.

– Оце – справжні, – казали вони, з повагою розглядаючи німців.

До більшовиків же кияни ставилися як до “несправжніх”, недовговічних.

Мешканці столиці з прихильною цікавістю розглядали союзників, які дефілювали по місту з музикою. Обличчя вояків були “зосереджені, дисципліна зразкова, спокійна приязнь і усвідомлення власного достоїнства”. Хоч квітів їм не кидали, та все одно натовп тріумфував. Все ж деякі дами сором’язливо дарували німецьким офіцерам букетики...

Заможні верстви зустріли німців радісно, “але без експансивності”, радість визволення була щирою, “але без ентузіазму”... Один єврей, власник фабрики, а відтак і противник більшовиків, сказав:

– Відітє, нужно радоватся: душа, правда, баліт, но тєло радуєтся.

Не минуло й кількох годин, як вітрини магазинів “засяяли товарами... на базарах з’явилося безліч продуктів”. Київ, “пустельний та мертвий за більшовиків, одразу ожив і викинув на вулиці тисячні натовпи і світлі дамські убрання”.

Вразило киян і як німці чи не з перших годин перебування в чужій столиці налагодили телефонний зв’язок, швидко обплутавши Київ дротами та проволокою.

Німці принесли заспокоєння в місто з першого ж дня...

Вже на початку березня 1918 року в Києві почалась облава на жебраків – за усіма правилами німецької точності та методичності. За два дні союзники вичистили Київ від небажаного елементу. Куди їх відправили і зараз ніхто не знає, напевно, на перегній.

І на кримінальників знайшли управу. Виловивши за тиждень кілька десятків кишенькових і квартирних злодіїв, німці розклеїли оголошення, в яких закликали охочих подивитися на екзекуцію.

“Перевиховання” намітили на ранок понеділка. Саме в цей день і відбувся публічний розстріл злодіїв на схилах Царського саду.

Це так вплинуло на київських бандитів, що в місті припинилися грабунки та насилля. Тепер навіть пізно вночі можна було безпечно гуляти вулицями міста. Відкрилися театри, синема, ресторани. Життя заграло швидким темпом веселу музику. Порядок у столиці налагодився зразковий.

Містом ширилися слова німецького головнокомандувача Ейхгорна: “Ми зробимо з Києва другий Париж”. Мало хто сумнівався, що так воно і буде.

Кияни вірили, що німці прийшли в Україну “друзями, а не ворогами”.

Лише понурі мешканці робітничих околиць із-під лоба поглядали на тих, хто ніс лад і спокій.

“Хоч не він, то його зброя...”

Третя сотня кінного Гайдамацького полку імені Костя Гордієнка ще вночі увірвалася до Хорола. Перше, що зробили, – знищили місцеву ЧК.

З першими променями до міста увійшли й інші сотні полку. Хорол ніби вимер: усюди тихо і безлюдно. Навіть собаки не подавали голосу.

Причина моторошної тиші невдовзі стала зрозумілою: під в’язницею лежали оголені трупи, а до стіни недавно збудованого собору якийсь вандал припер два роздягнені тіла (чоловіка та жінки). Вони були вкриті великою кількістю чорних порізів під ребрами. Здійснили над ними й жахливу статеву наругу.

На паперті сидів ще один мрець – у солдатській шинелі з жовто-блакитними стрічками на рукавах і закривавленими полами. Поруч нього валялися внутрішні органи, а з розпоротого живота стирчало сіно.

У правій щоці мерця хтось пришпилив значок з архістратигом Михаїлом. На значку був заклик: “Українці мусять єднатися як українці для захисту прав українського народу. Михайло Грушевський у першім році свободи України”.

Нещасний виявився місцевим учителем, просвітянином, полковником запасу, культурним і розумним чоловіком. У Хоролі його шанували. Тож і вмовили стати комендантом міста від Центральної Ради. За це червоні москалі й зняли з нього шкуру. А потім зарізали.

А закатовані чоловік і жінка, тіла яких залишили коло собору, виявилися організаторами якоїсь української маніфестації...

Чи дивуватися, що місцеві люди, залякані жахливими вбивствами, поховалися?..

Але цивільну владу у Хоролі організовувати треба було – місто мусило жити. Та всі, до кого звертався командир Гордієнківського полку Всеволод Петрів, навідріз відмовлялися: боялися повернення більшовиків.

Отож гайдамаки на очах у горожан привели до думи розігнану більшовиками владу під багнетами, а полковник Петрів ультимативно, при свідках, наказав їм урядувати. Таким чином керівники міста отримали алібі – мовляв, їх силою зброї примушено співпрацювати з українською владою...