За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії

“При потребі ці дрібні зграї приведуть себе в повну готовність, у будь-який момент завербувавши на той час ще багатьох із рядів селянства, що співчуває”, –скрушно повідомляв начальник Одеської губернської ЧК Дейч до ВУЧК у Харків.

У ніч проти 26 липня в Балті окупантам вдалося розгромити один із підпільних осередків отамана Заболотного, “що складався суцільно з місцевої інтелігенції і колишнього чиновництва. У цій справі було арештовано до 60 чоловік”.

На думку оперативників, головними серед них були: “галицький полковник Івасевич, учитель-священик Сковорідка, доктор Баберко, колишні офіцери брати Радзієвські, полковник Станкевич із 3-мя дочками і сином, учитель Мельников, дружина розстріляного ОБЧК пристава Олександровича та інші...”

Метою підпільників було допомагати повстанцям медикаментами, зброєю, папером, агітацією “і провокаційними діями в тих установах, де працювали окремі члени організації”.

Завдяки налагодженій агентурі тієї ж ночі було арештовано шістнадцять підпільників із с. Гольми Ананьївського повіту, з яких ворог особливо відзначив родину Демченків, Івана Нещадима і “колишнього чекіста Боско, який давав банді зведення про чекістів, про що є речові докази”.

У Кривому Озері окупанти арештували до 50 учасників українського підпілля, а в усьому Первомайському повіті полонили понад 100 осіб. На цьому операція не скінчилася... “Всього в районі Балти арештовано 130 чоловік, а разом із Першотравневим (районом) досягнуто 300”, – зазначав 1 серпня 1921 р. Дейч у звіті до Всеукраїнської ЧК у Харків.

Зрозуміло, що під гарячу руку потрапляли і люди, до підпілля непричетні. Адже для арешту достатньо було, щоб він розмовляв українською мовою та не виявляв захоплення совєтською владою. Особливо не довіряли галичанам, студентам, священикам, вчителям, колишнім кооператорам і службовцям. Їх нищили в першу чергу. Адже якщо не сьогодні, то завтра він міг стали українським підпільником чи повстанцем...

Голова Одеської губернської ЧК Дейч доповідав своєму харківському начальству, що “політичну інформаційну мережу Заболотного в районі Балтського і Першотравневого повітів можна вважати ліквідованою... (Але) військові ресурси Заболотного не вичерпані й у розсіяному вигляді представляють не менш грізну небезпеку, для чого необхідно на противагу кидати у всі райони агентуру. Списки всіх арештованих з докладною характеристикою кожного і перерахуванням усіх пунктів обвинувачення проти кожного будуть додатково вислані, як і триденні шифровані зведення про хід справи”...

Хоч повстання в Красній армії влітку 1921 року не вдалося, все ж було очевидним, що опір кривавій диктатурі чужинців не згасав. Попри успіхи одеських чекістів, боротьба на півдні України не припинилася: продовжували активно діяти отамани Семен Заболотний, Клим Солтис, Кирило Лихо-Бондарук, Яків Орел-Гальчевський і багато інших борців за свободу нашої Вітчизни.

Вічна Їм слава!

Кривава бойня в Радулі

Андрій Ліндфорс переховувався від більшовиків у знайомої лікарки в поліському містечку Радулі, що над Дніпром між Любичем і Лоєвом1.

Радуль – поселення “цілком кацапське”, тут віддавна мешкали “кацапи-старовіри”. Отож Андрій і лікарка жили в Радулі, як на засланні. Та кілька єврейських родин, що оселилися тут, і навколишні українські села переконували, що це таки Україна. Селяни радульців ненавиділи, ті ненавиділи селян так само палко. Радульці називали українців “хохлами”, а ті їх – “кацапами”.

У той час на Чернігівщині господарював місцевий повстанець Іван Галака. Хлопців мав небагато, з півсотні. Серед них вирізнявся старшина “із Петлюрівського війська”, дуже талановитий військовик. “Галака був повстанець національний, – стверджував Андрій Ліндфорс, – але в більшості був проти всіх комуністів та жидів. Всі його повстанці були козаки в повному розумінню цього слова”.

Одного літнього дня 1921 року Андрій Ліндфорс із кількома знайомими купався неподалік пристані Радуля. Чекали на корабель із Києва. Пароплави по Дніпру курсували, незважаючи на війну. Щоправда на них могли потрапити далеко не всі. Доступ мали, стверджував Ліндфорс, “люде партійні і просто жиди”. Звичайно кожний пароплав мав озброєну охорону – з чекістів та червоноармійців.

Ось над річкою вдалині з’явився чорний дим. А над містечком у цей час несподівано піднялась курява: через Радуль мчали вершники. Було їх небагато – чоловік із п’ятнадцять. “По строю та списам, – згадував Андрій Ліндфорс, – ми зараз же пізнали, що це Галаківці”.

За хвилину-другу коні вже лежали за хижкою вартового пристані. Заховалися й хлопці.

Якраз у цей момент із-за повороту виглянув пароплав. Над Дніпром розляглося його тривожне ревіння.

Плив він повільно, наче передчуваючи небезпеку. З палуби на берег сторожко поглядали кулемети та рушниці.

Коли корабель почав приставати, на кормі з’явились озброєні люди. Пролунала команда: “Сто-о-ой!” Капітан свиснув, і колеса вповільнили хід.

Нарешті містки з’єднали пароплав і пристань.

Нараз почулося “Слава!”. Більшовики незчулися, як повстанці вже були на містках – “вони скочили на ворогів, як дикі коти”. Хвилину тарахкотіла стрілянина, потім все стихло...

Серед мертвої тиші різко пролунав голос:

– Православні – направо, жиди – наліво.

“Повстанці стояли на містках і пропускали наших. Потім Галака почав вичитувати комуністів та жидів, річ його була жахлива, страшна, всі оніміли од його слів”. Закінчив він так:

– Тепер всі марш у каюти! Семене! По три чоловіки на палубу! Хлопці, за мною!

“Це був жах і жах!” – описував побачене Андрій Ліндфорс.

Галаківці виводили на палубу по три пасажири. Руки в них були зв’язані.

Людей ставили за перегородку. Лунав залп... Над Дніпром летіли нелюдські крики. Та плескіт води гасив передсмертні зойки.

За кожним разом дніпрова вода ставала червонішою і червонішою.

А в містечку – “наче всі вимерли”.

Розстріл тривав безмежно довго... Згодом казали, що в той день загинуло 217 осіб.

Наприкінці галаківці й сам Галака “хиталися як п’яні, очі в них були як у звірів, що наїлися сирого м’яса”. Раптом почулося:

– Всі...

Тоді Галака наказав витягувати з пароплава на берег продовольство та речі, що могли знадобитися...

Після того партизани сіли на коней і поїхали через містечко з піснями, розкидаючи по вулицях сигарети і цукерки...

Як виявилося, галаківці знищили не всіх. Одна жидівка переодяглася на селянку і, взявши у “баби” дитину, минула пильну сторожу на містку, а друга, “стара жидівка”, сховалася в колесі пароплава. Її знайшли там божевільною...

Наступного дня в Радулі з’явилися червоні каральні загони і почали свої криваві жнива.

Доповідь сексота Каріна

У російській мові є вислів “исчадие ада”. Цей вираз спав мені на думку, коли я досліджував життєвий шлях провідного “українського” чекіста 1920 – 1940 років...

Він був одним із п’ятнадцяти дітей учасника російсько-турецької війни Тараса Даниленка з села Високі Байраки, що на Єлисаветградщині.

А “історичне” ім’я йому витаврували чекісти: “Карін”.

Що вони мали на увазі, даючи такий псевдонім українському хлопцеві, не знаю, але відомо, що корінь “кар” лежить в основі багатьох “репресивних” слів: каратель, каральний, карний, карати, каратися, покарання...