Загибель Уранії

Ні, машина не мислить і свідомості не має. Та хіба є свідомість у хробака чи комахи? А вони ж виконують складні цілеспрямовані дії, породжені й удосконалені важким і тривалим процесом еволюції. То, може, і машинні рефлекси кібернетичної «Крихітки» зараз перебудовуються в напрямку найбільшої доцільності?

Інженер Дейв сподівався чогось надзвичайно хорошого. Але самостійно вироблена програма електронного мозку споруди була просто неймовірною: «Крихітка» почала розбирати сама себе. Гайковерти та клешні-затискачі зняли захисний кожух апаратури, в схему посунулись сяжки, обладнані електричними паяльниками.

На дубляжній схемі в кабіні спостереження один по одному згасали індикатори каскадів злагоди. Їх понад п'ятдесят тисяч, і втрата кількох десятків з загальної кількості ще нестрашна. Але ж, кінець кінцем, настане мить, коли електронний мозок зазнає непоправної шкоди… Що ж буде тоді?

Два протилежні почуття борються в душі інженера Дейва: бажання довести до кінця незвичайний експеримент і побоювання за злагоду, на побудову якої витрачено так багато зусиль. Коли б не директор інституту, конструктор давно б уже припинив оце саморуйнування машини.

— Професоре!.. — Дейв схопився, стиснув кулаки. — Далі не можна чекати… Вона добирається до кнопки «Стоп»!

— Мовчіть! Пильнуйте! — директор такий збуджений, що втратив свою звичайну витримку. — Дивіться і запам'ятовуйте на все життя! Зараз у цьому боксі народжується машина вищого класу — «Машина Дейва».

Дейв сердито засопів, але не заперечив. Це — загибель «Крихітки». Досить їй вимкнути кнопку «Стоп!», ту ділянку електронного мозку, яка блокує всю схему, і споруда вийде з-під контролю людини повністю. Енергії атомного реактора вистачить «Крихітці» надовго. Вона робитиме все, що їй заманеться, не підпустить до себе нікого. І її доведеться, кінець кінцем, знищити.

— Нічого не розумію, професоре… — збентежено сказав Дейв. — Я породив механічного хижака. Хибність конструкції «Крихітки» — безперечна…

— Яку програму ви дали «Крихітці»? За всяку ціну боротися за своє, так би мовити, існування? Це означає: усувати всі перешкоди, протистояти всякому небажаному впливу. Кнопка «Стоп!» для електронно-обчислювальної злагоди — найсильніший небажаний подразник. Яку б програму не виробив її електронний мозок, ви можете в першу-ліпшу мить втрутитись і порушити весь хід машинних рефлексів. Тож чи не природно, що, кінець кінцем, процес логічного аналізу привів «Крихітку» до висновку про необхідність викинути кнопку «Стоп!»?

— Розумію, професоре! — Дейв кинувся до схеми, гарячково перебіг очима основні вузли. — Отже, коли так, «Крихітка» з часом розвиватиметься, так би мовити, розумнішатиме?

— Гай-гай… — професор з жалем похитав головою. — Мабуть, вона так і лишиться хижаком, бо ви прирекли її на таку долю… Чого можна чекати від неї в майбутньому? Хіба того, що набуті нею примітивні машинні рефлекси удосконаляться до найвищого ступеня, та й годі.

— То що ж робити?

— Та що ж… — професор замислився. — Треба підвищувати «інтелект» машини. П'ятдесят сім тисяч каскадів — ніщо. Їх потрібно мати хоча б мільйон. При такій кількості елементів «егоїзм» злагоди вашого типу стане доцільним. Але ж ви розумієте самі: зараз це — неможлива річ. Обсяг і вага електронного мозку машини перейдуть всякі межі. Монтаж перетвориться на майже нездійсненну справу. Навіть коли використати друковані схеми каскадів, їх доведеться з'єднувати неймовірним плетивом дротів…

Уже давним-давно пішов директор інституту, порозходилися працівники лабораторії, а Дейв усе ще сидів у кабінеті спостереження, задумливо дивлячись у просторінь. Піднесення, яке охопило його після несподіваної похвали вчителя, було короткочасним і поступово змінилось пригніченням. Учитель поквапився з висновком. «Машини Дейва» ще немає, і невідомо, коли вона буде.

Інженер поглянув в ілюмінатор. Бідолашна «Крихітко», які ще машинні рефлекси снуються зараз у твоєму примітивному електронному мозку? Яка шалена програма дій записується на твоїх барабанах пам'яті?

«Крихітка» мовчала. Вона була всього-на-всього електронним пристроєм для розв'язування логічних задач. Хоч якими доцільними видаються її ідеї, мислити ця споруда не може. За неї мислив свого часу інженер Дейв. Його думка знайшла втілення в кібернетичній конструкції і продовжує жити в ній, набуваючи зовсім несподіваного й небажаного напрямку.

— Стривай, стривай!.. — Дейв глянув на «Крихітку» навіть трохи злякано.

Кожна людина має підставу вважати, що частка її розуму втілюється в зробленому нею. Але ж у даному разі йдеться про значно більше. Творча думка конструктора кібернетичної машини вищого класу житиме в електронній злагоді навіть після смерті її творця…

По спині Дейва пробігли мурашки. Парадоксальність припущення немов підняла перед ним на мить ту важенну завісу, за якою природа ховає свої найглибші таємниці.

Матерія дивиться сама на себе очима людини, осмислює сама себе людським мозком. Але ж цю здатність до аналізу можна передати машині. Машина діятиме дуже довго, вона пронесе розум людини крізь час і простір, аж ген у нескінченність…

— Крізь час і простір! — Дейв вискочив з кабіни спостереження і помчав до телевізофонної будки. Вперше за кілька останніх років він відчув палке бажання побачити Рума, розповісти йому про ідею, яка щойно блиснула в мозку.

Але його спіткало розчарування: брата не було вдома.

— Дуже шкода! — Дейв неквапно одягнувся, вийшов на подвір'я інституту. Зупинився.

Була м'яка й тепла ніч ранньої весни. На густому оксамиті неба мерехтіли великі волохаті зорі.

Дейв довго стояв, утопивши погляд у безодню Космосу. Сьогоднішня ніч була однією з тих, що запам'ятовуються на все життя. Він зазнав і не відомого досі почуття безпорадності, і величного піднесення, відчув за плечима могутні крила.

Зорі Космосу, далекі Сонця! Навіть світло до вас іде десятки, сотні, а то й тисячі років — а що вже казати про недосконалі космічні ракети мешканців Пірейї!

Люди навчилися долати простір. Кінець кінцем, вони облетять свою Галактику, доберуться до інших зоряних систем. А от подолати невблаганний час навряд чи вдасться. Життя людини суворо обмежене рамками найефемернішої в природі величини. Його вистачить на подорож до планет — сусідок Пірейї, та й годі. А далекі сонця?!

Тож коли так, хай на допомогу людині прийде машина, розумна машина. Ця кібернетична споруда полине в космічний простір, досягне поверхні невідомої планети невідомої сонячної системи, дослідить її всю, зафіксує варте уваги та й повернеться додому.

На Пірейї тим часом збіжать десятки, а може, й сотні років. Зотліє прах людей, що проводжали космічний всюдихід у знаменну подорож. Але наука — невмируща. Нащадки з вдячністю приймуть спадщину пращурів. Якщо не сам Дейв, то нехай його творча думка подолає час і простір!

Дейв збентежено посміхнувся: та й далеко ж завели його мрії!

А втім, ні, це вже не мрії, а серйозна наукова гіпотеза, яка стане віднині для нього метою життя.

Не лишилося й сліду від пригніченості та втоми. Дейв знову відчував себе повним енергії і завзяття. Кортіло сісти за креслярський стіл, похапливо кидати на гладеньку поверхню цупкого паперу значки та цифри, шукаючи першої стежки в невідоме.