Здібний учень

— Чудово! — сказав Тод. — Я хочу почути все про Патін.

Дюсандер замружив очі, потім поволі розплющився.

— Ти що, не розумієш? Я не маю ані найменшого бажання говорити про це.

— Доведеться. А якщо ні, то я всім розповім, хто ви насправді.

Дюсандер утупився в нього, обличчя його посіріло.

— Я знав,— сказав він,— знав, що рано чи пізно ти чого-небудь вимагатимеш.

— Сьогодні я хочу почути про газові камери,— сказав Тод. — Як ви підсмажували євреїв. — Він розплився в усмішці, щирій та сяйній. — Тільки спершу поставте шелепи. Із зубами ви маєте ліпший вигляд.

Дюсандер зробив, як йому сказано. Він розповідав Тодові про газові камери, аж доки тому настав час обідати. Щоразу, тільки-но Дюсандер удавався до узагальнень, Тод суворо хмурився і розпитував його про деталі, щоб повернути того до докладної оповіді. Дюсандер, розказуючи, багато пив. Він не усміхався. Усміхався Тод. Тод усміхався за них обох.

2

Серпень, 1974

Вони сиділи під безхмарним блакитним небом на ганку, що виходив на задній двір Дюсандерового будиночка. Тод мав на собі кеди, скаутську сорочку. Дюсандер був зодягнений у завелику як на нього сіру сорочку та мішкуваті, кольору хакі штани на шлейках; такі штани носять п’янички, зневажливо думав Тод; у них такий вигляд, ніби їх щойно витягли зі скрині на складі Армії спасіння в центрі Санта-Донато. Він щось повинен зробити, що Дюсандер ходив удома в якомусь іншому вбранні. Інакше задоволення не було, сказати б, повним.

Обидва їли сендвічі «великий мак», які Тод привіз у велосипедному кошику, щосили крутячи педалями, щоб вони не охололи. Тод сьорбав через соломинку «колу». Перед Дюсандером стояла склянка з «бурбоном».

Його старечий голос то підносився, то спадав, тоненький, тремтячий, часом ледь чутний. Вицвілі блакитні очі з червоними білками, як завжди, невпинно рухалися. Дивлячись на них обох, можна було подумати, що то дід та онук, який виконує свій святий обов’язок: відвідує старого.

— Оце і все, що я пам’ятаю,— закінчив Дюсандер і відкусив великий шмат від сендвіча. Патентований соус «макдональд» стікав по його підборіддю.

— Буває, ви розповідаєте краще,— стиха промовив Тод.

Дюсандер узяв склянку і зробив добрячий ковток.

— Одежа в’язнів була паперова,— сказав він майже зі злістю. — Коли один в’язень помирав, одежу передавали іншому, якщо в ній ще можна було ходити. Інколи однієї форми вистачало на сорок в’язнів. Мене навіть похвалили за мою ощадливість.

— Хто, Глюкс?

— Гіммлер.

— Але ж у Патіні була фабрика одягу. Ви самі казали минулого тижня. Чому там не шили одягу для в’язнів? Вони самі могли б його шити.

— На фабриці в Патіні шили одяг для німецьких солдатів. А ми... —

Дюсандер на мить затнувся, однак примусив себе говорити далі. — У нас там була не виправно-трудова колонія,— закінчив він.

На обличчі в Тода заграла звична усмішка.

— Може, на сьогодні досить? Прошу тебе. У мене вже в горлі дере.

— Треба менше палити,— сказав Тод, не перестаючи всміхатися. — Розкажіть мені ще щось про одяг.

— В’язнів чи СС? — покірно спитав Дюсандер.

— І тих, і тих,— усміхаючись сказав Тод.

3

Вересень, 1974

Тод був у себе вдома на кухні й робив собі сендвіч з арахісовим маслом та желе. Щоб дістатися кухні, треба подолати десь із шість сходинок, які ведуть на підвищення, де сяяли хром та нікель. Електрична друкарська машинка Тодової матері гула невпинно, відколи він повернувся додому зі школи. Мати друкувала дисертацію якомусь аспірантові. Той був коротко стрижений, носив окуляри з товстими лінзами і, на Тодову думку, скидався на якогось почварного марсіанина. У дисертації йшлося про поширення фруктової мушки в долині Салінас по другій світовій війні чи про якесь інше подібне гайно, не краще за це. Та ось машинку вимкнули, і мати вийшла зі свого кабінету.

— Котику Тоде,— привітала вона його.

— Кицю Моніко,— відгукнувся він доволі приязно.

Його матінка непогано виглядала як на тридцятишестирічну пташечку, подумав Тод; біляве волосся з пофарбованими в попелястий колір пасмами, висока, струнка, зараз на ній були темно-червоні шорти та прозора, теплої барви віскі блузка, яку вона недбало зав’язала на вузол під персами, виставивши на оглядини плаский гладенький живіт. Із волосся, зашпиленого ззаду туркусовою шпилькою, стирчала гумка, якою вона користувалася, працюючи на машинці.

— Ну, як там у школі? — спитала вона, піднімаючись сходинками до кухні. Вона злегка торкнулася його губів своїми і вмостилася на стільці перед столом, за яким вони звичайно снідали.

— У школі все гаразд.

— Знову серед найкращих у класі?

— Авжеж,— насправді він думав, що в першій чверті оцінки трохи погіршають. Він забагато часу проводив у Дюсандера, і навіть коли не був у старого фрица, то розмірковував над тим, про що той розповідав. Раз чи двічі йому навіть наснилося почуте від Дюсандера. Але все було гаразд, все — під контролем.

— Здібний учень,— сказала вона і скуйовдила його пишну біляву чуприну. — Як сендвіч?

— Смачний,— відповів він.

— У такому разі, чи не міг би ти зробити й мені і принести до мого кабінету?

— Не можу,— відповів він. — Я обіцяв панові Денкеру, що завітаю до нього і десь із годинку йому почитаю.

— Ще й досі «Робінзона Крузо»?

— Н-н-і,— він показав їй спинку грубезної книжки, куплену за двадцять центів у лахмітника. — «Тома Джонса».

— Лелечки! Та ви ж читатимете її увесь цей навчальний рік, Котику Тоде. Ти б пошукав скорочений варіант, такий, як «Крузо».

— Я не маю нічого проти, але він хоче, щоб я прочитав йому саме повний варіант. Він так сказав.

— О! — вона подивилася на нього, а тоді міцно пригорнула його до себе. Мати не часто показувала свої почуття, і Тод зніяковів. — Ти такий молодець, ти стільки свого вільного часу присвячуєш старому. Твій батько і я, ми вважаємо, що це... щось надзвичайне.

Тод скромно похнюпив очі.

— І навіть нікому про це не розповідаєш,— сказала вона. — Криєшся з душевними скарбами.

— Знаєш, мої друзі... вони подумають, ніби я несповна,— відповів Тод, скромно всміхаючись і не відриваючи очей від підлоги. — Лайно все це.

— Не кажи таких слів,— неуважно дорікнула вона. — І потім, як ти гадаєш, пан Денкер погодився б завітати до нас якось увечері на обід?

— Можливо,— непевно відповів Тод. — Слухай, я мушу забиратися геть якнайшвидше.

— Гаразд. Вечеря о пів на сьому. Не забувай.

— Не забуду.

— Тато сьогодні затримається на роботі, тож ми знову вечеряємо з тобою вдвох.

— Чудово, кицюню.

Вона з ніжним усміхом дивилась, як він виходить, і сподівалася, що в «Томі Джонсі» немає нічого такого, про що йому було б іще зарано знати (зарано, бо ж йому лише тринадцять!) Вона цього майже певна. Він зростав у суспільстві, де будь-хто за долар із чимось міг купити такий часопис, як «Пентхауз»; навіть дитина, здатна дотягтися до верхньої полички, могла хутенько переглянути його, перш ніж газетяр її нажене. У суспільстві, яке, здається, найбільше вірить у заповідь: заподій шкоду ближньому. Тож вона не думала, що у книжці, написаній двісті років тому, було щось таке, що зашкодило б Тодові, а старому, поза всяким сумнівом, книга сподобається. До того ж, як каже Річард, світ для дитини — лабораторія. Хай вона там нишпорить. І якщо дитина доглянута, здорова, має добросердих батьків, вона буде тільки дужча, коли іноді сягне незнаних закамарків.