Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:

Охримко приносить з собою пляшку самогону і сам її випиває на лаві під Франевою хатою.

– Ади, - каже він, - Гайдуків хлопець буде сі женити.

– З ким?

– Дівчина з Красника, мені сі здає. Нічо, файний хлопець. Вміє всьо зробити. Буде добре ґаздувати. Гайдук фист сі тішит.

– А хто тепер працює бібліотекарем?

– Таже хіба ти не знаєш? Нема вже бібльотики. Якась та бібльотика нещаслива була з самого почєтку. Згоріла на саме Різдво. Всюди сніг, а вона горить. Згоріла вся до книжки. Теперка вже діти не будуть мати що читати.

– Як вона могла згоріти?

Може, хтось підпалив?

– Та кому треба було її палити? Кому бібльотика мішєла?

– Є різні люди.

– Так то правда, що різні люди, але аби палити, то таке не може бути. Баби в селі різне казали, але я в тото не вірую.

– Що казали?

– Ей, дівче, та казали, ніби в бібльотиці сночи свічка горіла. Але хто міг там свічку палити?

– А баби що на це казали?

– Та казали, шо виділи в бібльотиці Варку Митрії сліпу. Але я в того не вірую.

Охримко чим більше випивав, то ставав щораз печальнішим. Щоки набрякали і червоніли, з очей текли сльози, а він їх витирав рукавом.

– А Ярема гей-гей який став пишний. Вже має в Ільцях склеп, торгує там всім, гроші видко добре заробляє, бо вже не возить в Дземброню людям продукти. Кажуть таке, що ніби хоче купити собі машину, як коня продасть.

– Без Яреми нам стало важко. Треба ходити аж в Ільці за продуктами або в Красник. Цілий день на то йде.

– Ади, а вам що, таже молоді, здорові, взялися за руки та й пішли. Молодим то всьо легко приходить.

– А як вуйна Ціня?
– питаю я.

– Вже тагі легше, попустило. Таже мала запалення. Горячка висока була. Я сидів коло неї вдень і вночі, а вона мені шепче, аби я траву в теплиці полив. Огій з тими бабами і їхними травами! Які тоті баби дурні! Що я, не буду їсти борщ без того смердючого сіна?

– Вуйна Ціня дуже смачно готує.

– Та що смачно то смачно, - Охримкові тече з очей, і він витирається рукавом.

– Ади, - каже він, - вбила собі в голову, що небавом має бути в селі смерч. А я їй кажу, що в Дземброні зроду віку сего не було. Було всьо, було ще й страшніше, але смерчу - ніколи. А вона далі за своє: смерч прийде по мене, а як прийде, то ти мене відпусти. Дурна баба. Ци я її тримаю?

З

Коли Охримко вперше застав мене не саму, то зовсім не здивувався. Підійшов до Івана і потис йому руку.

– Як файно!
– сказав він.
– Вже дівка не сама, та й мені легше буде. Не буду сі бояти, що з нев щось сі стало.

– Таки вернувсі, - прошепотів Охримко мені на вухо.

– Хто вернувся?

– Таже брат твій к тобі вернувсі.

– Який брат?

– Ну таже той, що минулої осени випитував за тебе, ци ти тут жиєш. Ти казала, що то певно брат випитував. Я тепер вижу - добивсі свого, знайшов тебе сам.

– То це Іван за мене випитував тоді в селі?

– Та він, як не він? Я на лиця маю добру паміть. Ще мені не відмовляє. Цей легінь ходив поміж люди і питав, ци ти тут жиєш. А ми думали, що ти поїхала, та й сказали так, що поїхала. Ну та ти то знаєш. Він. Точно він, тюлько що без бороди тогди був. На тебе ніц не подібний. Я би збоку ніколи не впізнав, що ви собі

рідні.

4

Сьогодні велика злива. Гір не видно. Ми сиділи на морозі Франевої хати, під дашком, і придумували, що будемо робити, коли злива перейде.

Я бачила, що йому нудно. Я не боюся нудьги, але боюся, коли він нудьгує. Мені страшно, що йому може дуже занудитись, так, що вже не можливо буде щось змінити.

– Мене нудить, - сказала я.

– Не треба було їсти ту зупу. Мені здається, вона вже мала кислий запах.

– Напевно, не треба було.

Я бачу, що він заплутався. Не знає, як пояснити те, що з ним сталося три роки тому. Чому він тут, біля мене, застряг і ніяк не наважується поїхати. Там, десь у великих містах, вирує життя смертних, а тут скрізь повисло у повітрі глухе безсмертя. Мені добре так, мені тут легко дихати, але йому, очевидно, - ні.

– Може, купимо телевізор?
– пропоную я.

– Як ми його купимо, якщо в хаті немає електрики?

Я хочу крикнути: я тебе не тримаю!
– але мовчу.

– Слухай, давай змайструємо дельтаплан?
– несподівано пропонує він.

– Що це таке?

– Літальний апарат.

– Ти хочеш літати?

– Тут літати було би дуже приємно.

– А що для дельтаплана треба?

– Парусину і трохи дощок на ребра. Можна зробити для двох. Розженемося з якогось горбика і політаємо. Правда, є ризик переломів, але заради такої авантюри не страшно.

– А де ми візьмемо парусину?

– Десь знайдемо. Ну як, ти не проти?

– Не проти. Але я вмію літати і без дельтапланів.

5

– Слухай, я не хотів тобі говорити, але ти ходиш вночі.

– Куди ходжу?

– Не знаю, куди. Надвір. Сьогодні вночі ти знову ходила. Я вийшов за тобою.

– І що я робила? Може, хотіла в туалет?

– Я теж так думав, але ні. Ти просто стояла на горбику.

– Нащо?

– Я не знаю, нащо, але так стояла, ніби чекала на когось.

– Я такого не пам'ятаю.

– Але я бачив, ти мала розплющені очі. Таке буває, що людина ходить вночі із заплющеними очима, але ти мала очі відкриті.

– І довго я стояла на горбику?

– Недовго. Може, хвилин п’ять. Ти простягнула була праву руку долонею догори, ніби хочеш когось з неї нагодувати.

– А що, був ще хтось біля мене?

– Біля тебе була якась чорна тінь, невисока, тобі до пояса. Схожа на собаку. Або на вовка.

– Це якісь дурниці! Чого би я годувала вночі собак?

– Тепер я думаю, що то таки був не собака, а вовк. Так, то був вовк.

– Ти хочеш сказати, що я вночі годую з долоні вовків?

– Так виходить. Я спочатку дуже злякався, хотів бігти тебе рятувати, але ти вже обернулась і спокійна йшла до хати.

– Це неправда. Тобі приснилось.

– Таке не могло приснитись.

– Могло. Раніше мені тут часто снилось щось подібне. Навіть дивовижніше. Мені снилось, що я проспала цілу зиму, як ведмідь у барлозі. Хіба таке може бути насправді?

Поделиться с друзьями: