Згори вниз. Книга страхів

8

Франьо зняв мене з ясена і заніс до хати. Мене паралізувало, і я не могла триматися на ногах. Через Франеве плече я бачила, як лелеки кружляють над ясеном і над хатою, маючи надію все-таки знайти своє гніздо.

– Дівче, нащо ти це зробила, - сказав, а не спитав Франьо.

– А нащо ви набрехали мене, щоб я йшла на вокзал зі скрипкою!
– аж тоді я заплакала.

– Я хотів пожартувати. Думав, тобі буде смішно. Думав, що ти засмієшся, а ти плачеш.

– Мені не було смішно, бо я вам повірила!

– Ну хто ж на вокзалі грає на скрипці?!

– Я думала, що ви краще знаєте. Ви корову в бані купаєте.

– Я не купаю корову в бані. Я дітям так просто це кажу.

– Нащо? Нащо ви завжди брешете?

– Аби веселіше було. Щоб діти сміялися.

– Бачите, я не сміюсь!

– Ну то, напевно, ти не дитина.

Франьо витер мені очі і дав склянку води.

– Лелечі яйця розбились, - сказала я, - я бачила, як вони розбились. Що тепер буде?

– Нічого не буде. Тільки цього року бузьки залишаться без дітей.

– Вони більше не прилетять до вас на ясен?

– Не прилетять. На мене чекає велика біда.

– Чого?

– Той, хто на своєму подвір'ї скривдить бузьків, буде мати велику прикрість: буде літати, але не буде мати гнізда.

– Але не ви скривдили бузьків. Це я перекинула гніздо.

– Гніздо на моєму подвір'ї.

– Ви знову брешете.

– Давай я заграю тобі на баяні? Відгуляємо лелеченятам похорон.

Тоді я чогось розсміялась.

9

Іван читав якісь місцеві газети, які йому дав Охримко. Він жадібно ковтав все, що там писалося про події, навіть найменші, у великому світі. Я думаю, він насправді шкодує, що не бере в них ніякої участі. Чоловікам хочеться подвигів і соціальної зайнятості, хочеться бути свідком якихось катастроф і тріумфів.

Він ще надто молодий, щоб тут жити.

– Може, навесні купимо в Гайдуків телятко або кілька овечок? Будемо виганяти їх на полонину, будемо за ними доглядати. Я думаю, з ними стане набагато цікавіше.

– Не знаю.

– Коли є щось живе, яке від тебе залежить, то відразу починаєш інакше мислити.

– Ти хочеш інакше мислити?

– Хочу мати телятко або овечок.

– Не знаю, чи ми з ними впораємось. Я не маю уявлення, як за ними доглядати.

– Я теж, але ми швидко навчимось. Ти станеш ґаздою.

– Я не знаю, чи хочу стати ґаздою.

– А чого ти хочеш?

Він мовчав.

І тоді я побачила у задньому вікні Варку. Вона йшла звідкись згори, як все, у довгій білій сорочці, як привид, як сновида.

– Хто це?
– спитав Іван.

– Де?

– Ну ось та жінка в сорочці. Вона йде просто до нас. Ти її знаєш?

– Яка жінка? Я нікого не бачу.

– Вона щойно була тут, а тепер десь зникла.

– Я нікого не бачила.

10

– Чого тобі треба?
– спитала я у Варки.
– Він пішов в ліс за дровами. Має от-от повернутись.

– Ти не хочеш, щоб він мене бачив?

Варка сіла на ліжко, і видно було, що вона не збирається йти геть.

– Йди собі.

– Я піду, і він піде.

– Куди йому йти?

– Всім туристам рано чи пізно тут обридає.

– Йому не обридне.

– А якщо обридне?

– То нехай йде.

– І ти відпустиш?

– Чого я маю його тримати.

– Ти тримаєшся за живіт. Може, там вже щось є?

Я справді тримала праву руку на животі.

– Що там може бути?

– Скоро маєш їхати до лікарні?

– Чого я маю їхати до лікарні?!

Варка зареготала.

– Йди геть! Йди звідси!
– кричала я.

– Я піду, і всі підуть. А ти будеш сама.

– Цього я боюсь найменше. Йди, я тебе прошу.

– Скоро ми станемо сестрами, - кажучи це, Варка раптом невідомо звідки витягла невеличку дитячу скрипку і взялася на ній грати.

Мене кинуло в жар. Я схопила Варку за шию.

– Припини це!
– репетувала я.
– Йди звідси. Забирай свою скрипку і свої фотографії!

– Не бійся, моя люба, - шепотіла Варка, - послухай, як вона гарно грає.

До хати забіг Іван і взявся нас розбороняти. Мене істерично трусило. Варка, навпаки, поводилась дуже спокійно.

– Що вам тут треба?
– спитав він у Варки.
– Хто ви така?

– Я її сестра, - відповіла Варка і кивнула на мене.

– Це неправда! Вона божевільна!

– Сестричко, - сказала мені Варка, - прийди до мене і приведи свого чоловіка. Мені дуже самотньо. Розважимося.

Варка встала і попрямувала до дверей.

– Я не піду до тебе! Ти думаєш, ми однакові, а ми різні!

Варка вийшла з хати і зачинила за собою двері. Скрипка лишилась лежати на ліжку. Я заховала її в шафу. Мені кортіло, коли лишусь сама, трохи на ній пограти.

– Хто це така?
– спитав Іван.

– Це сліпа донька вуйни Миці.

– Ти казала, її забрали в притулок для сліпих.

– Вона звідти втекла.

– Дуже гарна жінка.

– То йди з нею цілуйся!

– Чого ти так?

– Що б ти зробив, якби я чекала дитину?

Іван здивовано на мене дивився.

– Ти вагітна?

– Ні, я тільки питаю, що би ти зробив, якби була.

– Не знаю, коли будеш, тоді й побачимо.

– Я би хотіла мати дитину.

11

Востаннє по-літньому осінньо. Вітру нема зовсім, так що аж страшно, чи буде чим вдихнути наступної миті. Сонце пече, бо до нього тут справді близько. Навколо дуже яскраво - видно все до найменшої подряпинки, найменшої недоречності. В таку погоду я завжди відчувала себе безпорадною. Мені здавалось, що скрізь страшенно брудно і неприбрано, речі лежать не на своїх місцях і самі речі потворні, непотрібні, зайві. Перше бажання - кинутись прибирати, друге - втекти звідси, бо прибрати тут вже неможливо, третє - лягти і не встати.