Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
Я лежу і дихаю.
Осінь надходить непомітно, з підступом. Ще вчора було зелено і радісно, сьогодні - зелено, але сумно. Мені не залишається нічого іншого, як тужити.
Іван пішов кудись. Я не знаю, чи він повернеться.
Він шукає парусину на дельтаплан, йому цікаво змайструвати літальний апарат. Каже, що треба робити все дуже швидко, бо незабаром впадуть сніги і політати вже не зможемо.
Мені здається, він хоче не політати, а полетіти.
Птахи, що на зиму відлітають у вирій, вже там. Іван спізнюється. Він боїться, що не зможе їх наздогнати.
В
Люди в селі палять на городах бур’ян, і дим піднімається високо в гори, застрягає на самому вершечку.
Мені від димового запаху паморочиться в голові. Хочеться плакати. Дим нагадує мені землю і гарбузи.
В кінці літа баба палила на городі бур'ян, а я порпалася в землі і шукала земледухів. Земледухи жили в землі і гризли картоплю. Вони трохи схожі на велетенських мурах, товстеньких, масних і огидних. Я порпалася в землі і боялася випорпати бодай одного. Я порпалася в землі так, щоб їх не знайти. Але вони, ці земледухи, жили в бабиному городі.
Город був вже чорний, тільки де-не-де жовтіли здоровенні гарбузи.
Франьо тачками возив гарбузи з городу на подвір’я. Я допомагала йому складати гарбузи на тачки. Деякі були такі, що я не могла їх зрушити з місця. Я називала гарбузи свинями.
– Франьо, ці гарбузи такі товстенькі, як дупи деяких дідів, - казала я.
– Давай зараз їх розріжемо. Не всі. Але от, наприклад, цей. Дуже цікаво, що в нього всередині.
– Що всередині - насіння і м’якуш.
– Я хочу запхати в гарбуз руки.
Всередині гарбуза завжди було прохолодно, вогко і темно. В деяких зернята великі і м’ясисті, в деяких - маленькі і сухі.
– Носи гарбузи обережно, - казав Франьо.
– Щоб не обірвати хвостик. Без хвостика гарбуз швидко зогниє. А так може достояти до Різдва.
Баба нам допомагала, а дід сидів комірчині і бив ляпавкою мух. В той час він 6ув якийсь страшенно похмурий. Бив мух з особливим задоволенням, ніби уявляв замість них когось іншого.
– Дякую дуже тобі, Франьо, - казала баба, - то допоміг мені з гарбузами.
– Скажи мені, - казав Франьо до баби, - чого ти тоді від мене втекла?
– А нащо ти мене знайшов?
– Бо не міг без тебе.
– Наша дитина вмерла.
– Була би інша.
– Дякую, Франьо, - кричала я, запихаючи ноги у щойно розрізаний гарбуз.
– Та за що дякувати. Як поїду, то вже не буду вам допомагати.
– Ви кудись їдете?
– дивувалась я.
– Їду на заробітки в Грецію.
– Нащо вам на заробітки їхати? Хіба у вас нема грошей?
– Мало. Треба більше.
– Нащо вам більше грошей, коли у вас нема дітей.
– А то що, гроші лише дітям мають бути? Я хочу сам мати багато грошей. Хочу купатися в золоті. Хочу собі хороми набудувати.
– Що ви будете в Греції робити?
– Буду на полонинах пасти вівці.
– Я хочу з вами, Франьо.
– Ти ще мала. Там таких малих дітей на полонини не пускають, щоб їх вівці не затоптали.
–
Хіба у овець є копита?– Аякже. Такі, як твоя голова, завеликі.
Франьо возив тачками гарбузи, а я сідала на гарбузи зверху і їхала, як у фіакрі. Я була за кучера, а Франьо за коня.
– Бабко, - кричала я, - ти не хочеш проїхатись на кареті?
– Та чого ж не хочу, хочу.
– Зараз, я спитаю у свого коня, чи він тебе візьме. Коню, ми можемо бабу взяти в карету?
– Мені сильно тяжко, - кволим голосом відповідав Франьо, - хіба ти злізь, а баба сяде.
З гарбуза Франьо зробив мені балію, в якій я на вечір помила ноги. Баба зготувала картоплю в мундирах, і ми вечеряли з Франьом на порозі літньої кухні. Дід вечеряти не прийшов. Баба віднесла йому миску в комірчину.
– Франьо їде в Грецію на заробітки, - сказала я бабі, коли Франьо пішов.
– Я би так само хотіла.
– Доньцю, нікуди він не їде, - відповіла баба.
– Франьо дуже слабий, а за Грецію він дітям просто так каже, аби було. Вигадує.
Коли через місяць я приїхала до баби на Покрову, то першим ділом спитала про Франя.
– Поїхав?
– Куди?
– здивувалась баба.
– Ну, в Грецію.
– Доньцю, що ти так всьому віриш?
Я пішла до Франя додому і застала його дуже хворого. Він сидів на стільці біля хати в одній сорочці. Схуд і почорнів.
– Франьо, ви вдома? Я думала, вже давно в Греції вівці пасете.
– Дивись, ніяк не можу зібратися. Прихворів. Якщо нині не зберуся, то білет пропаде.
– А ви їдете на кораблі?
– Аякже. Тільки на кораблі.
– Напевно, дорого квиток коштував.
– Дуже, цілий маєток. Я мусив корову продати. І дивися, сиджу тут під хатою і байдики б'ю. Дівче, чи ти би не помогла мені зібратися?
– Поможу, але ви кажіть, що складати.
– Буду казати. Отамо під ліжком два великі чемодани. Ти їх відкрий, а я буду казати, що в них класти.
Під ліжком справді лежали два чемодани. Всередині порожні, тільки товстий шар пилюки і дві маленькі мишки, які відразу вискочили і сховались у дірках під підлогою.
Франьо повеселів, підвівся зі стільця, і так, хитаючись, підійшов до мене і став віддавати накази.
– Першим ділом баян. Баян - основне. Буду вівцям в Греції на баяні грати, а вони мені за то по сто літрів молока на день дадуть. Будуть мене слухати і уважати.
– Тепер фотоапарат, - продовжував командувати Франьо, - обов'язково фотоапарат. Я буду там робити знимки і потім, як повернуся, тобі покажу.
– Ви фотографуєте?
– Аякже. І всьо мені запакуй з фотоапаратом. Там є спеціальний ліхтарик, що дає фіолетове світло. І скляночки з реактивами. І фотозбільшувач. Ну, всьо, що там є. І інструкцію не забудь поставити, бо я вже старий, дещо можу не пам'ятати.
Я все робила, як казав Франьо.
– І годинник треба поставити. Він старенький, потертий, але ходить добре. Механічний. Щоб я знав на полонині, скільки ще треба чекати до обіду.
– І кептар постав, бо там може бути холодно. В горах головне не змерзнути, а решта мине само собою.