Згори вниз. Книга страхів

– Годину, може, трохи більше. Можемо вже розкладати намет, а можемо йти аж до озера і заночувати на його березі. Там добре розкладати намет - дуже рівнинне місце.

– То йдемо.

Озеро ховалося просто під шпиком гори Туркул.

Ми спустилися до нього ніби у величезну ванну. Вже стояла така темінь, що я не бачила ні стежки, ні Івана, ні озера. Його чорна вода зливалася з ніччю, можна було в неї необережно вступити і провалитися.

– Обережно, не вступи у воду, - сказав Іван.
– Дуже темно, я розпалю вогнище.

– Ти чуєш, як об берег б'ються хвилі?

– Тобі здається. Які хвилі можуть бути на такому маленькому гірському озерці.

– Хіба воно маленьке?

– Метрів двадцять. Може, навіть і менше.

– Шкода, що я не бачу його цілого. Але таке враження, що воно, як море.

Іван розпалив вогнище. Ми сіли на березі і дивилися у воду. Там було чорно і страшно.

– До речі, вода дуже тепла як для високогірного озера. Я покупаюсь. Ти не хочеш?

– Ні, купайся сам. Я посиджу на березі.

Він роздягнувся і зайшов у воду по коліна.

– Вода чудова. Залізай!
– кричав.

– Мені вода буде захолодна. Ти купайся.

Я чула свій голос ніби з якоїсь криниці. Він звучав глухо і винувато.

– Не йди від мене, - крикнула я.

– Ти щось мені кажеш? Я не почув! Повтори!
– зайшов у воду по пояс.

– Не лишай мене. Я тебе дуже люблю.

– І я тебе люблю!
– ще одна мить, і буде по всьому.

Він заходить у воду легко, без страху холоду. Він дуже добре плаває. Може, й нічого не станеться. Може, все обійдеться і він щасливо поїде від мене.

– Іванку, не треба!

– Що?
– він повернувся в мій бік, - вода по груди.
– Що ти кажеш?

– Мені страшно. Ходи до мене!

– Я тільки раз пірну!

– Ні, ходи вже до мене! Мене щось вкусило. Може, змія!

– Тільки не рухайся! Я вже йду!

16

Урвище. Я стою на самому краю. Іван тримається на безпечній віддалі - він боїться висоти.

– Чого ти боїшся?
– сказала я.
– Тут зовсім не страшно.

– Відійди від краю. Я тебе прошу.

– Я зараз покажу тобі, як вмію літати. Ти не знаєш, як я вмію літати.

Він кинувся до мене і міцно схопив за плече.

– Відійди звідти! Що з тобою?!

– Не лишай мене.

– Чого я тебе маю лишати.

– Ти хочеш поїхати звідси, я бачу.

– Ти погано бачиш. Я хочу звідси поїхати, але з тобою.

– Зі мною?

– Слухай, припини ці ігри. Я вже втомився. Від чого ти тут ховаєшся?

– Я не ховаюсь. Я просто тут живу.

– Я до кінця не вірив, що ти таки наважишся поїхати сюди. А коли поїхала, я думав, швидко повернешся. Думав, що ти блефуєш.

– Про що ти говориш?

– Люба моя, - він обійняв мене, - досить вже. Їдемо звідси. Я не хочу тут жити завжди. Хочу додому. Невже ти зовсім не скучила за домом?

– За яким домом?

– За нашим.

– Я не розумію, що ти кажеш.

– Знаєш, як я злякався, коли мені в Дземброні сказали, що ти кудись поїхала? Дуже злякався. Я облазив всі гори за тобою. Нащо ти кинула себе сюди?

– Мені тут подобається. Я хочу тут бути далі.

– Ідемо завтра. Твоя мама плаче кожного дня. Ніхто не може зрозуміти, що з тобою сталося. Думають, ти здуріла.

– Моя мама?

– Припини це. Ідемо завтра. Якщо дуже будеш хотіти, то наступного літа знову приїдемо, але тільки на літо. Щоб відпочити.

– Іванку, що ти виговорюєш?!

– Тобі зовсім не було без мене зле? Ти рік прожила тут і жодного разу не дала про себе знати.

– Неправда. Я сумувала.

– Ну то що? Ідемо завтра?

– А твоя дружина?

– Яка дружина? Ти моя дружина!

– Я?

Він зняв рюкзак і витяг з бічної кишеньки фотокартку.

– Якщо не віриш мені, то подивись сама.

Я взяла фото в руки. Я і він, обійнявшись, усміхаємось. Я одягнена в білу весільну сукню до колін, чорні лаковані туфлі.

– Звідки в тебе ця фотографія?

– Як звідки? З нашого весілля.

– Я не могла одягнутись на власне весілля в коротку сукню і чорні лаковані туфлі.

– Але вдягнулась. Нікому не вдалось переконати. Ти дуже вперта.

– Я нічого не розумію.

– Їдемо?

– Я нікуди звідси не поїду.

17

Охримко почорнів і змарнів. Вуйна Ціня дуже слаба.

Він прийшов до нас, щоб ненадовго забутись, я бачила. Цілу годину говорив про теплицю з прянощами.

– Ви би бачили тоту траву. Не трава, а єдин сморід. Я як туди в теплицу захожу, то мушу затикати собі ніс, аби не одуріти. І як Цінця за тим ходила, я не знаю. Маску на лице хіба одягати або противогаз, як колись у войну. Я їй кажу: борзо виходи з тої слабости і сама той смерід поливай, бо я не годен. А вона мені: як смерч прийде, то йди з хати і не гинь за мнов. Тільки про смерчі чую.

– Вуйку, - кажу я, - ви не переживайте так, вуйна Ціня ще зовсім молода, вона вийде з хвороби.

– Та вийде, але не знати в який бік.

Іван спакував свій рюкзак і виставив його на ганок.

– Ади, а ви кудись сі збираєте?
– спитав Охримко.
– Їдете кудись? Ци так просто десь походити?

– Ідемо. Ідемо додому.

– Ци надовго? Ци тільки перезимувати?

– Не знати, як буде, але, напевно, надовго.

– Надокучило вже бути тут?

– Трохи.

– Добре, діти. Що вам тут робити? Молодим нема що тут робити. Молодий хоче бути між людьми. Тилько буде мені без вас сумно. Мав з ким поговорити. А так, як з Ціньцьою щось сі стане, лишусі тут сам як палец. Буду я тай Бог наді мнов.

– Слухайте, вуйку, як прийде смерч, то ви лишіть вуйну Ціню в хаті, а самі підіть кудись.

– Дивисі, ще й ти мені за це кажеш!

– Мою бабу так само смерч забрав. Смерч забирає душу разом з тілом і разом з хатою.