...I жодної версiї!

Голоси у коридорi затихли. Що ж, "повернемося до наших баранiв", — пригадалася полковниковi його улюблена приказка, i вiн поглянув на Варвару Олексiївну, яка незворушно чекала його дальших запитань.

Вiдповiдаючи своїм думкам, Коваль раптом без усякого переходу спитав Павленко:

— Ваш чоловiк знав, яку винагороду одержить Журавель за свiй винахiд в разi його впровадження?

Жiнка ледь-ледь змiнилася на лицi, але вiдповiла зовсiм спокiйно:

— Я нiчого не знаю про справи Журавля i його винаходи.

Коваль зазначив собi, що вiн не сказав, за який винахiд Журавель одержав би грошi. А Варвара Олексiївна не поцiкавилася. Виходить, спiвбесiдниця знає, про що йдеться! I крiм того: вiн питає про чоловiка, чи знає той, а Варвара Олексiївна має на увазi себе. Вiн задоволене гмукнув, чим здивував Павленко, бо вона не зрозумiла, чим догодила полковниковi.

— Чоловiк нiколи не говорив, над чим працює його колега, а можливо, i вiн з ким?

— Часом згадував. Але що там вони останнiм часом робили, не казав, та я й не допитувалася. У мене на носi рiчний звiт, свого клопоту вистачає.

Про винагороду, що найбiльше цiкавило Коваля, Варвара Олексiївна так нiчого i не сказала.

— Варваро Олексiївно, а чому ви не повiдомили чоловiковi про загибель Антона Iвановича? Адже вiн був не просто сусiда, а друг i досить близький.

— Так, Вячеслав мiй дуже дорожив цiєю дружбою. Але я не хотiла зiрвати йому роботу, вiн стiльки часу збирався у це вiдрядження! Та й дiзнатися про бiду встигне, чим далi вона вiдсунеться, тим легше буде йому пережити…

— А не було у них якої-небудь чвари, сутичок на грунтi службовому чи особистому?

— Нiколи! I бувало, нiде правди дiти, коли я часом критикувала сусiда, Слава й слухати не хотiв, завжди ставав на його захист. От у нас з чоловiком таки спалахували сутички через Журавля. Через те, що мiй пропадав там цiлими вечорами. Я йому казала, що нехай би вже краще зовсiм переїхав до свого приятеля. Бо що ж виходить: є в мене чоловiк i немає чоловiка, я його нiколи не бачу. Квартирант, та й годi!

Дмитро Iванович знову перебирав у пам'ятi життя Варвари Олексiївни.

Минав час, i Варя стала гарною дiвчиною. Пiсля школи спробувала вступити до полiтехнiчного iнституту, але не пройшла по конкурсу. Однак знову почала готуватися, розумiючи, що iнститут — це прямий шлях з Мишоловки у великий свiт, у бiльш влаштоване майбутнє. Але й друга спроба стати студенткою не вдалася. Тодi на «вiдмiнно» закiнчила бухгалтерськi курси i почала працювати у банно-пральному комбiнатi. Пiзнiше, потрапивши у комбiнатi пiд скорочення, влаштовувалася у рiзнi установи, але, незважаючи на працьовитiсть, нiде не уживалася i часто мiняла мiсце роботи. Нарештi опинилася у трестi зелених насаджень, як їй здавалося, надовго.

— А дванадцятого грудня вiн теж просидiв вечiр у Журавля? — спитав Коваль.

У Варвари Олексiївни подих почастiшав ледь помiтно, проте Коваль це вiдзначив. Це було те запитання, якого жiнка чекала i весь час обдумувала на нього вiдповiдь.

— У той вечiр? — У Павленко стяглися брови до перенiсся i вiдразу розбiглися на свої мiсця.

— У середу, — допомагав їй пригадати Коваль…

— Так, — вiдповiла спокiйно. — Де ж iще йому бути! Я ж кажу, вiн там днював i ночував.

— А о котрiй годинi вiн повернувся додому?

Варвара Олексiївна ледь поворухнулася на стiльцi, немов їй стало незручно сидiти. Це було друге запитання, якого вона чекала i до якого готувалася.

— Ви знаєте, товаришу полковнику, — промовила, намагаючись весь час дивитися Ковалю прямо в очi. — Я не пам'ятаю. Не звернула уваги. Для мене не iстотно було, коли прийшов, я звикла, що приходить у рiзний час, iнодi пiзно. Я тiльки накинулася на нього за те, що п'яний.

— Ну хоч приблизно.

— Слово честi — не пам'ятаю. Може, о шостiй або сьомiй…

— А не ранiше?

— Можливо, й ранiше.

— Як же це виходить, Варваро Олексiївно, адже до шостої вони ще в iнститутi?

— То, певне, був у них вiльний день.

— А у вас?

— От якраз я прийшла з роботи, ми о п'ятiй закiнчуємо. А скоро й мiй легiнь увалився.

— I вже встиг напитися?

— Встиг. Хоч на ногах iще тримався.

— А хто ще того вечора був у Журавля, не знаєте?

— Не знаю усiх, хто мiг бути. Але коханка Антона Iвановича, друкарка, певно що була.

— Нiна Барвiнок?

— Еге ж. Вона там майже щодня пропадала, немов своєї сiм'ї немає. Одне слово, гультяйка, для таких i назви є не дуже благозвучнi.

— Барвiнок пiшла вiд Журавля разом з вашим чоловiком?

— Нi, звичайно. Мiй Слава вiд таких тримається подалi.

Варвара Олексiївна не сказала: "Звiдки менi знати?!" — що було б природно. I Коваль це теж вiдзначив. Розмовляючи, вiн одночасно, як завжди, аналiзував життя людини, яка сидiла перед ним.

Iз своїм майбутнiм чоловiком Варвара Олексiївна познайомилась пiд час екзаменiв до iнституту. Обоє були засмученi невдачею Варi i, кидаючи виклик долi, вирiшили одружитися.

Дiтей у них не було. Молоде подружжя вiдкладало збiльшення сiмейства на матерiально мiцнiше майбутнє. Жили вони спочатку у матерi Варi на тiй самiй Мишоловцi, у прибудовцi, куди зумiли втиснути лiжко.

Нелегкий характер матерi, яка заробляла на перепродажi зеленi, що її перехоплювала раннього ранку у городникiв з околиць — Куренiвки та Прiорки i селян з надднiпрянських сiл, наштовхнувся на тверду вдачу дочки. Варя з дитинства ненавидiла бiднiсть i свою Мишоловку, на якiй ще з довоєнних часiв селився усякий дрiбний торговий i ремiсничий люд: пiдпiльнi кустарi, перекупники, спекулянти та iншi особи без певних занять. Варя категорично вiдмовлялася стояти поруч матерi на ринку, i на цьому грунтi у них завжди спалахували сварки.

Коваль мiг зрозумiти дiвчину. Вiн добре знав цих огрядних, крутих вдачею бабiв-перекупниць, влiтку одягнених у невизначеного кольору плаття, прикритi брудними фартухами, а взимку — у таких самих заношених ватяниках, з подертими рукавичками без пальцiв, закутаних по самiсiнькi очi хустками, що, як i весь невгамовний, чiпкий, базарний люд, стояли на ринку з ранку до ночi iз своїм копiйчаним крамом: вiхтиком якої-небудь зеленi, купкою картоплi або десятком старих волоських горiхiв.

Зрештою Варi довелося пiти з дому. Вячеслав перейшов у iнститутський гуртожиток, а вона найняла куток у сусiдки. I тiльки вступ до житлового кооперативу, на який їм допомогли зiбратися батьки Вячеслава, сiльськi вчителi, що мали невеличке домашнє господарство, нарештi з'єднав їх пiд одним дахом.

— А звiдки ви знаєте, що Барвiнок саме того вечора там була?

— Я ж кажу, завжди прибiгала, мало не щодня. I Слава сказав.

— А коли друкарка пiшла?

Ось тепер Варвара Олексiївна знизала плечима: звiдки менi знати?!

— Пiшла вона ранiше вашого чоловiка чи пiзнiше?

— Вони ще там самi гуляли, ця Нiнка i Журавель, уже без Слави.

— А це звiдки ви знаєте?

— Вiдома рiч.

— А коли ж все сталося? О котрiй годинi?

— Що "сталося"? — злякано перепитала жiнка.